Західна Європа у першій половині хvii ст. Пошуки шляхів ліквідації національного і соціально-економічного поневолення України.

§ 1. Утвердження абсолютизму в країнах Західної Європи

Суспільно-політичний розвиток Західної Європи ХVІ-ХVII ст. характеризувався дальшим розвитком абсолютизму, причому державна влада набула конфесіонального характеру — католицького, або протестантського — залежно від ставлення до церковної реформи правлячих династій. Під впливом протистояння Реформації і Контрреформації у ряді країн воно переросло у релігійний фанатизм, характерними представниками якого у католицькому світі були іспанські і австрійські Габсбурги, Максиміліан Баварський, король польський Сигізмунд ІІІ.

Разом з тим важливого значення набула політика таких представників абсолютизму як Генріх ІV і кардинал Рішельє у Франції, які підтримували віротерпимість в країні силою державної влади, тоді як в інших країнах мали місце релігійні переслідування. Час від часу на цей шлях ставали й Габсбурги, однак католицька реакція зрештою взяла верх і у спадкових володіннях Габсбурзького дому утвердилася католицька нетерпимість, яка поєднувалась з абсолютизмом. Зрештою у цій групі держав опинилась і Франція наприкінці ХVII ст., коли Людовик ХІV ліквідував Нантський едикт (1685), що утвердив свободу віросповідання у Франції. Скасування едикту було торжеством принципу конфесіонального абсолютизму, до якого прагнули й інші монархи Європи, в тому числі Стюарти в Англії.

Реформаційний рух, який проголосив свободу совісті, хоча й не утвердив її у протестантських державах, покликав до життя боротьбу за індивідуальну свободу. Придушення релігійної слободи католицькими монархами змушувало реформаторів захищати права своєї совісті, поєднуючись з політичною опозицією станово-представницьких установ, спрямованою проти прагнення королівської влади до абсолютизму. Такі явища спостерігаються у багатьох країнах Європи ХVI-ХVII ст. — Шотландії, Франції, Нідерландах, зрештою у володіннях австрійських Габсбургів і нарешті в Англії, де воно вилилось у тривалу боротьбу парламенту з абсолютизмом Стюартів.

Отже проблема релігійної свободи покликала до життя одне з найважливіших питань Нового часу — питання політичної свободи. Його вирішення в країнах Європи відбувалось в залежності від місцевих умов і конкретних історичних обставин. Зрештою політичний розвиток Європи привів до формування двох типів держав, найбільш яскравими з яких були Франція і Англія. В той час як Англія у боротьбі із Стюартами утверджувала парламентську свободу, у Франції набув свого послідовного розвитку абсолютизм.

Слід зазначити, що справа релігійної і політичної свободи утверджувалась якнайшвидше там, де представницькі установи відзначались меншою становою замкнутістю, а протестантизм пустив глибокі корені в народних масах. Саме тому, що реформаційний рух не був підтриманий масами, а був переважно віросповіданням шляхти (дворянства) і верхівки городян, він зазнав поразки у Франції, Польщі, володіннях австрійських Габсбургів. Політична опозиція тут мала переважно аристократичний характер, що й послужило причиною її придушення. Хоча у Франції протестантському дворянству і вдалось на якийсь час досягти забезпечення своїх політичних прав Нантським едиктом, так само як у Чехії — грамотою величності, що дозволяли в обох країнах збройні сили політичній опозиції. У Нідерландах релігійно-політичну опозицію, розпочату дворянством підхопили городяни і основна маса населення північних провінцій, які звільнилися від Іспанії, тоді як південні провінції, де пануюче становище посідала аристократія, так і залишались під владою іспанських Габсбургів.

Зрештою саме Голландія стала душею всіх коаліцій, які складались проти французької корони. У ній знайшли притулок гнані гугеноти, звідси надходила допомога протестантам в Англію, особливо тоді, коли складався союз Стюартів з Людовиком ХІV, який загрожував справі політичної свободи у цій країні.

Цілком протилежного абсолютистській Франції характеру набрав політичний розвиток Англії. У ХVІ ст. абсолютизм Тюдорів видавався більш могутнім, ніж королівська влада у Франції. Однак, у ХVII ст. ситуація змінилась. Якщо у другій половині ХVІ ст. французькі Генеральні штати збирались кілька разів, то після цього вони зібрались ще лише один раз у 1614-1615 рр., продемонструвавши свою неспроможність. У той же час англійський парламент показав свою життєздатність і відзначався більш демократичним характером порівняно з становою замкнутістю Генеральних штатів.

Англійський парламент і пуританське сектантство отримали перемогу над королівським абсолютизмом, що призвело на деякий час до утворення в Англії республіки. Коли Стюарти після реставрації династії спробували відновити позиції абсолютизму, то в Англії відбулась "Славна революція", яка остаточно поклала кінець абсолютистським аспіраціям Стюартів і привела до встановлення конституційної монархії.

Прикметно, що одночасно з Англійською революцією відбувались виступи політичної опозиції королівській владі у Франції. Однак, аристократія, яка очолила опозиційний рух, показала свою неспроможність до кардинальних соціальних і політичних змін і її спроба обмежити королівську владу потерпіла фіаско.

Абсолютизм утвердився у Франції, Іспанії, Португалії, у спадкових володіннях Габсбургів, самостійних італійських і німецьких князівствах, новій Пруській державі, Данії, Швеції (в останній час переважала дворянська олігархія). Однак це була далеко не єдина форма політичного устрою в Європі. Надзвичайною строкатістю відзначався внутрішній устрій Німецької імперії, щодо якого важко було прикласти чітке політико-юридичне визначення. У багатьох країнах зберігались рештки середньовічного політичного укладу із залишками станових привілеїв. Таку своєрідність зберігала Голландія, що як і Швейцарія була федерацією із залишками давніх муніципальних інституцій. Своєрідністю відзначався шляхетський республіканізм Польського королівства, і т.ін.

І все ж саме абсолютні монархії відігравали головну роль, були основним вектором суспільно-політичного життя в Європі і міжнародної політики. Історія Європи рішуче йшла по дорозі від федеративних засад середньовічного суспільного буття до державного згуртування Нового часу. Засобом цього згуртування була політична централізація, яка знищувала місцеві привілеї і вольності феодальної доби, за які тримались обласні, регіональні чини і сейми.

В цьому контексті важливе місце в суспільному житті посідала проблема свободи совісті і примусової влади в питаннях віри. Протестантські державні церкви і тим більше католицька реакція не визнавали свободи совісті. Держава "терпіла" інаковірування, допускаючи як "милостиву" поступку, яку у будь-який момент могла й відібрати. Гарантія релігійної свободи у багатьох країнах досягалась дворянством, або іншими станами у спілці один з одним шляхом організації воєнних союзів. Фактично вони ставали своєрідними державами у державі, подібно до чеського, або французького протестантського дворянства (останнє мало у своєму розпорядженні армію, Лярошель та близько 200 інших фортець, право займати державні посади, податкові та політичні привілеї). Лише в Англії свобода совісті, політичні та індивідуальні свободи, отримали міцні гарантії і забезпечувались загальним суспільним устроєм і відповідними законами.