Суспільно-політична ситуація в Речі Посполитій. Деградація української магнатерії, піднесення національної свідомості середніх прошарків.

Своєрідна ситуація склалася у новому державно-політичному утворенні — Речі Посполитій, яка об’єднала в одній державі чотири основні національні організми (польський, литовський, український, білоруський) з відповідними станами, характерними для тогочасного європейського соціуму. Строкатість національного складу і пов’язаний з ним плюралізм релігійного укладу не міг не привести до соціально-політичної нестабільності в державі, яка часом набирала форм гострого збройного протистояння.

Специфіка суспільного розвитку Речі Посполитої полягала в тому, що поєднавши у своєму складі різні державні організми, вона зберегла існування багатьох середньовічних інститутів, з традиційним місцевим укладом життя, широкі привілеї шляхти (польська традиція), величезний економічний і політичний вплив магнатерії (Литва, Україна), що не дало тут можливості розвинутись абсолютизму. Натомість вольності шляхетського стану набрали небаченої в європейських країнах масштабності. Причому деякий час Річ Посполита цілком заслужено користувалась славою однієї з найбільш віротерпимих країн Європи. Така ситуація, здавалось, забезпечувала можливості більш-менш нормального національно-культурного розвитку. Однак ситуація дуже швидко змінилась. Слабкість центральної влади не змогла забезпечити збалансованість національно-релігійних позицій в державі, і з початком Контрреформації польсько-католицький компонент ставав дедалі агресивнішим й перейшов у тотальний наступ як на національному, так і конфесіональному ґрунті. До цього прилучились і нестримні апетити визиску селянства, пов’язані з еволюцією панського господарства і переходом до фільваркової системи.

Після Берестейської унії 1596 р. конфесійна (віросповідна) єдність українського народу була ліквідована. Віросповідне розмежування потягло за собою культурні розбіжності, які були поглиблені політичними подіями і ще даються взнаки до сьогоднішнього дня. Уніатська Західна Україна і православна Східна Україна пішли відтоді своїми власними шляхами. Віросповідне розмежування стало драмою для України, як воно було драмою для Німеччини. Релігійна боротьба, що почалася, пробуджувала, правда, суспільну думку, культурне життя, однак безупинно підточувала сили народу.

Невдовзі по Берестейській унії виявився весь трагізм української уніатської церкви. Православні ненавиділи уніатів за їх зраду "правовірності", а римокатолики не вважали їх за повноцінних братів, оскільки залишалась національна межа між уніатами-українцями і католиками-поляками. Уніатська церква і далі залишалась українською національною церквою. Коли поляки побачили, що Берестейська унія не справдила їх надій і українці не тільки не стали поляками, але навіть не зробилися кращими громадянами польської держави, вони втратили всякий інтерес до унії. Вже на Варшавському сеймі 1607 р. ворожнеча впливових польських магнатів і шляхтичів виявилася відкрито. Протест проти неї, виголошений на Пйотрковському сеймі пролунав як у пустелі. Незабаром поляки почали застосовувати ту ж саму тактику розкладу зсередини уніатської церкви, як колись і православної.

Вимога рівноправності з латинською церквою, поставлена римським папою та уніатськими єпископами не була здійснена. Саме польські єпископи рішуче відмовляли у допуску уніатських колег у сенат і на цьому ґрунті король також зрікся своєї обіцянки здійснити цю вимогу уніатів. Уніатська церква, як і православна, була лише терпимою конфесією і переходовою формою до повної її інтеграції латинською церквою, в тому числі і щодо обряду.

Важливим наслідком унії було ще тісніше зближення протестантів і православних у Польщі, оскільки і ті й другі відчували себе однаково переслідуваними. У 1599 р. кальвіністська і православна шляхта під проводом князів Радзивілла і Острозького об’єднались у Віленській генеральній конфедерації в оборонний і наступальний союз. І хоча ця конфедерація була насамперед політичною акцією, вона мала служити також зближенню обох віросповідань. Однак спроба духовного зближення обох конфесій розбилась об стриманість православних церковних кіл, які не хотіли поступитись навіть князеві К.Острозькому, який мав величезні заслуги перед православною церквою. Невдовзі після смерті князя, а також Радзивілла конфедерація була ліквідована.

