Висновки до першого розділу

Батьківство як психологічне явище є складною структурою, яка може розглядатися з погляду системного, комплексного і феноменологічного підходів. Розвинена форма батьківства включає ціннісні орієнтири подружжя (сімейні цінності), батьківські установки і очікування, батьківське ставлення, батьківські відчуття, батьківські позиції, батьківську відповідальність, стиль сімейного виховання. Фактори, що впливають на формування батьківства, організовані ієрархічно і представлені на рівні суспільства, батьківської родини, власної сім’ї, конкретної особистості батьків.

Розвиток прийомної сім’ї здійснюється через формування у дорослих та дітей системи потреб, структура яких визначається індивідуальною ситуацією розвитку нового члена родини, загальним соціально-психологічним станом сімейної системи та готовності до виконання нею нової соціальної ролі сім’ї. Факторами ризику успішного прийомного батьківства можуть виступати виснаженість батьків (особливо жінки-матері) побутом, недостатня підтримка чоловіком дружини, що призводить до звуження поля її самореалізації, позиція жертовності батьків в ставленні до дітей, роздратованість подружжя, що призводить до обмеженості контактів з дитиною.

Успішне прийомне батьківство розглядається як обумовлене здатністю прийомних батьків формувати прийомну сім’ю, наділену психологічною сумісністю. Важливим чинником для розвитку успішного прийомного батьківства є усвідомлення батьками власних спонук і необхідності узгодженості очікувань зі своїми можливостями та реальною ситуацією надання турботи біологічно не рідній дитині. Особливого значення набуває сукупність таких особистісних якостей, як уміння долати типові і важкі життєві ситуації, брати на себе відповідальність в сферах сімейних стосунків та досягнень, здатність до емпатії та співпереживання.

Ефективність успішного батьківства забезпечена зрілим батьківством, особистісних якостей батьків як успішних лідерів малої групи, що зумовлюють прагнення вирішувати конфліктні ситуації, а також ефективними методами впливу, що виявляється в гнучкій системі заохочення і покарання дітей.

Критеріями ефективності функціонування прийомної сім’ї є збереження базовою сім’єю здорового функціонування, якісні зміни фізичного та психічного стану дитини в результаті відновлювального процесу розвитку прихильності до нової сім’ї, покращення життєдіяльності дитини у навчанні, дозвіллі, вибір моральних цінностей, тенденція до зменшення та повного зникнення симптомів психічних і поведінкових розладів, пов’язаних із ситуацією сирітського розвитку, інтеграція дитини в нову сім’ю.

Розділ 2 емпіричне вивчення соціально-психологічних детермінант успішного прийомного батьківства

2.1 Програма емпіричного вивчення психологічних детермінант успішного прийомного батьківства

Метою першого етапу дослідження була оцінка соціальної фрустрованості прийомних батьків як виду психічного напруження, обумовленого незадоволеннями досягненнями та становищем у соціумі.

Завдання:

визначити, наскільки задоволені респонденти власною освітою, змістом та умовами навчальної діяльності;

встановити емоційне ставлення до сім’ї, друзів, ровесників;

визначити задоволеність матеріальним становищем.

Для досягнення мети та реалізації завдань було використано «Методику діагностики рівня соціальної фрустрованості» В. Бойка. Опитувальник рівня соціальної фрустрованості В. Бойка представляє модифікацію методики Л. Вассермана і містить 20 питань, на які передбачено чотири варіанти відповідей – від 0 до 4 балів. Висновки про рівень соціальної фрустрованості робляться з урахуванням величини балу з кожного пункту. Чим більший бал, тим вищий рівень соціальної фрустрованості. У групі респондентів можна отримати середній індекс рівня фрустрованості. Для цього суму показників рівня фрустрованості з усіх пунктів розділити на число пунктів (20).

