Козацтво як інтеграційний чинник визвольних прагнень усіх класів-станів України.

У багатьох своїх компонентах Нідерландська революція була парадигмою для подій в Україні. Навіть поверхове зіставлення розвитку Української і Нідерландської революції (в національно-визвольному аспекті) дозволяє помітити ряд спільних рис. Так, по-перше, впадає у вічі довготривалість боротьби за незалежність, нерівномірність її розвитку, імпульсивність, чергування спадів і піднесення. Так, у Нідерландах масові революційні виступи мали місце у 1566, 1572, 1578-1583 рр., і в підсумку у 1609 р. революція перемогла. Визначення ж хронологічних меж Української революції залишається відкритим питанням, що вимагає спеціального вивчення.

Почавшись наприкінці ХVI — початку ХVII ст. боротьба набрала найвищого розмаху у 1648-1649, 1651-1655, 1664-1668, 1671-1674 рр. На відміну від Нідерландів, революція в Україні завершилася поразкою.

Звертають увагу на себе складність і суперечливість боротьби під час обох революцій. Непросте переплетіння соціально-економічних, політичних і релігійно-ідеологічних протиріч у Нідерландах нерідко ставило народні верстви по різні боки барикад. Подібна ситуація неодноразово складалася в Україні. Мало місце переплетення національно-визвольної боротьби з соціальною, правда, оскільки Нідерландська революція була "революцією переважно міською", то селянський рух не набрав загальнонаціонального характеру. В ході Української революції соціальна боротьба селянства переросла в могутню Селянську війну (1648-1652 рр.). В обох країнах боротьба точилася в різноманітних формах — від найпасивніших до найактивніших, включаючи воєнні дії, політичну й дипломатичну боротьбу. На жаль, і в Нідерландах, і особливо в Україні протиборствуючі сторони часто проявляли нетерпимість, терор, жорстокість тощо. За приблизними підрахунками, на кінець революції Правобережна Україна втратила щонайменше 80-90% населення.

Українська і Нідерландська держави утворилися не в межах усіх етнічних територій, а лише в окремих їхніх частинах, внаслідок чого кордони проходили не за національно-мовними, а за географічними рубежами. Думається що далеко не випадковою виглядає подібність соціально-економічних регіонів, що послужили ядром утворених держав. Так, у Нідерландах вона виникла і відстояла незалежність у північних провінціях: Голландії, Фрісландії, Дренті й інших, це зберігався значний прошарок вільних селян, котрі не знали феодальної залежності, буржуазний розвиток мав надійнішу основу, а селянсько-плебейський рух виступав організованіше. На терені України держава оформилася у південному і південно-східному регіонах, де також більшість селян залишалася незакріпаченою й зосереджувався козацький стан, котрий виступав організатором і керівником революції. Тому уряди обох держав докладали багато зусиль, щоб домогтися включення до їх складу решти територій, проте безуспішно. Мало цього, на відміну від Нідерландської держави, в Українській внаслідок загострення соціально-політичної боротьби й втручання сусідніх країн у 1663 р. стався розкол на Лівобережне й Правобережне гетьманства, який так і не вдалося подолати.

В історії обох революцій надзвичайно важливу роль (далеко не завжди позитивну) відігравав геополітичний фактор. Причому якщо ворогом незалежності Нідерландів була лише Іспанія, то проти виборення Україною суверенітету, окрім Речі Посполитої, виступали також Кримське ханство, Московія та Османська імперія. За таких обставин козацькій Україні не вдалося досягти повної незалежності.

Відомо, що релігійний фактор відіграв важливу роль у розвитку Німецької, Нідерландської та Англійської революцій. Нідерландський історик З.В.Снеллер писав: "Нідерландська війна за незалежність, щоб про це не говорили, була в той же час і релігійною війною". Важко переоцінити його значення і в Українській революції. З самого початку гасло захисту української православної церкви висувається на одне з чільних місць у політичній програмі повстанців на різних етапах боротьби.

Саме православна віра стала ідеологічним знаменом національно-патріотичних сил у їхній боротьбі за незалежність, в той час як католицизм перетворився в ідеологічне знамено феодальної реакції та польської експансії. Подібну негативну роль, до речі, відігравав католицизм під час революцій у Німеччині, Англії та Нідерландах.

Як вже зазначалось вище, початки збройної боротьби за визволення слід відраховувати від виступів козацтва на чолі з К.Косинським і згодом — С.Наливайком. З одного боку ці козацькі війни завершили ціле століття періоду становлення і зросту козацтва як стану, викристалізувавши його основні соціальні характеристики, і з другого — ознаменували вступ козацтва у тривалий багатогранний процес національно-визвольної боротьби українського народу проти польського панування.

