4.2 Складові культури виробництва

Культура виробництва – сукупність нормативних вимог до техніко-економічного, організаційного й естетичного рівня виробництва. Досягнення сучасного рівня культури виробництва припускає впровадження прогресивної техніки і технології, наукової організації праці на кожному робочому місці і на підприємстві в цілому, систематичне поліпшення умов праці, забезпечення персоналу належними побутовими умовами, підвищення професійної майстерності працюючих, дотримання вимог ергономіки, технічної естетики, екології, чистоти і порядку на виробництві, створення здорового соціально-психологічного клімату, що забезпечує високу організованість, дисципліну трудову і творчу активність трудящих.

Культура виробництва складається з декількох рівнів:

зовнішнього – конкретні видимі елементи: стан і чистота будівель, приміщень, знарядь виробництва; вживані технології, технологічна дисципліна; кваліфікація працівників; зовнішній вигляд співробітників; стилі, логотип, символіка підприємства; рівень комунікаційних зв’язків; використовувані технічні засоби тощо;

внутрішнього: стереотипи поведінки; методи ухвалення рішень; стиль управління; організація командної роботи тощо;

глибинного (ядра): ціннісні судження, переконання більшості працівників підприємства; усвідомлення працівниками почуття причетності, відданості загальній справі.

Складовими культури виробництва є технологічна і виконавська дисципліна, професійний і освітній рівень персоналу, технологічна підготовка виробництва, гідна заробітна плата. Один з основних параметрів культури виробництва – технологічна дисципліна і технологічна підготовка виробництва, його оснащеність, технологічний процес, професіоналізм (кваліфікація і виробничий досвід). Особиста внутрішня культура людини безпосередньо впливає на культуру виробництва: я робитиму так, як вимагає моя кваліфікація. Професійна культура педагога – результат сформованості його духовної культури та професійно-педагогічної діяльності, яка проявляється у оволодінні історичною та культурною спадщиною, без якої неможливий розвиток людини як особистості, культуротворчій діяльності педагога, спрямованій на формування та розвиток особистості учня, особистісному дієвому прояві вчителем власної культури у професійній діяльності, ставленні до інших людей, до світу, себе.

Педагогічна культура – це рівень засвоєння спеціалістом педагогічного досвіду та його прояву в процесі професійної діяльності. У педагогічну культуру входять внутрішня та зовнішня складові. Внутрішня складова – це не тільки рівень знань та вмінь у галузі педагогіки, тому що він характеризує лише компетентність у відповідній галузі, а й сформовані особистісні установи, ідеали, потреби, мотиві, котрі визначають сферу і умови їх повсякденного прояву. Основними складовими частинами внутрішньої культури педагога є:

особистість педагога з індивідуально-психологічною та соціально-педагогічною гідністю та недоліками – індивідуально-особистий рівень;

об’єм та міра засвоєння педагогом накопиченого у професійній діяльності педагогічного досвіду. Це – теоретичний (світоглядний) рівень педагогічної культури – визначає раціональний рівень (компонент) і показує, які психолого-педагогічні знання і як засвоєні педагогом; якою мірою вони можуть бути використані у професійній діяльності;

сформоване чуйне ставлення педагога до об’єкта, соціально-педагогічної праці, її результатів, їх педагогічним складовим та самовдосконалення у педагогічній галузі – це емоційний рівень педагогічної культури. Він формується та закріплюється у процесі оволодіння досвідом соціально-педагогічної діяльності і характеризує випробування почуття (симпатії або антипатії, поваги, байдужість тощо) до об’єкта педагогічної діяльності, самодіяльності; його хвилювання в процесі соціально-педагогічної діяльності, а також в оцінці отриманих результатів; розвиток потреби у пізнанні та оволодінні новим для нього досвідом у соціально-педагогічної діяльності. Емоційний рівень дуже часто визначає внутрішнє ставлення педагога до педагогічної діяльності, потребу в педагогічному самовдосконаленні, характеризує його внутрішню моральну культуру.

За своєю суттю внутрішня педагогічна культура педагога є накопичений ним досвід як складова частина педагогічної діяльності та сформоване ставлення до неї; зовнішня – індивідуальний стиль професійної діяльності педагога.

Культура виробництва включає ергономіку, естетику виробництва і психологію праці [18].

Ергономіка – наука, що вивчає проблеми оптимізації взаємодії людини з машиною і з робочим середовищем. Завдання ергономіки полягає в полегшенні праці, створенні максимальної зручності і звільненні працюючих від зайвих, ускладнюючих рухів, поз, операцій. З цією метою під час конструювання машин, верстатів, інструменту, виробів необхідно враховувати розміри людського тіла (ріст, масу і інші антропометричні дані), його форму і положення в різних позах, силу і напрям найбільш фізіологічних рухів [17].

Пристосування робочого місця здійснюється з урахуванням віку, статі й індивідуальних особливостей. У міру автоматизації виробничих процесів міняється характер праці, що вимагає створення для працівників сприятливої робочої обстановки. У цих умовах значення ергономіки зростає. Завдання автоматизації не підпорядкувати людину машині, а створити найкращі умови праці обумовлює необхідність глибшого вивчення закономірностей трудової поведінки людини, тобто вивчення того, як вона працює.