Фрустрація – стан переживання нереалізованих намірів і незадоволених потреб. Людина практично постійно знаходиться у негативному емоційному стані, яке викликається думкою про те, що індивід хоче, але не може отримати бажане. У індивіда є потреби та бажання, але вони не можуть бути реалізованими, цілі – досягнутими. Чим сильніше виражені потреби та бажання, чим більш значущі цілі і суттєві перешкоди на шляху їх реалізації, тим більше емоційно-експресивне напруження відчуває психіка. Іноді стан фрустрації супроводжується різними негативними переживаннями: розчаруванням, тривогою, відчаєм, озлобленістю, роздратуванням тощо. Їхня енергетика спонукає активно діяти інтелект, але той не знаходить виходу із ситуації, тому перешкоди і труднощі об’єктивно нездоланні, в результаті емоційне напруження посилюється. Стан фрустрації негативно впливає на життєдіяльність організму, поступово знижує його сили, ослаблює нервову систему. Усунення фруструючих обставин знижує нервове напруження. Фрустрована особистість неприємна у спілкуванні, реагує некомунікабельністю, недоброзичливістю, схильністю виливати злість на партнерах, брутальністю. Фрустрований респондент ледь приховує свою злість, занурений у свої переживання, скупий на слова та душевне тепло – такий наслідок поганих взаємовідносин з одногрупниками.

Соціальна фрустрованість – вид психічного напруження, обумовленого незадоволеністю досягненнями та становищем особистості у соціально заданих ієрархіях. Виходячи із вище сказаного, соціальна фрустрованість передає емоційне ставлення людини до позицій, які зуміла зайняти в суспільстві на сьогодні. Інтелект відображає, з однієї сторони те, що може бути досягнутим у тій чи іншій сфері, а з іншої, що людина може конкретно сама досягнути. Суспільство пропонує визначені можливості соціального зростання і задоволення потреб. Соціум виробляє шкали зростання і досягнень, а індивід, відповідно до своїх намірів і можливостей, досягає того чи іншого рівня. Наприклад, соціальна фрустрованість в аспекті освіти виникає у тому випадку, якщо особистість не досягла відповідності своїх можливостей зайнятої позиції й ієрархії.

Шкали соціально заданих ієрархій існують також у сферах спілкування. Соціум пропонує нам конкретні варіації службових відносин – зразкові, хороші, посередні, дуже погані. Професійна діяльність пов’язана з людьми, і тут також можливі різні досягнення у соціально заданих ієрархіях: «дуже приємні люди», «не дуже приємні», «зовсім неприємні».

Оцінюючи досягнення з різних соціально заданих ієрархій, індивід відчуває ту чи іншу міру задоволеності-незадоволеності. При цьому він переживає фрустрацію не стільки від досягнутого, наприклад, від умов, в яких живе, чи матеріального доходу, скільки від думки, що можна досягти більшого.

Це ж стосується і сфери взаємовідносин: вони нас влаштовують чи ні залежно від очікувань і оцінок. Людина задоволена тим, що у неї нема друзів, що не вступає у неформальні відносини, не виникають тісні та довірливі контакти.

Соціальна фрустрованість значною мірою залежить від усвідомлення недосягнутого, ніж від реального становища особистості.

Незадоволеність за окремими напрямками соціально заданих ієрархій накопичує й утворює постійний фон емоційного напруження особистості. Коли емоційне напруження досягає критичного рівня, особистість застосовує ті чи інші міри психологічного захисту. Вона або знижує рівень домагань, чи ігнорує недоступні їй ієрархії, чи дискредитує тих, хто їх займає. Нерідко психологічне напруження знімається шляхом відмови від конкуруючих цінностей. Наприклад, в сучасних умовах деякі люди надають перевагу освіті, поступаючись матеріальним досягненням, або навпаки.

На другому етапі для з’ясування стратегії психологічного захисту суб’єктної реальності у спілкуванні прийомних батьків використана методика «Ваша домінуюча стратегія психологічного захисту у спілкуванні з партнерами» В. Бойка.

Завдання дослідження полягали у

з’ясуванні причин вибору батьками агресії як стратегії психологічного захисту суб’єктної реальності у спілкуванні,

визначенні кількості прийомних батьків, які обирають миролюбність та уникнення, з’ясуванні причин вибору.

Оскільки емоційний стан прийомних батьків проявляється у взаємодії з оточенням та будується на основі комунікативних здібностей, то задля досягнення мети та реалізації завдань використано опитувальник В. Бойка «Ваша домінуюча стратегія психологічного захисту у спілкуванні з партнерами», який дозволив визначити такі стратегії психологічного захисту у спілкуванні, як миролюбність, уникнення та агресію.

Психологічний захист – система стабілізації особистості – це механізм поведінки, обумовлений вродженими потенціалами та життєвим досвідом особистості, що дозволяє йому захищати суб’єктну реальність від оточуючих і руйнівної самокритики.

