Авторське право та системи технічного захисту Назад до переліку

Власники прав занепокоєні тим, що у цифровому середовищі їх твори можуть бути не повністю захищені законом. Як наслідок, видавці можуть застосовувати такі технічні засоби захисту, як системи керування цифровими правами (DRM) для автоматизації процесу ліцензування творів та забезпечення дотримання умов ліцензії. Стаття 6 Директива ЄС про авторські права [5] кваліфікує обхід чи уникнення таких технічних засобів захисту як карний злочин.

Проте, це викликало занепокоєння тих, хто бажає скопіювати твір з законним застереженням. Системи DRM призначені для захисту від порушення авторських прав, але можуть піти далі і обмежувати законний доступ. Наприклад, якщо є застереження дозволяти змінювати формат твору особам з вадами зору для полегшення читання, то це стає неможливим, якщо твір захищено DRM, яка забороняє копіювання та зміну формату без дозволу автора. Тому застереження тут стає даремним. У найгіршому випадку DRM разом з ліцензійними обмеженнями, може забороняти взагалі будь-яке копіювання для будь-яких цілей. Це питання вирішено у Директиві, згідно з якою урядам дозволено втручатися, якщо до них надходять скарги, але є занепокоєння, що на практиці це працюватиме не досить добре. Наприклад, це працюватиме досить повільно, у разі вчасного отримання інформації для задоволення своїх потреб. Певні групи користувачів вимагають дозволити обхід технічних засобів в особливих випадках, наприклад, для обов'язкового або необов'язкового депозитарію, збереження або архівації, з метою забезпечити доступність матеріалу для майбутніх поколінь. Працівники бібліотек, музеїв, архівів та інші групи користувачів повинні відслідковувати нововведення у цій сфері.

Є також кримінальним злочином втручання в інформацію про керування цифровими/електронними правами (інформацію, що надається власником прав і ідентифікує твір, автора або будь-якого іншого власника прав, або інформацію про умови користування твором), її видалення або повторна передача твору без неї.

Ці нові злочини, що стосуються технічних засобів захисту та інформації DRM, працюють в обох напрямках, надаючи музеям, бібліотекам та архівам можливість захищати свої власні цифрові колекції або інший матеріал, який вони виготовляють в електронному виді.

Забезпечення виконання Директиви IPR Назад до переліку

29 квітня 2004 р. Рада Міністрів та Європейський парламент ухвалили Директиву 2004/48/EC [10] про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності, яка охоплює авторське право та суміжні права, торгові марки, дизайн, патенти, географічні назви та ін. Його мета – застосування санкцій проти підробок та піратства. Проте, його дія поширюється на усі види порушень, як ненавмисні й незначні, так і на умисні й серйозні, та не обмежується порушеннями лише для комерційного використання. Європейський суд вивчає можливість запровадження карних санкцій у найближчому майбутньому. Існує занепокоєння, що такі категорії, як студенти, науковці, педагоги, а також працівники музеїв, бібліотек та архівів, можуть наражатися на небезпеку судового переслідування через незначні порушення, допущені добровільно без

Посібник Calimera 163 Юридичні та правові питання

використання у комерційних цілях. Отже, музеї, бібліотеки та архіви повинні пильно слідкувати за подіями у цій сфері.

Товариства колективного ліцензування Назад до переліку

Товариства колективного ліцензування організовуються власниками авторських прав для ліцензування певних способів використання їх творів за їх згодою. Наприклад, органи колективного управління існують для видачі ліцензій, та/або для розподілу авторського гонорару від використання музичних та звукових записів, друкованих матеріалів, творів мистецтва та персонажів, трансляції матеріалів та телевізійних листингів. Колективне ліцензування може бути вигідним для користувачів, якщо воно пропонує загальну (бланкетну) ліцензію, яка охоплює використання усього репертуару товариства, таким чином виключаючи необхідність мати справу з великою кількістю індивідуальних ліцензій. Проте, накопичувальні товариства можуть знаходитися у монопольному становищі щодо деякого використання матеріалів, захищених авторськими правами.