На початку ХVII ст. польські королі все частіше змушені звертатися до військової сили козацтва. Якщо у ХVІ ст. такі випадки мали місце час-від часу, то в зазначений період вони стають систематичними і фактично всі військові операції польської армії проводяться з участю козацтва. Хоча польська шляхта весь час виступала з гаслами ліквідації козацького "свавілля" в Україні фактична соціально-політична ситуація в Речі-Посполитій вимагала стримувати найбільш ортодоксальних противників козацтва з польсько-шляхетського середовища. Після проголошення козаків ворогами держави (1597) сейм у 1601 р. скасовує "баніцію" і у відповідній постанові "про козаків запорозьких" визнає їхнє право на свою організацію, козацтво знову дістає право легального існування.

Неабияку роль у цих непослідовностях і хитаннях правлячих кіл Речі Посполитої відігравала загальноєвропейська ситуація. Зміцнення абсолютизму у багатьох країнах Західної Європи, хоча й не призвело безпосередньо до аналогічних процесів у Польщі, однак певною мірою впливало на політичну ситуацію в цій країні. Польські виборні королі заздрісно подивлялись на своїх всевладних "братів" — європейських абсолютних монархів і не залишали намірів зміцнити свою особисту владу. У цих своїх намірах вони безперечно могли спертися на козацтво, яке було зацікавлене у приборканні всевладдя магнатерії, головного ворога зміцнення королівської влади. Не випадково, скажімо, після прийняття Ольшанської угоди, яка зводила реєстр усього до 1000 чол., Сагайдачний залишив "по цьому за собою право клопотатися перед його Королівською милістю". Цьому ж сприяло загострення міжнародної ситуації в зв’язку з Тридцятилітньою війною (1618-1648). Польща не брала безпосередньої участі у воєнних діях, однак Сигізмунд ІІІ особисто сприяв своїм посередництвом у наймі загонів українського козацтва для європейських армій. У серпні 1619 р. 6000 запорожців на стороні Фердинанда ІІ Габсбурга беруть участь у військових операціях проти Семиградського князівства.

Польські королі з шведської династії Вазів (Сигізмунд ІІІ і Володислав ІV) часто в обхід сейму провокували міжнародні конфлікти, втягуючи Польщу у воєнні дії. Це надавало їм згідно з польськими законами статус верховного командуючого армією і розширення прерогатив королівської влади на час воєнних дій.

Постійно зростаючи чисельно і загартовуючись у бойових діях з татарами, козацтво зуміло патронувати швидкому економічному освоєнню великих земельних просторів. При цьому воно намагалось забезпечити свою монопольну роль провідника у цьому процесі, поширюючи свій соціальний устрій дедалі ширше і глибше "на волость". В результаті вже на початку ХVII ст. сучасники відзначали, що козаки " у великій державі свою удільну державу творять". При цьому будь-які спроби польського уряду і шляхетських можновладців втручатись у внутрішнє життя цієї "держави" викликало рішучий опір. Бурхлива колонізація Наддніпрянщини прилучила до козацтва численну армію селян, завжди готових відстоювати свою землю і особисту свободу.

В результаті ще донедавна порівняно нечисельне козацтво одержувало невичерпний резервуар поповнення і перетворювалось у соціальну силу, подолати яку Річ Посполита виявилась безсилою. На початку ХVII ст. польські політики такі як Ян Замойський і Станіслав Жолкевський змушені були балансувати на грані війни і миру з козацтвом, уникаючи небажаних конфліктів і навіть використовувати його для своїх потреб. Цю політичну гру підтримувала козацька верхівка на чолі з Петром Сагайдачним, яка, врахувавши невдачі попередніх виступів, уникала покищо відкритого протистояння з урядом. Сагайдачному належить величезна заслуга у військовій організації козацтва, яке з малодисциплінованих загонів почало перетворюватись на регулярну армію, яка при потребі досягала кількох десятків тисяч чоловік.

Разом з тим, запобігаючи передчасним стихійним виступам проти Польщі, він прагнув укріпити козацтво у военно-організаційному відношенні, перетворити його у силу, здатну вирішувати загальнонаціональні питання. Саме за часів Сагайдачного козацтво перетворюється на окремий стан, який, проте, дедалі виразніше поєднував свої станові інтереси з прагненням усього народу. Важливе значення в зв’язку з цим мали тісні контакти козацтва з тогочасною українською інтелігенцією, духовенством, встановлені за ініціативою Сагайдачного. Козацтво стало тією силою, яка запобігла репресіям з боку польського уряду щодо українського культурно-освітнього руху та його установ.