Прийомні батьки словами, емоціями, характером, вчинками, інтелектом, творчістю намагається зберегти гідність, пристосуватися до вимог оточення. Головне завдання самозахисту – прийняти власне «Я» і змусити це зробити інших: «я саме такий, яким собі здаюся». Сильна особистість захищає відчуття власної гідності продумано та витончено, слабка – несвідомо та примітивно. Сильна особистість також може бути примітивною у захисті власного «Я», втратити не тільки самокритичність, але й гідність.

Домінуючою у захисті суб’єктної реальності стає одна з трьох енергетичних стратегій: миролюбність, уникнення, агресія.

Миролюбність – психологічна стратегія захисту суб’єктної реальності особистості, де провідну роль відіграють урівноважений комунікабельний характер, інтелект, який нейтралізує енергію емоцій в загрозливих ситуаціях для «Я» особистості. Миролюбність передбачає у взаємовідносинах партнерство та співпрацю, уміння йти на компроміси, готовність жертвувати власними інтересами задля збереження гідності.

Уникнення – психологічна стратегія захисту суб’єктної реальності, що ґрунтується на економії емоційних та інтелектуальних ресурсів. Батько , мати не витрачає енергію емоцій, мінімально напружує інтелект. Уникнення набуває психогенного характеру, коли обумовлене природними особливостями особистості, яка характеризується ригідними емоціями, млявим темпераментом, посередніми інтелектуальними здібностями. Уникнення як психологічну стратегію захисту власного «Я» можуть використовувати й прийомні батьки, які мають сильну нервову систему, волю, життєвий досвід та змушують себе обходити конфліктні ситуації чи наділені від народження могутнім інтелектом, але уникають напружених контактів.

Агресія – психологічна стратегія захисту суб’єктної реальності, що діє на основі інстинкту, активний складник емоційного реагування, який вказує на завищену самооцінку особистості. Агресивні батьки люблять яскравий одяг, насичені тони тощо. К. Лоренц вважає, що агресивність є вродженою, інстинктивно обумовленою властивістю всіх вищих тварин, найбільшою небезпекою, яка загрожує людству під час культурно-історичного та технічного розвитку.

Сучасними формами прояву агресії є

«екстрапунітивність» як тенденція завжди і в усьому звинувачувати інших, не вважаючи себе винним,

«пошук мішені» як прагнення зігнати агресію на безневинному суб’єктові,

«виправдання через напад» як підміна суб’єкта осуду, який був свідком допущеної помилки, непрофесіоналізму,

«праведний гнів» як виправдання власної агресії піднесеним мотивом,

«проекція негативних якостей» як тенденція приписувати власні недоліки співбесідникам,

«самоствердження шляхом приниження іншого» як девальвація гідності іншого: розумний лише таким здається, талановитий добивається успіху сумнівними засобами, чесний думає лише про себе, професійно зростаючий має покровителів тощо,

«девальвація об’єкта неспокою» як зниження значущості іншого,

«делікатне хамство» як витончена образа людської гідності, жорстка агресія, розрахована на приниження особистості.

Експресивними засобами агресії вважаються вигуки, образливий тон, злісний погляд, розмахування кулаками, рішучі рухи тіла тощо. Агресію супроводжує негативна енергетика емоцій, яка є тлом повсякденного спілкування особистості.

Отже, визначаючи стилі психологічного захисту суб’єктної реальності у спілкуванні, виявляємо особистісно-ціннісні смисли прийомних батьків, особливості взаємодії з дітьми.

На третьому етапі дослідження необхідно визначити атмосферу внутрішньо-родинних відносин: батьківське ставлення до дитини. Батьківське ставлення розглядається як система різноманітних почуттів щодо дитини, поведінкових стереотипів, що практикуються у спілкуванні з нею, особливостей сприйняття і розуміння характеру та особистості дитини, її вчинків.

Засобом досягнення мети є методика діагностики батьківського ставлення А. Варга, В. Століна, яка являє собою психодіагностичний інструмент, орієнтований на виявлення батьківського ставлення в осіб, що звертаються за психологічною допомогою з питань виховання дітей і спілкування з ними. Методика містить 61 питання, які становлять п’ять наступних шкал, що виражають собою ті чи інші аспекти батьківського ставлення. За кожну відповідь «так» випробуваний отримує 1 бал, а за кожну відповідь типу «ні» – 0 балів. Високі бали вказують на значну розвиненість даних видів батьківських відносин, а низькі бали – на те, що вони порівняно слабко розвинені.

