1. Українська мова – національна мова українського народу. Питання періодизації. Поняття літературної мови. Мовна норма та її соціальне значення.

-ук. мова разом з рос. І білорус належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської сім’ї;

- сформувалася на основі середньонадніпрянських говорів(пом’як вимова «т» у дієсловах типу робить).

- присвоює деякі риси(грам, лек, фон особливості) інших діалектів Пд-східного наріччя(твердий р на кінці слів – косар, писар, тв.. ш – лоша, пристаний н між голосними – у нього)

- з XII ст.. – почали зароджуватися найважливіші фон і грам особливості укр.-ої мови.

- у XIV-XVI ст. – вже сформувалася як окрема східнослов’янська мова – м укр.-ої народності.

- з кінця XVIII ст. – поч. скл-ся норми нової укр.-ої мови з появою творів І.П. Котляревського, Є.П.Гребінка, Г.Ф. Квітка-Основ’яненко(слобожанські говори), Т.Г.Шев(Пд Київщина) – синтезує мову народу і літературну.

- 1863р. – циркуляр Валуєва про заборону укр. Мови

- 1876р – царський указ про заборону друку укр. мовою.

- після Жов рев здобула визнання.

- пік розвитку за часів радянського союзу.

Сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови. Нижчими формами її є територіальні та соціальні діалекти.

Літературна мова - це відшліфована мова, яка характеризується поліфункціональністю,  унормованістю, стандарнтністю, розвиненою системою стилів. Основна ознака то, що вона є унормованою формою загальнонародної мови. Основоположником став Тарас Шевченко, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова.

Норма - прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення (фрази), тощо.

Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:

орфоепічні норми (вимова);

 Наприклад: (молод'ба)

лексичні норми (слововживання);

графічні (запису звуків на письмі);

орфографічні норми (написання слів);

пунктуаційні норми (вживання розділових знаків)

стилістичні (відбір мовних засобів відповідно до умов спілкування)

Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі мовленнєвої діяльності людей

Дотримання літературних норм усіма, хто використовує українську мову як засіб спілкування, оберігання її від засмічення, суржикового викривлення є обов’язковим кожного мовця.

2. Фонетика як розділ мовознавства. Одиниці фонетики. Звуки мови, їх акустична й артикуляційна характеристика. Поняття фонеми. Співвідношення понять «фонема» і «звук»

Фонетика (від гр. звуковий) – розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови: творення звуків, їхні акустичні властивості та функції, установлює закономірності звукових змін, що відбуваються в мовленнєвому потоці. Фонетика також вивчає поділ слова на склади, наголос та інтонацію.

Серед безлічі природних звуків вирізняють звуки людської мови, що утворюються за допомогою мовного апарата. Для розуміння й висловлення думки важливими є лише ті, що розрізняють значення слів та їхніх форм.

Кожен звук мови твориться мовним апаратом людини і сприймається на слух. Артикуляція (від лат. аггісиїагіо – розчленування) – це робота тих чи інших органів мовлення (гортань, голосові зв’язки, язик, піднебіння, зуби, губи тощо) у процесі творення та вимови звуків.

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ!

Звук найменша мовна одиниця, за допомогою якої творяться, розпізнаються і розрізняються слова та їхні форми.

Основні фонетичні одиниці і засоби:

 Усі одиниці фонетики діляться на сегментні і суперсегментний.

 Сегментні одиниці - одиниці, які можна виділити в потоці мовлення: звуки, склади, фонетичні слова (ритмічні структури, такт), фонетичні фрази (синтагми).

 Фонетична фраза - відрізок мовлення, який представляє собою інтонаційно-смислова єдність, виділене з обох сторін паузами.

 Синтагма (мовної такт) - відрізок фонетичної фрази, характеризується особливою інтонацією і тактовим наголосом. Паузи між тактами не обов'язкові (або короткі), тактове наголос не дуже інтенсивно.

 Фонетичне слово (ритмічна структура) - частина фрази, об'єднана одним словесним наголосом.

Сила видиху (експірації) неоднакова у різного роду звуків: вона найсильніше у глухих приголосних (тому вони й називаються fortes - сильні), слабше у дзвінких приголосних (lenes - слабкі), ще слабше у сонорних і, нарешті, сама слабка у голосних. В "слабкості" голосних і більшості сонорних приголосних легко переконатися, якщо вимовляти їх без голосу.

інший звук, він характеризується певними фізичними і акустичними властивостями. Природа голосних і приголосних звуків, наприклад залежить від рівномірного чи нерівномірного коливання повітря, яке сприймає вухо людини, від поєднання голосу й шуму у вимові звуків.

По-друге, кожний мовний звук як фізіологічне явище – це результат роботи людського організму, зокрема органів дихання, ротової порожнини. І нарешті звуки мови, крім їх фізико-акустичної та фізіологічної природи, мають власне мовний, лінгвістичний зміст.

Звуків, які може вимовити людина, дуже багато, проте кожній мові властивий певний набір, система звуків, що допомагають розрізняти значення слів. Свої думки ми виражаємо за допомогою слів, пов’язаних у речення. А слово будуємо із звуків.

Фонема - це найменша одиниця звукової системи тієї чи іншої мови, за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови. (морфеми і слова). Фонеми співвідносяться із звуками людської мови і реалізуються в них.