Діяльність накопичувальних товариств все більше потрапляє під нагляд Європейської комісії, зокрема їх класифікація як монополій, які необхідно регулювати, у повідомленні ЄС: Управління авторськими та суміжними правами на внутрішньому ринку, EC (COM (2004) 261 (Final) [11]. У повідомленні зроблено висновок, що передумовою появи систем цифрового керування правами (DRM) має стати універсальність та прийнятність усіма зацікавленими сторонами, включаючи споживачів. Зрештою, у повідомленні висувається кілька пропозицій щодо поліпшення ситуації з єдиною ліцензією на користування правами по всьому ЄС. Повідомлення ґрунтується на результатах консультацій, проведених з цих питань, які виникли на фоні виникнення інформаційного суспільства. Після цього Комісія розпочала інші консультації (які закінчилися 21 червня 2004 р.).

Директива про бази даних Назад до переліку

Директива № 96/9/EC про юридичний захист баз даних [15] регулює користування базами даних та їх захист. Захист інвестицій у створення баз даних захищений унікальним правом. У директиві база даних визначається як "зібрання окремих творів, даних або матеріалів, систематично або методично упорядкованих та доступних індивідуально для електронних чи інших засобів". Бази даних можуть містити будь-який тип інформації, такої як текст, звук, зображення, цифри, факти або дані. Сюди входять електронні та друковані бази даних. Згідно з цим визначенням, базами даних є такі каталоги, як бібліотечні, а також зібрання метаданих (див. Право інтелектуальної власності у метаданих). Автори баз даних можуть запобігти несанкціонованому копіюванню терміном на 15 років з дати створення або публікації бази даних. При внесенні суттєвих змін, термін захисту подовжується ще на один 15-річний термін. За країнами – членами ЄС залишається право вносити застереження до цих положень, такі як застереження щодо навчання або некомерційних досліджень тощо, але є обмеження – користувачі мають право використовувати значну частину неелектронної бази даних для власних цілей, але не можуть копіювати частину електронної бази даних для приватних потреб. Ця Директива зараз переглядається з метою розв'язання проблеми обмежень. [6].

Посібник Calimera 164 Юридичні та правові питання

Право інтелектуальної власності у метаданих Назад до переліку

В принципі, метадані у ЄС є захищеними згідно з законодавством про бази даних та/або авторське право. Згідно з Директивою про бази даних [15], будь-яке зібрання метаданих вважається базою даних. Дискутується питання, чи мають бути захищені мітки метаданих авторським правом, якщо індексатор використав свої вміння та кваліфікацію для розміщення таких міток у документі. Навіть якщо суд вирішить, що вони не заслуговують на такий захист через вкладені людські та фінансові ресурси у розмітку, вони, без сумніву, будуть користуватися правом бази даних.

Право інтелектуальної власності у метаданих стає особливим питанням, якщо існує спільний проект з внесення метаданих у колекцію. Право власності на таку спільно розроблену колекцію належить різним партнерським установам. Це означає, що жодна установа не може використовувати матеріали без згоди усіх інших партнерів. У таких випадках краще буде укласти угоду про партнерство перш, ніж розпочати спільну роботу.

Для більшості місцевих закладів малоймовірно, що метадані будуть досить цінними або важливими, щоб виправдати політику "охорони" Інтернету, яка пропонується за плату у деяких комерційних послугах, але тоді необхідно визнати, що, розміщуючи метадані у певному місці загального користування, організація ризикує тим, що треті сторони використають ці дані у своїх цілях. Проте, якщо колекція метаданих є дуже важливою та цінною, така політика буде обґрунтованою.

Інший аспект цього питання стосується власності авторських прав на твір, до якого додаються метадані для його опису з метою уможливлення пошуку. При запиті дозволу на оцифрування твору у власника авторських прав, одночасно треба отримати дозвіл на додавання метаданих.

Авторське право, архівація та збереження Назад до переліку

Копіювання з метою архівації, збереження та охорони твору у колекції вважається важливою роллю багатьох музеїв, бібліотек та архівів. Необхідно, щоб ці організації отримали виняткове право на копіювання задля збереження оригіналу та мати можливість надавати копію для консультації та інших цілей у форматі оригіналу. У Директиві ЄС про авторські права [5], країнам-членам ЄС надано право надавати дозвіл на архівацію та збереження певних видів творів та надання їх за обмежених умов. Проте, багато країн вирішили не включати ці необов'язкові положення до свого національного законодавства, і таким чином, для цих цілей необхідно просити дозвіл. (див. ст. 5.2.(c) та 5.3(n) Директиви ЄС про авторські права [5].) Це продовжує перешкоджати виконанню національних завдань щодо збереження культурної спадщини, оскільки такі дозволи є обтяжливими і коштовними.

