1.2 Соціально-психологічні проблеми формування успішної прийомної сім'ї

Психологічні проблеми прийомної сім’ї різноманітні. Вони обумовлені як особливостями ядерної приймаючої сім’ї як системи, так і індивідуальними особливостями дитини-сироти та членів ядерної сім’ї.

Необхідність розвитку прийомної сім’ї для дітей-сиріт обумовлена негативним впливом тривалої розлуки з матір’ю або особами, які її замінюють на психічному і фізичному розвитку дитини. Деприваційна симптоматика включає в себе всю шкалу психічних відхилень від легких особливостей психічних реагувань до грубого порушення інтелекту і характеру [9]. Багато зарубіжних і вітчизняних досліджень переконливо доводять, що в сирітських закладах нема умов для компенсації наслідків депривації [10].

Таким чином сім’я є важливою умовою нормального розвитку дитини Дитячі будинки не створюють умов для компенсації пережитих травм, тому що не дають травмованій дитині моделі надійного і стабільного світу з можливістю постійного відчуття і прив’язаності.

Бажання взяти на виховання дитину, народжену іншими, є ознакою нашої культури і виникає тільки у не байдужих до чужого горя, душевно щедрих людей, які готові до самопожертв. Це викликає велику повагу і надію на те, що з часом буде подолане таке жахливе соціальне явище, як дитяча безпритульність і бездоглядність. На сьогодні наявна парадоксальна ситуація: в час, коли велика кількість сімей з різних причин є бездітними і мріють відчути радість материнства і батьківства, зростає кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які виховуються в інтернатних закладах. За останнє десятиріччя кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні зросла удвічі при постійному зменшенні населення в нашій державі. Повернути дітей позбавлених піклування дітей до нормального життя може тільки сім’я. Не кожна дитина може бути усиновленою, іншою моделлю вирішення проблеми сирітства є прийомна сім’я чи дитячі будинки сімейного типу. Їх особливостями є те, що вони поєднують в собі ознаки сім’ї, виконують її функції, створюють родинні зв’язки, об’єднують під одним дахом рідних і нерідних людей, є установою і сім’єю водночас [37].

Прийомна сім’я відрізняється від дитячого будинку сімейного типу кількістю дітей. У першому випадку потрібно взяти на виховання від 1 до 4-х дітей, у другому від 5 до 10 (включаючи рідних). Тобто створюється багатодітна сім’я, де дітям забезпечують належні умови проживання, оточують любов’ю і турботою. Батькам-вихователям, які створили дитячий будинок сімейного типу надають індивідуальний житловий будинок або багатокімнатну квартиру за нормами, встановленими законодавством. Прийомні батьки беруть за плату прийомних дітей на власну житлову площу.

За вихованцями та прийомними дітьми, на відміну від усиновлення зберігаються всі пільги, державні гарантії, передбачені законодавством, належні дітям-сиротам та позбавленим батьківського піклування.

Крім того, на кожну прийомну дитину та вихованця щомісяця управлінням праці та соціального захисту населення виплачується соціальна допомога у розмірі двох прожиткових мінімумів для відповідного віку [40].

Розвиток прийомної сім’ї змінюється через формування у дорослих та дітей системи потреб, структура яких визначається значною мірою індивідуальною ситуацією розвитку нового члена родини, загальним соціально-психологічним станом сімейної системи та готовності до виконання нею нової соціальної ролі сім’ї заміщувальної опіки в попередніх. Створенню прийомної сім’ї передують стійкі диспозиційні характеристики кандидатів, які зафіксовані в їхньому життєвому досвіді і коріняться поколіннях. Серед них цінність родинного проживання та належного ведення сімейного господарства, пошанування родинних традицій та соціальних норм людського співіснування, значущість взаєморозуміння в подружній парі, бажаність дітей та радість турботи про них, приклади про соціальної поведінки членів родини [9].

Важливість врахування в ситуації заміщувальної опіки співвідношення мотиваційного та операційного компонента діяльності, що досягається шляхом усвідомлення батьками власних бажань, намірів та способів досягнення найближчих та віддалених перспектив створення прийомної сім’ї. Це сприяє реальності оцінки батьками своїх можливостей опіки, обґрунтованості прийняття рішення, а також вказує на силу та стійкість виказаних намірів респондентів в допомозі дитині сироті. Батьки з крайніми позиціями альтруїстичної мотивації (домінування мотиву морального обов’язку чи емпатійного переживання) проявили обмеження в досягненні операційної готовності і не створили прийомну сім’ю. За наявності компонентів прагматичної мотивації (мотиви-стимули) адекватність набуття операційної готовності (з результатом створення прийомної сім’ї досяглася лише за умови їх співпадання із завданнями заміщувальної опіки) [15].

Функціонування прийомної сім’ї як малої групи багато в чому детермінує характер управління виховним процесом. Соціально-психологічний аспект подружніх стосунків виявився таким, який визначає місце і роль батьків у загальній системі заміщувальної опіки. Факторами ризику для реалізації сім’єю виховної функції можуть виступати:

виснаженість батьків (особливо жінки-матері) побутом;

недостатня підтримка чоловіком дружини, що призводить до звуження поля її самореалізації,

позиція жертовності батьків в ставленні до дітей,

роздратованість подружжя, що призводить до обмеженості контактів з дитиною.

Прийомне батьківство є системою ціннісно-смислових дітоцентричних настанов, в основі яких лежить почуття відповідальності за соматичне і психічне здоров’я дитини, усвідомлення вимог суспільства та оцінка власних можливостей у забезпеченні успішної соціалізації адаптації прийомної дитини до виконання сімейних та соціальних ролей [4]. В процесі розвитку прийомної сім’ї відбувається адаптація мотивації її створення до реальних потреб та завдань її функціонування. Мотиви поведінки дорослих і дітей в прийомній сім’ї виступають засобом регуляції розвитку родинних стосунків. Якщо на ранніх етапах розвитку прийомної сім’ї мотивація батьківства складається стихійно, під значним впливом емоційно-психологічних станів подружжя, то в подальшому вона стає особливою сферою цілеспрямованої регуляції активності дитини та її взаємодії з членами родини.