Козацтво було чи не вирішальною силою під час російсько-польської війни на початку ХVII ст. Саме спираючись на мілітарну допомогу козацької армії Сагайдачного, яка у 1617-1618 рр. спустошувала цілі регіони в центрі Російської держави, Польща уклала вигідне для себе Деулінське перемир’я (1618) і одержала Смоленську землю і Чернігово-Сіверщину.

Під час Хотинської кампанії 1621 р. козацька сорокатисячна армія на чолі з Сагайдачним врятувала польське військо від розгрому турецькою армією і фактично Польську державу від іноземного вторгнення і неминучого поневолення.

У цих умовах надзвичайно важливою подією було те, що до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний з усім Запорізьким військом і взяв його під свою спеціальну опіку, підтримуючи політично, матеріально і морально. В результаті цієї підтримки і київський воєвода, і уніатський київський митрополит фактично виявилися безсилими протидіяти зміцненню братства та його впливу на розвиток визвольної боротьби.

Ще більше піднесло престиж братства та позиції православ’я в цілому відвідання Києва єрусалимським патріархом Феофаном. Коли він, виїхавши з Москви в березні, 1620 р., прибув в Україну, його зустріло козацьке військо під проводом самого Сагайдачного і під такою охороною повезло до Києва, де він мешкав у братському "странноприїмному домі" майже цілий рік. Як зазначає український літописець, "Проводжаху же єго множество воинь, гетман Сагайдачний Петрь /муж зьло воинствень бяше й страшень бь врагом всьм/ й поставишу святьйшаго отца патриарху во братствь, средь града киевского, й обточиш его стражбою аки пчели матицу свою, тако святьйшого отца й пастиря овцы словесний оть волковь противних стрежаху". Спираючись на підтримку козацького війська, Феофан висвятив п’ятьох православних єпископів і митрополита, яким став ректор братської школи Іов Борецький.

В очах всього українського суспільства, насамперед тогочасної української інтелігенції, православного духовенства, козацтво стає тією політичною і військовою силою, на яку можна було спертись у боротьбі з католицизмом та посиленням намагань польської шляхти зміцнити своє становище в Україні. Відвертий натяк на продовження козацтвом державницької традиції Київської Русі прозвучав у так званій Протестації православних владик у квітні 1621 р": "Щодо козаків, — зазначається в ній, — то про цих рицарських людей ми знаємо, що вони наш рід, наші браття і правовірні християне... Це ж бо те плем’я славного народу руського (українського) з насіння Яфетового, що воювало грецьке царство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що з Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константинополь штурмувало. Це ж вони за Володимира монарха руського воювали Грецію, Македонію, Ілірік. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестились, віру християнську від константинопольської церкви прийняли".

Така оцінка козацтва церквою надзвичайно підносила його авторитет, свідчила, що воно стає провідною силою у національно-визвольній боротьбі українського народу.

Як писав М.С.Грушевський, "козаччина приймала на себе справу, яка була протягом чверті століття предметом неустанних, завзятих, але безуспішних змагань української інтелігенції. І те, що вдалося осягнути заходами публіцистів і богословів, політичних діячів і релігійних агітаторів, ліпших сил духовних і світських сучасної України і Білорусі, було здобуто завдяки тому, що справу взяло під охорону своєї шаблі "низове рицарство". Відновлена була православна ієрархія, засуджена на смерть правительством чверть століття тому, а з нею на повільну, але певну, як здавалося, смерть призначене церковно-національне життя України й Білорусі, обставлене хитромудрими бар’єрами, на яких розбивалися стільки десятиліть всі заходи українського і білоруського суспільства, вирвалося знову на новий простір і забезпечило собі нову можливість боротьби й розвою". З цього часу, за узагальненням Грушевського, "козаччина стає загальновизнаним, офіційним сторожем і протектором українського церковного, а з ним культурного й національного життя".

Отже на початку ХVII ст. у боротьбі з польсько-шляхетською експансією складається блок патріотичних сил українського суспільства: городян, православної інтелігенції і козацтва, за яким йшли селянські маси. Таке соціальне підґрунтя забезпечило українському національно-визвольному руху небачені досі масштаби і поставило його в один рівень з Нідерландською і Англійською буржуазними революціями.