- Монтаж як засіб драматургічної організації екранного твору

Фільм монтується не лише за монтажним столом чи комп´ютером. Основи монтажу закладаються ще в літературному сценарії та режисерському задумі. Саме монтажне бачення структури майбутнього екранного твору визначає загальні особливості драматургії, послідовність епізодів, їх темпоритм. Основа цього – у самій природі монтажу, який фактично є екранним виявом авторської думки, властивим екранним видовищам способом драматургічної організації образів реальності.

Монтаж є основою всієї режисерської діяльності як особливої форми драматургічної організації екранного твору – від формування задуму до завершення творчої режисерської роботи, набуваючи на різних її етапах різноманітні форми – від творчо-змістовного й образного монтажу до технічного поєднання різних компонентів і окремих кадрів твору.

Наприкінці 20-х років ХХ століття, максималістські заперечуючи необхідність написання літературного сценарію, Дзиґа Вертов водночас парадоксально запропонував монтажну послідовність роботи над фільмом, яка охоплює усі етапи його створення – від задуму до екранного варіанту, тобто застосував поняття «монтаж» в якості своєрідного синоніму поняття «сценарій».

Показовим є і те, що певні методи монтажу, такі як паралельний і ретроспективно-паралельний монтаж, монтаж «атракціонів», внутрішньокадровий монтаж, тільки формально відносяться до суто монтажних операцій, а насправді є своєрідними засобами драматургічного поєднання епізодів, або внутрішньокадрової драматургії.

І саме розуміння такої цілісності драматургічно-монтажної побудови екранного твору є обов´язковою передумовою професійної творчої роботи в галузі створення екранних видовищ будь-яких видів та жанрів.

- Монтаж та екранний час і простір

Будь-яке видовище існує тільки у часі і просторі. Для екранних видовищ цей фактор набуває особливого значення, адже і час (окрім прямих телевізійних трансляцій), і простір на екрані кінотеатру чи телевізора є не тільки віртуальним, але й здебільшого умовним, образним, оскільки більшість екранних творів складається з окремих кадрів, які передають лише окремі фрагменти часу-простору.

Саме монтаж завдяки властивим йому імітаційним можливостям, є засобом створення екранної цілісності дії в часі і просторі. Різноманітні методи і монтажні форми дозволяють глядачеві психологічно не помічати часових і просторових розривів окремих фаз, елементів дії, поєднуючи їх у власній уяві.

І якщо на початкових етапах становлення кінематографу і телебачення, цілісність екранних подій забезпечувалась об´єктивним показом усередині єдиного кадру-сцени, то в ході подальшого формування екранної мови кінематографісти і телевізійники оволоділи методами образного монтажу, який робить простір і час повноцінними засобами виразу авторської думки, авторського ставлення до екранних подій.

Монтаж дозволяє ритмічно організувати екранні події таким чином, аби час стискався, або розтягувався за волею режисера.

Автори екранного твору за допомогою монтажу окремих кадрів здатні організовувати час і простір у таких обсягах та ритмі, які потрібні їм для драматургічної організації екранних подій.

Зокрема, за допомогою метричного і ритмічного монтажу можна змінювати реальне протікання часу, нагнітаючи чи послаблюючи його емоційно-психологічне сприйняття глядачем.

Паралельний монтаж дає змогу начебто розмножити реальний час, або поєднати різні часові періоди і навіть епохи.

Обертонний монтаж дозволяє динамічно та емоційно розширяти місце екранної дії, символічно поєднуючи екранні образи людської поведінки та асоціативні стани природи тощо.

Найвидатніший внесок у формування подібних монтажних методів внесли режисери ігрового кіно – Девід Гріффіт, Лев Кулєшов, Сергій Ейзенштейн; Всеволод Пудовкін, Олександр Довженко, представники французької «Нової хвилі» Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар; кінодокументаліст Дзиґа Вертов.

Сьогодні вільне оперування простором і часом за допомогою монтажу усе більше стає нормою кінематографа.

Що стосується телевізійного мовлення, то особливості його сприйняття глядачами побудовані перш за все на використанні так званого «ефекту присутності», своєрідного психологічного «включення» глядача в об´єктивний перебіг екранного видовища. Це значно обмежує можливості суб´єктивної зображальної побудови екранних творів і на перший план організації умовного телевізійного часу і простору висуває слово в його численних екранних формах – закадровому тексті, авторському коментарі, діалогах виконавців тощо.