Опитувальник складається з 5 шкал:

1. Прийняття-відторгнення – шкала відображає інтегрально емоційне ставлення до дитини.

2. Кооперація соціально бажаний образ батьківського ставлення. Змістовно ця шкала розкривається як зацікавленість батьків в дитячих справах.

3. Симбіоз шкала відображення міжособистісної дистанції в спілкуванні з дитиною.

4. Авторитарна гіперсоціалізація відображає форму і спрямованість контролю за поведінкою дитини.

5. Маленький невдаха відображає особливості сприймання і розуміння дитини батьками.

А. Варга і В. Столін вважають, що основними структурними елементами психологічного прийняття є:

1) прийняття дитини на когнітивному рівні («інфантилізація»);

2) інтегральне емоційне ставлення («прийняття-нехтування»);

3) форми та спрямованість контролю за поведінкою дитини («авторитарна гіперсоціалізація»);

4) міжособистісна дистанція у спілкуванні з дитиною («симбіоз»).

Особливості прийняття батьками дітей можна поділити на адекватні та неадекватні; суб’єктивні та об’єктивні.

Під адекватним розуміється прийняття дитини «такою, як вона є», адже частіше саме близькі родичі повертають віру в сенс життя і віру в самого себе у дитини, створюючи особливий психологічний клімат її існування у родині. При адекватному прийнятті дитини кожен її успіх, кожне досягнення – це успіх усієї родини.

Неадекватне прийняття – це «відторгнення» дитини, негативне ставлення до неї. У батьків це ставлення може проявлятись у роздратуванні, щодо дитини, у ігноруванні її інтересів в силу їх примітивності, а також у бажанні покарати дитину.

При суб’єктивному прийнятті дитина сприймається як суб’єкт соціальних відносин, тобто як повноправний член суспільства. А при об’єктивному прийнятті – як особистість, яка віддалена від суспільства. У батьків об’єктивне ставлення проявляється у бажанні «сховати» дитину від усіх, що, в свою чергу, впливає на набування неадекватної форми взаємодії дитини з соціальним середовищем і виникнення комунікативних проблем і перешкод. Через це відносини з людьми фарбуються в свідомості дитини в несприятливі тони, для неї характерні відгородженість, тривожність, агресія.

Таким чином, під особистісним прийняттям розуміємо цілісну систему різноманітних почуттів до дитини, поведінкових стереотипів, що практикуються щодо неї, особливостей сприйняття та розуміння характеру дитини, її вчинків. Це визнання права дитини на властиву їй індивідуальність, несхожість на інших, у тому числі несхожість на батьків. Також у рамках особистісного прийняття або неприйняття дитини формується психологічний і емоційний стан батьків та рівень спілкування у родині.

Метою четвертого етапу емпіричного дослідження було вивчення реалізації ціннісних орієнтирів прийомних батьків в реальних умовах життєдіяльності.

Завдання:

виявити міру вираженості кожної з 11 цінностей,

визначити, котра із цінностей у респондентів виражена найбільше і найменше, з’ясувати причини.

Засобом досягнення мети та реалізації завдань була методика дослідження ціннісних орієнтирів С. Бубнової.

За основу тесту С. С. Бубнової була взята модель А. А. Бердяєва, яка виявилася найбільш доцільною для вирішення завдань тестування. Згідно з нею на “верхньому” рівні розташовані три типи цінностей: духовні, соціальні, матеріальні. Усі інші він розглядає як конкретне уявлення одного з цих трьох типів. У результаті аналізу класифікації основних типів цінностей було виділено три ієрархічних рівні в системі ціннісних орієнтацій особистості, які відповідають трьом рівням їх вивчення:

1. Найбільш загальні, абстрактні цінності: духовні, соціальні, матеріальні. Духовні цінності, у свою чергу, поділяються на пізнавальні, естетичні, гуманістичні та інші. Соціальні – на цінності соціальної поваги, соціальних досягнень, соціальної активності тощо.

2. Цінності, які закріплюються в життєдіяльності й проявляються як якості особистості: домінантність, активність тощо;

3. Найбільш характерні способи поведінки особистості як засоби реалізації й закріплення цінностей-якостей.

Виявлено одинадцять цінностей, які притаманні всім респондентам. Згідно із класифікацією ціннісних орієнтирів, за отриманими даними усі цінності були розподілені таким чином:

І. Духовні цінності: любов; допомога людям і милосердя до інших; пошук прекрасного та насолода ним; пізнання нового у світі, природі, людині.