Рекомендації щодо планування створення цифрового матеріалу (див. також рекомендації з оцифрування) Назад до

переліку

або не належати організації. (Див. Директиву Ради ЄС № 96/9/EC про юридичний захист баз даних [15].)

∙Створити належні умови для управління правами, які стосуються наданих ліцензій. Зокрема, розглянути питання використання схем цифрового керування правами (DRM) для запису даних власника, термін дії ліцензій та усі особливі умови самих ліцензій. (для докладної інформації про відповідні сфери, див. сайт Інституту інформації Європейських музеїв [16] та шукайте за словами “вимоги законодавства”.)

∙Забезпечити створення відповідних умов для навчання працівників для надання їм знань щодо питань стратегії та пасток у сфері авторських прав. Забезпечити знання персоналом ризику, пов'язаного з неотриманням дозволів, а також шкоди для будь-якої організації у разі незаконного розповсюдження об'єктів інтелектуальної власності.

∙Франкфуртська група (див. Посилання - Європа) оприлюднила заяву щодо "ретрооцифрування" (оцифрування матеріалів, які в оригіналі друкуються, як, наприклад, протоколи засідань парламенту) видавцями та бібліотеками.

Ліцензування Назад до переліку

Доступ до електронної інформації та її використання звичайно регулюються відповідно до контракту, інакше відомого як ліцензія, яка є збов'язковою для обох сторін. Цей метод став улюбленим для власників авторського права на зміст в цифровій формі. Ліцензія не надає права власності. Вона лише визначає, ким та на яких умовах можуть використовуватися бази даних та інші твори, захищені авторським правом.

Звичайно контракт передбачає місце, де розглядатиметься справа у разі виникнення спору. Але якщо справа не є судовою, все вирішувати має закон (див. постанова Ради 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про юрисдикцію та виконання ухвал у цивільних та господарських справах) [17]

Директива ЄС про авторські права 2001/29/EC [5] заохочує використання ліцензій. У параграфі 30 йдеться про те, що "Права, згадані у даній Директиві, можуть бути передані, уступлені або на них можуть видаватися контрактні ліцензії, але без порушень відповідного національного законодавства з авторського права та суміжних прав". Останній пункт є важливим: ліцензії не повинні обходити закони про авторські права.

Ліцензії визначають, хто має право на доступ до твору, за якою ціною та на яких умовах. У цих умовах зазначається, чи має користувач право робити копії твору, на який термін користувач має право на доступ до твору і чи може він вносити будь-які зміни у нього. музеї, бібліотеки та архіви укладають ліцензійні угоди для забезпечення своїм користувачам доступу до цифрових матеріалів (електронна доставка документів). Вони повинні укладати угоди з якнайкращими умовами для задоволення потреб своїх користувачів. Питання не лише в ціні, але й у тому, що контракт повинен містити визначення "зареєстровані користувачі", "санкціоноване користування" та "сайт", які максимально відповідають потребам організації. Для персоналу важливо не лише виконувати умови ліцензії, але й доводити їх до відома користувачів.

Зазвичай, контракти містять положення, за якими музей/бібліотека/архів гарантують, що ні вони, ні іх користувачі не будуть порушувати авторське право та будь-які інші права власності. Ліцензіат також гарантує, що він використовуватиме або дозволятиме своїм користувачам використовувати матеріали згідно з умовами, викладеними у ліцензії. Працівники музеїв, бібліотек та архівів повинні захищати моральні та юридичні права авторів та розповсюджувачів інтелектуальної власності; проте, підписуючи ліцензійну угоду, не слід погоджуватися з положеннями контракту, які необґрунтовано покладають на них відповідальність за дії поза межами їх прямого контролю.

Консорціумне ліцензування розглядається багатьма як відповідь на могутність видавців та інших власників прав. У деяких країнах є можливість переконати уряд фінансувати такі консорціумні угоди. Багато національних консорціумів об'єднали зусилля для спільного використання ліцензійної інформації та вироблення ряду принципів ліцензування. (див. заяву ICOLC [18] та Принципи Ліцензування IFLA [19].) Видавці звикають мати справу з консорціумами, але побоюються заявок на “типові ліцензії”. Тим не менше, такі типові ліцензії існують. (див. LIBLICENSE у посиланнях – США, а також NESLI, у посиланнях - Великобританія.)