І все ж наприкінці ХVІ — початку ХVII ст. українське православне суспільство у Речі Посполитій розвивалось на засадах подібних до гугенотських громад у Франції. Українці мали свою соціальну структуру (стани-класи), причому православна шляхта фактично користувалась тими ж правами, що й польська і була важливим компонентом суспільно-політичного життя нового державного утворення. Вони мали своїх сенаторів, правда, вже на початку ХVII ст. з 29 сенаторів "руського" походження тільки один був православним, а решта — протестантами (7), та католиками (21). Українська шляхта на місцевих "сеймиках" обирала своїх представників у загальнодержавний сейм, де вони відстоювали національні позиції легальними формами боротьби. Українське міщанство, попри наступ польського елементу, мало певні позиції у міському самоврядуванні. Зберегло свою структуру й українське православ’я, через якийсь час воно поновило свою вищу ієрархію, яка дістала офіційне визнання короля. Разом з цими традиційними станами на арену національного і культурного життя виходить козацтво, яке стає консолідаційним. фактором розрізнених українських станів і забезпечує мілітарну підтримку українського суспільства, творячи своєрідну державу в державі.

І все ж в умовах наступу Контрреформації українському суспільству довелось витримати досить тяжкі випробування, пов’язані з відступництвом своєї княжої еліти, яка у своїй більшості почала схилятись до католицизму і швидко полонізувалась. Значною мірою цей процес охопив і православну шляхту.

Уже в 1610 р. український письменник-полеміст Мелетій Смотрицький у своєму блискучому художньо-публіцистичному творі "Тренос" висловлює глибокий сум і громадське невдоволення масовим національним виродженням українських можновладців. "Де тепер той безцінний камінь — яко світильник сяючий карбункул, що його я між іншими перлами, як сонце між зорями, в голові моїй носила, — дім княжат Острозьких, той, що блиском світлості старожитної віри своєї дужче від інших світив? — запитує письменник устами матері-церкви — України. — Де інші дорогі і такі ж неоціненні тої ж корони камінці, славні доми руських князів, безцінні сапфіри і дорогі діаманти — княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини і інші без ліку?.. Де коло них і інші мої клейноди — родовиті, мовлю, славні, великомислені, сильні і давні, по всьому світу відомі в добрій славі, моці і мужності доми народу руського — Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичи, Зеновичі, Пади, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та інші".

Окатоличена і спольщена “руська” ‑ українська шляхта, що перейшла у табір ворога, не менш запопадливо, ніж польська шляхта та єзуїти, насаджувала католицтво, заливала кров’ю визвольний рух українського народу. З трьох синів князя Костянтина Острозького двоє старших уже в 80-х роках ХVI ст. були католиками. У 20-х роках ХVII ст. після смерті князя Януша — останнього з Острозьких — усі величезні багатства цього дому, маєтності перейшли до вже спольщеного роду Заславських. Відома Острозька школа, яку сучасники називали академією, а також друкарня припиняють свою діяльність. Натомість онукою князя Костянтина-Василя Анною-Алоїзою було засновано єзуїтську колегію.

Якщо мати князя Ієремії Вишневецького Раїна-Могилянка Вишневецька активно підтримувала православну церкву, була фундатором трьох православних монастирів — Густинсько-Прилуцького, Ладинсько-Підгорського і Мгарсько-Лубенського, то її син, вихований єзуїтами, перейшов у католицтво й став одним з найлютіших ворогів українського народу. Онук її Михайло Корибут-Вишневецький був обраний королем Польщі.

Однак процес денаціоналізації охопив насамперед магнатські й шляхетські прошарки. Основна маса населення залишилась вірною православ’ю і не піддавалась полонізації. Дедалі більшу активність в організації опору національно-релігійному гнобленню починає виявляти "третій стан" — українське міщанство, середнє і нижче духовенство. Міщани створюють свої станові організації — братства, які спочатку виконували чисто філантропічні, корпоративні функції.

Занепад православної церкви на тлі безсилля вищих станів, не здатних протистояти наступу католицизму, зумовив зміну функцій і суспільної ролі братств, перетворення їх на організації, що відстоюють загальнонаціональні інтереси, виступають на захист української культури проти полонізації, насадження католицизму й унії. На зразок Львівського ‑ братства виникають скрізь по Україні, причому не тільки у великих центрах — таких, як Київ, Перемишль, Луцьк, Берестя, а й у невеликих містах і містечках.

У 1618 р. уряд, потребуючи мілітарної допомоги козацтва у війні з Росією, дав обіцянку прийняти на сеймі ухвалу "про грецьку релігію", але вона була опротестована найбільш ортодоксальною частиною польських сенаторів і депутатів сейму. Надії української шляхти захистити статус православної церкви у Речі Посполитій легальним шляхом ставали дедалі ілюзорнішими.

У ситуації, що склалася, вирішальним фактором боротьби за національні інтереси українського народу стає козацтво, яке в кінці XVI — на початку ХVII ст. активно втручається у національно-релігійне життя.