ІІ. Соціальні цінності: високий соціальний статус, визнання та повага людей; висока соціальна активність для досягнення позитивних змін у суспільстві.

ІІІ. Матеріальні цінності: здоров’я; високе матеріальне забезпечення.

ІV. Спілкування.

V. Задоволення, відпочинок.

Процедура проведення передбачає попарне порівняння цих 11 цінностей відповідно ступеню суб’єктивної різниці між ними.

У кінцевому результаті вибудовується ієрархія ціннісних орієнтацій з урахуванням кількості перемог та кількості набраних балів.

Перевагою цього методу є те, що за допомогою представленої методики можна оцінити когнітивну складову ціннісних орієнтирів, уникнувши при цьому соціально схвалюваних моментів. Будувати ієрархію цінностей та ранжирувати їх йому не потрібно. Відповіді респондентів не мають соціально схвалюваного характеру. Тому послаблюється свідомий контроль за варіантами відповідей та зростає вплив на відповіді емоційних та підсвідомих компонентів психіки. Знижується також кількість соціально бажаних відповідей.

Методику можна віднести до проективних, але все ж таки головним елементом, за допомогою якого проводиться ранжирування, є свідоме, логічне оцінювання особистісної значущості запропонованих цінностей.

На п’ятому етапі емпіричного дослідження основна мета полягала у виявленні локусу контролю прийомних батьків.

Завдання дослідження:

виявити особливості діяльності респондентів, виходячи з позицій інтровертованості-екстравертованості;

з’ясувати, як визначений локус контролю впливає на особистісні характеристики батьків, їх діяльність;

вивчити особливості інтровертної та екстравертної установок особистості.

Засобом досягнення мети та розв’язання поставлених завдань була методика локус контролю Дж. Роттера. Опитувальник містить 29 питань з двома варіантами відповідей. Загальна і максимальна сума балів по інтернальності й екстернальності складає 23, оскільки 6 з 29 питань є фоновими. Про спрямованість локусу контролю варто судити по відносному перевищенню результатів одного виміру над іншим.

У практиці психодіагностики за локусом контролю виявляють когнітивний стиль. Оскільки когнітивні компоненти психіки є наявними в усіх її явищах, уявлення про локус контролю поширюються і на характеристики особистості в її діяльності.

Для екстерналів властива зовнішньо спрямована захисна поведінка, в якості атрибуції ситуації вони вважають за краще мати шанс на успіх. У загальному плані це вказує на те, що будь-яка ситуація екстернал вважає як зовні стимульовану, причому у випадках успіху відбувається демонстрація здібностей. Екстернал переконаний, що його невдачі є результатом випадковостей, негативного впливу інших людей. Схвалення і підтримка таким батькам дуже потрібні, інакше вони працюють набагато гірше. Проте особливої вдячності за співчуття від екстерналів не доводиться чекати.

Інтернали мають атрибуцією ситуації найчастіше переконання в невипадковості своїх успіхів або невдач, залежних від компетентності, цілеспрямованості, рівня здібностей і є закономірним результатом цілеспрямованої діяльності та самодіяльності.

У структуризації процесу цілеутворення і його стратегій провідною мотивацією для інтерналів є пошук его-ідентичності, незалежно і щодо екстравертованості або інтровертованості. Внаслідок більшої когнітивної активності інтернали мають ширші тимчасові перспективи, що охоплюють безліч подій як майбутнього, так і минулого. При цьому їхня поведінка спрямована на послідовне досягнення успіху шляхом розвитку навичок і глибшої обробки інформації, постановки зростаючих за складністю завдань. Потреба в досягненні, таким чином, має тенденцію до підвищення, пов’язану зі збільшенням значень особистісної і реактивної тривожності, що є передумовою для можливої більшої фрустрованості і меншої стресостійкості при серйозних невдачах. У реальній, зовні спостережуваній поведінці інтернали, як вважають Дж. Дигман, Р. Кеттелл і Дж. Роттер, справляють враження досить упевнених в собі людей, а в житті вони частіше посідають вище громадське становище, ніж екстернали.

У екстерналів виявляється зв’язок з емоційною нестабільністю і практичним, неопосередкованим мисленням, інтернали відзначаються емоційною стабільністю і схильністю до теоретичного мислення, абстрагування і синтезу уявлень.

Таким чином, міра інтернальності кожної людини пов’язана з її ставленням до свого розвитку і особистісного зростання.