Видання EBLIDA “Ліцензування цифрових ресурсів: як уникнути юридичних пасток" Емануелли Джаварри [20] – корисний довідник з позитивної практики для тих, від кого вимагається укладення ліцензійних угод на електронну продукцію.

Creative Commons

Creative Commons – неприбуткова організація, яка пропонує авторам цифрового контенту (музики, фотографій, фільмів, документів, навчальних матеріалів) спосіб надання їх творів на умовах ліцензування (див. ліцензування). Вони зберігають за собою авторське право, але дозволяють іншим користуватися своїми творами на певних умовах. Наприклад, ліцензія може дозволяти копіювання, розповсюдження, показ та виконання захищеного авторським правом твору за умови висловлення подяки його автору. Ідея полягає в тому, щоб дати авторам можливість обирати передавання своїх творів на менш обмежувальних умовах, ніж це можна зробити за законом про повне авторське право. Creative Commons було засновано у 2001 р. у США. Відтоді вона створила міжнародне відділення, iCommons, яке провело переговори про залежні від конкретної країни умови ліцензування з органами влади кількох країн, у т. ч. в Європі, Австрії, Фінляндії, Німеччині, Нідерландах та Іспанії. Ліцензії знаходяться на стадії розробки у Бельгії, Хорватії, Греції, Ірландії, Італії, Швеції та Великобританії. З докладнішою інформацією та ліцензіями, що застосовуються у конкретних країнах, можна ознайомитися на сайті Creative Commons [21]. (Див. також додаток до рекомендацій з оцифрування, де у таблиці показано, як ліцензія Creative Commons може застосовуватися у поєднанні з публікацією в Інтернет зображень із зниженою чіткістю (розподільною здатністю).

Захист даних та конфіденційність Назад до переліку

Згідно з Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод [22] “кожен має право на повагу до його приватного та сімейного життя, його

Посібник Calimera 169 Юридичні та правові питання

∙пояснення, хто має доступ до даних;

∙як довго ви плануєте зберігати дані у вашій системі;

∙чи користуєтесь ви "cookies" (паролі, що автоматично створюються серверами) та системами запиту, щоб відслідковувати активність користувача;

∙чи обробляєте ви дані у глобальному масштабі.

У будь-якому місці, де збираються особисті дані, має бути заява про конфіденційність для ознайомлення громадян. ОЕСР має сервісну програму для створення заяв про конфіденційність [24], яка може допомогти будь-кому розробити заяву про конфіденційність. Є багато прикладів заяв про конфіденційність в Інтернет, у тому числі "Europe Direct", "Лестерський Університет" та "Російські архіви он-лайн" [25].

Національне законодавство гарантує низку прав для фізичних осіб, а саме:

∙право на отримання інформації про обробку даних;

∙причина такої обробки;

∙право на доступ до даних;

∙право на зміну або знищення даних у разі необхідності.

Усі запити суб'єктів, які бажають отримати доступ до своїх особистих даних, мають оброблятися негайно, а будь-яка інформація, що стосується третіх осіб, не може розголошуватися без згоди третьої сторони.

(Для більш детальної інформації див. сайт захисту даних Європи [26] та вебсайти національних уповноважених з питань захисту даних [27].)

Спільний доступ до даних Назад до переліку

Спільний доступ до даних стосується тут розподілу даних у державному секторі через традиційні організаційні кордони, тобто по всім підрозділам місцевого органу влади або між місцевою владою та загальнодержавними структурами. Наприклад, підрозділи органів місцевої влади можуть розподіляти дані про фізичну особу з метою надання більш персоналізованих послуг такій особі. Здається, що це відповідає планам дій урядів щодо надання більш інтегрованих "комплексних" послуг. Проте, може виникнути протиріччя з правом особи на конфіденційність. Необхідно досягти рівноваги між ефективністю, широким державним інтересом (наприклад, якщо внаслідок розподілу інформації можна запобігти злочину), та очікуваннями громадськості щодо конфіденційності. Спільний доступ до даних повинен відповідати вимогам до захисту даних та законодавству про права людини та свободу інформації. (Див. розділ "захист даних та конфіденційність".)

