2.2. Духовні виміри буття і проблеми свідомості в філософії

Одним із фундаментальних понять філософії, яке ха­рактеризує наявність у людини духовного світу — думок, ідей, почуттів, — є поняття «свідомість». Природа свідо­мості, її закони і властивості завжди привертали увагу ми­слителів, письменників, художників. Вчення про свідо­мість репрезентують теоретичні спроби відповісти на чи­сленні її загадки, наявність яких істотно, якісно відрізняє людину від інших, у т. ч. високоорганізованих, живих іс­тот. Серед таких загадок і таємниць — питання про появу, генезу, сутність, структуру, призначення, форми свідомо­сті. Проблемним є і філософське визначення науки про сві­домість. Свідомість — процес відображення дійсності мозком людини, який охоплює всі форми психічної діяль­ності й зумовлює цілеспрямовану діяльність людини. Ба­гаторівневий, розмаїтий характер свідомості зумовлює різні підходи до неї.

Характеристика свідомості як філософської феноменології є досягненням найпоширенішого в сучасній західноєвропейській філософії напряму з'ясування людсь­кого світоусвідомлення.

Феноменологія (грец. phainomenon — те, що з'являється, і logos — вчення) - наука про свідомість як специфічний вид реальності, духовно-емоційного буття, про явища (феномени) свідомості і їх д, які можна аналізувати науково.

Проблема свідомості, її виникнення (природа) настіль­ки складна, що, на думку грузинського філософа М. Мамардашвілі, взагалі «не піддається теоретизації». Однак, починаючи з Нових часів, феномен свідомості активно дос­ліджується, в т. ч. в теоретичному аспекті.

У процесі з'ясування сутності свідомості дослідники наголошують на особливості як специфічному прояві інте­лектуальної і чуттєвої життєдіяльності людини, завдяки якій вона одержує знання про навколишню дійсність, ін­телектуально усвідомлює її. Ці відомості забезпечуються Діяльністю мозку, який перетворює інформацію про зовнішній світ в ідеальні образи, уявлення, поняття, ідеали та інші акти свідомості, надає їх результатам характеристик ідеально-суб'єктивної реальності. Свідомість — головна, найвища складова психіки як духовної організації люди­ни, сукупності таких душевних якостей індивіда, як здатність мислити і відчувати, пам'ятати і забувати, згадувати і передбачати, любити і ненавидіти.

Найяскравішим виразником і показником людської свідомості є розум — здатність мислити і розуміти (у грецькій філософії — це нус, в латинському варіанті — ін­телект). Тільки завдяки йому відбувається такий процедур­ний акт Свідомості як мислення — вищий ступінь людсь­кого пізнання, інформаційна діяльність мозку, що набуває якості опосередкованого, узагальненого відображення об'єктивної реальності. Автор вчення про ро­зум - Р. Декарт.

Завдяки розуму відбувається процес розуміння — про­цедура духовно-практичного освоєння, смислового опану­вання дійсності. Німецький філософ В. Дільтей вва­жав проблему розуміння найголовнішою у філософії. При цьому предметом розуміння, згідно з Дільтеєм, є життя, «світ людини», її життєвий досвід. Філософія, як зазначає він, не повинна бути умоглядною, відірваною від людини метафізикою, тобто абстрактною дисципліною. Єдиним об'єктом філософської уваги має бути розуміння конкрет­ного життя, яке безпосередньо переживається людиною. Розуміння відбувається в таких формах, як судження (форма логічного міркування) і здоровий глузд (буденне мислення, життєво-практичне міркування). Людині та­кож притаманний практичний розум — здатність до вільного (морального) самовизначення, не пов’язаного безпосередньо з вимогами зовнішньої доцільності. Розум, судження, розуміння, інтелект забезпечують усвідомлення людиною свого Я, самоспоглядання, самовиз­начення, свідоме формування власного світоставлення як прагматичного, тобто підпорядкованого міркуванням корисності, доцільності.

Сучасний американський філософ Деніел Деннет (нар. 1942) вважає, що свідомість — це такий процесуаль­ний вид діяльності, коли окремі «інформаційні кадри», які «постачаються» чуттєвими органами, переробляються мозком у цілісну «картину». Тобто свідомість «виробляється», за Деннетом, всім людським організмом, а не окремою його частиною.

Розмірковуючи над проблемою зв'язку мозку і духу, французький дослідник, природознавець і філософ Е. Мо­рен писав: «Яка онтологічна, логічна і епістомологічна прірва лежить між мозком і духом! Що може мати спільно­го цей желатиноподібний мозок з думкою, релігією, філо­софією, добротою, жалісливістю, любов'ю, надією, свобо­дою! Яким чином ця піддатлива маса, настільки ж диво­вижна.

Мозок як матеріальне утворення достатньо різно­бічно вивчено. Наука довела, що мозок — це один із орга­нів нервової системи, елементами якої також є нерви, ган­глії (нервові вузли), механізми відчуттів, які у сукупності забезпечують сприйняття, аналіз і перероблення інформа­ції (сигналів-подразників), відповідні реакції організму. Нервова система людини нараховує 50 млрд нервових клі­тин (нейронів), з'єднаних між собою мережею контактів (синапсів). Однак залишаються не вивченими механізми функціонування мозку, його здатність сприяти свідомому життю людини.