Свобода інформації Назад до переліку

Згідно з постановою Генеральної асамблеї ООН від 1946 року “Свобода інформації є фундаментальним правом людини та базисом основних свобод, які гарантуються ООН.” [28] Деталі відповідного законодавства в країнах ЄС можна занайти у таких документах як “Свобода інформації та доступу до державних документів в усьому світі” (автор Девід Банізар, Privacy International від 12

Посібник Calimera 171 Юридичні та правові питання

травня 2004 року) [29] та “Свобода інформації: порівняльний огляд законодавства.” (автор Тобі Мендел, ЮНЕСКО, 2003 р.)[30]

На європейському рівні, згідно з Амстердамською угодою [31] була додана нова стаття 255. Згідно з цією статтею 30 травня 2001 р. Європейський парламент та Європейська рада прийняли постанову 1049/2001 стосовно громадського доступу до документації Європейського парламенту, Європейської ради та Єврокомісії [32].

Працівники музеїв, бібліотек та архівів надають важливий зв'язок між користувачами та необхідною їм інформацією. Вони мають бути відповідальними за захист та вдосконалення шляхів доступу до інформації, визнаючи в той же час необхідність врівноваження сприяння громадському доступу до офіційної інформації з захистом особистої інформації.

Якщо людина, яка шукає доступу до офіційної інформації, не може правильно сформулювати, яку саме інформацію вона шукає, персонал державних установ має надавати допомогу та консультації, які допомогли б клієнту конкретизувати свій запит. Персонал має безпристрасно виконувати свої обов’язки та уникати будь-якої недоречної упередженості. Метою надання допомоги є з’ясування природи інформації, що шукається, а не визначення цілей або мотивів заявника.

Процес надання інформації, а також стандарти та процедури, що регулюють цей процес, повинні бути якомога чіткішими та прозорішими. Інформація має надаватись негайно, і за будь-яких умов її надання повинне вписуватись у задокументовані часові рамки. У випадку відмови у наданні інформації необхідно посилатися на відповідне положення та пояснювати причини відмови.

Запитувачам мають бути надані деталі щодо процедури оскарження. Водночас персонал повинен оперативно опрацювати скарги та постійно інформувати користувачів про хід роботи з його скаргами.

Працівники музеїв, бібліотек та архівів мають проявляти належну зацікавленість у збереженні та схоронності матеріалів відповідно до вимог. Вони мають дотримуватися узгодженої процедури зберігання документів для свого відомства.

Позитивну практику опрацювання запитів інформації та управління записами у Великобританії викладено у кодексі Лорд-канцлера [33].

Повторне використання інформації державного сектора Назад до переліку

Державний сектор збирає та виробляє великий об’єм інформації, значна частина якої представляє інтерес як для юридичних, так і фізичних осіб. Також вона може бути сировиною для платних інформаційних послуг, що пропонуються індустрією контенту. Прикладом можуть бути географічні дані, ділова інформація та статистика. Це джерело інформації має значний соціальний та економічний потенціал. Наприклад, географічні дані можуть використовуватись приватними компаніями для розвитку нових платних послуг та продукції, що використовуються в туристичній індустрії.

ЄС визнає, що повторне використання такої інформації може створювати матеріальні цінності та робочі місця у Європі. Європейська директива 2003/98/EC про повторне використання інформації державного сектора [34], яка має бути виконана членами ЄС до 1 липня 2005 року, запропонувала мінімальний набір правил, що регулюють повторне використання інформації державного сектора у комерційних цілях з метою стимулювання європейської інформаційної індустрії для підвищення її конкурентоспроможності на світовому ринку. У директиві “повторне використання” визначається як будь-яке використання “у комерційних та некомерційних цілях, окрім початкової цілі, для якої документи були створені.”

Загалом, законодавство про свободу інформації (яке надає право доступу до інформації) та інформацію державного сектора (накладає зобов'язання гарантувати право доступу та повторного використання багатьох офіційних матеріалів – якщо можливо, в електронній формі) сприятиме більшій прозорості уряду, який діє згідно з законами про захист інформації. Але директива [34] не стосується наступного:

∙"документів, які знаходяться у навчальних та наукових установах, таких як школи, університети, архіви, бібліотеки та наукові установи, у тому числі організації, створені для передачі результатів досліджень;

∙документів, які знаходяться у закладах культури, таких як музеї, бібліотеки,

архіви, оркестри, театри (у т. ч. опери та балету)".

Проте, оскільки музеї, бібліотеки та архіви надають інформацію державного сектору громадянам, вони підпадають під дію цього законодавства, яке застосовується, "коли державні установи ліцензують, розповсюджують, обмінюють або видають інформацію". (Докладніше про інформацію державного сектора – доступ та повторне використання, у т. ч. практики у країнах-членах ЄС, див Європа: Інформація державного сектора: доступ та повторне використання [35]).

Електронна комерція Назад до переліку

Програми дій "електронного уряду" мають на меті надання найпоширеніших послуг в електронному виді, у т. ч. через телефон, телебачення, технології мобільного зв'язку та Інтернет. У разі купівлі або продажу товарів чи послуг через Інтернет установи мають дотримуватися вимог Директиви ЄС 2000/31/EC (Директива з електронної комерції) [36] та Директиви 97/7/EC (Директива щодо дистанційного продажу) [37].

Директива з електронної комерції [36] наголошує, що країни-члени ЄС повинні гарантувати, що їх законодавчі системи дозволятимуть підписання контрактів електронними засобами. Директива також обмежує відповідальність Інтернетпровайдерів (ISP) за певних обставин, коли провайдер діє виключно як передавач інформації та не контролює змісту повідомлень, що відправляються (у т. ч. відповідальність за дифамацію та ін.). Ця директива застосовується до усіх видів електронної комерції, а отже і тоді, коли музеї, бібліотеки та архіви займаються комерційною діяльністю з третіми сторонами в електронному вигляді. Соди може входити, наприклад, надання послуг з доставки електронних документів та надсилання квитанцій та замовлень на документи та інші

матеріали електронною поштою. Правила провайдерів Інтернет матимуть значення для установ, які ведуть свої власні веб-сторінки.

Директива щодо дистанційного продажу [37] застосовується, коли установа продає товари або послуги через Інтернет, цифрове телебачення, поштою (у т.ч. за каталогами), телефоном або факсом, а також поширюється на товари з магазину сувенірів музею або фотографії у разі їх продажу таким чином.

Безпека викликає чи не найбільші побоювання для всіх видів електронної комерції. Директива 1999/93/EC (Директива про електронні підписи) [38] була впроваджена для полегшення використання електронних підписів та сприяння їх юридичному визнанню. За цією директивою, електронні підписи мають таку саму юридичну силу, як і рукописні у всіх країнах – членах ЄС. Директива встановлює певні мінімальні стандарти ідентифікації до юридичного затвердження електронних підписів. Такі стандарти вимагають від підпису:

∙унікальної прив'язки до особи, що підписує документ;

∙можливості ідентифікувати особу, що підписує документ;

∙утворення засобами, які особа, що підписує документ, здатна тримати під своїм одноособовим контролем;

∙прив'язки до даних, яких він стосується, таким чином, щоб можна було виявити будь-яку наступну зміну таких даних.

На практиці цього можна досягти, використовуючи криптографію з відкритим ключем (див. рекомендації з безпеки).

Доступність для людей з фізичними обмеженнями Назад до переліку

ЄС зобов'язується надавати послуги, які є доступними усім і не дискримінують людей з обмеженнями. Багато країн – членів ЄС запровадили власні національні закони, що стосуються доступу, наприклад Закон про дискримінацію осіб з обмеженою працездатністю у Великобританії, за яким вважається незаконним надання послуг нижчої якості особі з обмеженою працездатністю. Докладніше про законодавство у країнах – членах ЄС див. додаток до рекомендацій "Доступність для людей з обмеженнями".

Положення Директиви ЄС 2001/29/EC [5] встановлює важливий виняток для людей з вадами зору, визнаючи, що можуть бути ситуації, у яких вони можуть потребувати копії творів. Деякі держави, як наприклад Великобританія, вже ввели це застереження у своє законодавство та встановило схеми ліцензування для надання кількох доступних копій творів у будь-якому форматі у користування людям з вадами зору, водночас дотримуючись суттєвих обмежень на створення кількох копій. [39]

Музеї, бібліотеки та архіви повинні постійно слідкувати за міжнародним та національним законодавством про авторські права, щоб лобіювати належний доступ до інформації для усіх громадян та давати настанови з найкращих методів роботи.