Свідомість не тотожна психіці. Крім неї, у внутрішньо­му духовному світі людини існують пласти несвідомого або підсвідомого, які перебувають за межами розуму (сно­видіння, сомнамбулізм, «стани неосудності»). Французький дослідник Л. Бернард, наприклад, нараховує понад 15 тисяч людських інстинк­тів. Останнім часом суттєво посилилася увага вчених до несвідомого, оскільки віра у всемогутність розуму, свідому і відповідальну поведінку людей (людства) підривається проявами явного нерозум'я, немотивованою агресивністю, імпульсивною псевдоактивністю.

Структуру свідомості утворює і така сфера психіки як надсвідоме (інтуїція, осяяння, інсайт, прозріння). Найроз­винутішою в історії філософії є концепція інтуїції та пов'язана з нею течія — інтуїтивізм. Інтуїцією (лат. intuitio — уява, споглядання) є здатність до безпосереднього осягнення істини без обґрунтування її певними доказами.

Отже, структуру духовності людини утворюють пласт раціонального (розумне) і пласт ірраціонального (емоції, почуття, інстинкти, які впливають на людину, спосіб її мислення і поведінки). 3. Фройдом і його послідовниками (неофройдизм) доведена важлива роль в життєдіяльності індивіда «неусвідомлених» механізмів.

Філософи, починаючи з піфагорійців, значну увагу приділяли з'ясуванню тих пластів людської психіки, які зумовлювали існування сталих, незмінних у своїй основі (Інваріантних) уявлень про цінності, на які людина має орі­єнтуватися. Давні греки називали їх архетипами — відоб­раженням у глибинах свідомості та структурах психічного життя культурно-історичного Досвіду людей, їх багатовіко­вих традицій (міфологеми, образи етико-нормативної сві­домості, системи табу, національні ментальності тощо). Свідомість — це взаємодія Я зі сві­том, яка розглядається крізь призму культури.

Мислителі по-різному трактують сутність свідомості. В історії філософії сформувались кілька напрямів вивчення її як феномену: екзистенціальний (Ж.-П. Сартр), неопози­тивістський (Л. Вітгенштейн), герменевтичний (Г.-Г. Гадамер), психологічний (3. Фройд), феноменологічний (Е. Гусберль). Найпоширеніший серед них — феноменологічний.

Гасло феноменологічної теорії свідомості — «назад до ре­чей» (Е. Гуссерль) — виражає прагнення подолати проти­ставлення об'єкта (зовнішнього) і суб'єкта (внутрішнього). Концепція феноменології зосереджується на проблемі спрямування (інтенції) актів людської думки на певні предмети осмислення. Свідомість людини, адресована зов­нішньому світові, відображає його в ідеальних формах («картина світу»), створює уявлення про світ як про певну реальність (онтологія свідомості). Водночас свідомість може бути і спрямованою на внутрішній світ особистості, реалізуючись як самосвідомість — пізнавальна актив­ність, спрямована на себе.

Поняттю «самосвідомість» близьке філософське по­няття «рефлексія» (лат. reflехіо — обернення назад), яке передбачає звернення свідомості до себе з метою утворен­ня понять «мислення мислення», «пробудження свідомо­сті». Рефлексією вважають тип філософського мислення, спрямований на осмислення і обґрунтування власних ду­мок (самопізнання, розмірковування про власні думки тощо).

Процес рефлексії с процедурою співвід­несення елементів мислення і дійсності. Найчастіше під рефлексією розуміють здатність соціальних суб'єктів до самоаналізу. Класичною формулою рефлексії є антична настанова: «Пізнай самого себе»

Здатність свідомості не лише відображати навколишній світ, але й творити його (В. Ленін), можливості мислення утворювати ідеальне (ідеали), віддалятися від повсякденної рутини, зазирати в майбутнє зумовлюють існування «ви­переджальної свідомості». Ця особливість свідомості забез­печує її проектно-конструктивну функцію, уможливлює по­становку цілей, розроблення планів їх здійснення. Вона є основою процесів моделювання, прогностичних методів.

Й.-В. Гете зазна­чав: «Я особисто завжди намагався зберегти свою свободу від філософії, і точка зору здорового глузду і розсудливості є також і моєю точкою зору».

Функціонування свідомості в усіх її формах і проявах забезпечує особистості можливість здобувати знання про світ, його закономірності, зв'язки, уможливлює постанов­ку цілей, створення і здійснення планів. У структурі філо­софського знання це призначення свідомості оформилося у великий самостійний розділ — гносеологію.

Література:

3. Гаврюшин Н.К. Самопознание как таинство // Вопроссы философии. – 1996. - №5.

4. Гилберт Райл. Понятие сознания. – М., 2000.

5. Дельдаго Хосе. Мозг и сознание. – М., 1994.

6. Лой А.М. Проблема свідомості: історичність досвіду // Філософська і соціологічна думка. – 1992. - №7.

7. Мамардашвили М.К. Сознание как философская проблема // Вопросы философии. – 1996. - № 10.

8. Проблема сознания в современной западной философии. – М., 1989.

9. Фрейд З. Психология бессознательного. – М., 1989.