3.2. Суспільство і природа

Як і інші розділи філософського знання, соціальна філо­софія прагне з'ясувати сутність суспільства і відобразити її у понятійно-концептуальний (теоретичний) спосіб. Суспіль­ство — системно організована «форма соціальної матерії», яка протистоїть природі, якісно відрізняється від неї. Суспільство як спільнота людей виникло в лоні «матері-природи», воно пов'язане з нею тисячами видимих і невидимих зв'язків, пе­ребуває як відкрита система в стані безперервного обміну ре­човиною, енергією та інформацією з природним середови­щем. Історія суспільства сприймається як частіша іс­торії природи. Людина як головний діяльний суб'єкт суспільного життя є біосоціальною істотою.

Існують різні погляди та уявлення щодо з'ясування відношення суспільства і природи. Утвердилася думка, що людина — «цар природи», котрий предметно-практичною діяльністю, за допомогою техніки, перетворює природу, підкорює її собі і водночас змінюється сам. Однак ця точка зору поступово змінюється в новітній філософії. Доктрина «панування» людини, суспільства над природою посту­пається місцем концепції коеволюцїі «коеволюція» пов'язане близьке за змістом поняття «коекзистенція». Його запро­вадив італійський філософ Школо Аббаньяно.

Констатація надприродної, надорганічної якості соціу­му логічно потребує з'ясування причин виникнення сус­пільства, чинників, що зумовили появу суспільства як спільноти людей, сформували систему їх співжиття.

Автори природно органічної (еволюційної) теорії похо­дження суспільства (Платон, Арістотель) доводили, що людина за своєю природою є суспільною істотою. Держава — це «велика людина» (Платон), в ній наявна гармонійна взаємодія людських соціально налаштованих істот. Люди­на — це «політична тварина» (Арістотель), тобто полісна, державна. Тому співжиття людей є природною потребою, держава є похідним від «колективної людини» утворен­ням, наслідком еволюції, збагачення і розвитку форм людського спілкування.

Прибічники договірної теорії (Епікур) доводили, що суспільство виникає внаслідок свідомої домовленості щодо норм і правил поведінки між людьми заради забезпечення власної безпеки та благополуччя, спільного протистояння зовнішньому та внутрішньому злу.

Положення про природну еволюційну зумовленість по­яви суспільства і суспільного договору як її вирішальної причини зумовили дві стрижневі лінії подальшого роз­роблення цієї фундаментальної ідеї соціальної філосо­фії. У Нові часи ці полярні концепції розвивали Т. Гоббс і Ж.-Ж. Руссо. Перетлумачуючи міркування своїх попередників, Т. Гоббс доводив, що за своїм природним станом люди керуються виключно власними егоїстичними інтере­сами, що зумовлює «війну всіх проти всіх». Для уникнен­ня постійного розбрату вони змушені укладати контракт (договір) про співіснування, утворюють державу, яка спо­нукає їх додержуватися домовленості. На відміну від нього Ж.-Ж. Руссо вважав, що за своєю природою люди є альтруїстами (фр. altruisme — безкорисливе піклування про благо інших людей), вільни­ми і рівними істотами, а держава утворилася на засадах добровільної згоди про їх співпрацю.

З ідеєю щодо природи і причин утворення суспільства пов'язане вчення про соціальні зв'язки і відносини, які ін­тегрують людей у спільноту (людство, етнос). Кожне су­спільство є певною єдністю, яка виявляє себе в упорядкова­ності, узгодженості життя всіх індивідів і функціонує як цілісність. Це не виключає наявності суперечностей, в т. ч. протилежних інтересів окремих індивідів і соціальних груп, що породжує різні форми їх протиборства. Взаємодія цих суперечностей і конфліктів, а також визначення спіль­них Цілей зумовлює внутрішню динаміку суспільного жит­тя, його розвиток, безперервний поступ. Це означає, що суспільство є системою міжлюдcьких індивідуальних та колективних зв'язків, їх взаємодії із суспільними організаціями, державними інститутами та установами. Поділ суспільства на сфери є досить умовним. Соціальна філософія розрізняє такі сфери:

1) матеріальну;

2) соціальну, де відбувається відтворення безпосереднього людського життя;

3) духовну;

4) організаційну, яка передбачає управління суспільними процесами, в т.ч. політичними, спеціалізоване продукування суспільних відносин.

К. Маркс доводив, що «спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі».

Соціальній філософії відомо чимало філософських кон­цепцій, згідно з якими характер суспільства визначається насамперед суб'єктивними (релігійними, культурними, ідеологічними, духовними) чинниками." .

Популярними є ідеї системного та структурно-функціо­нального розуміння суспільства, його аналіз в контексті теорій формації і цивілізації, витлумачення конкретних соціальних устроїв як фрагментів світового, планетарного суспільного ладу. У зв'язку з цим соціальна філософія з'я­совує сутність таких категорій, як «суспільна формація» і «цивілізація».

Теорія суспільно-економічної формації є одним із основних вчень марксистської матеріалістичної соціальної філософії, що використовуєть­ся для визначення суспільства як певної історичної схо­динки його функціонування. Ґрунтується вона на поло­женнях про невпинний прогресивно-висхідний поступ сус­пільства, який внаслідок дії загальних соціальних законів поетапно і послідовно рухається.

Теорія цивілізації, започаткована французьким мисли­телем Мірабо і розвинута у працях Л. Моргана і М. Данилевського, також застосовується на позначен­ня якісного стану суспільства, наголошує на ступені ро­звитку культури як сукупності духовних і матеріальних досягнень. Її засновники вживали термін «цивілізація» як протиставлення цивільного (громадянського) суспільства варварському, дикунському. У другій половині XX ст. категорія «цивілізація» широко використовується в істо­ричних, соціологічних і філософських дослідженнях. Існують різ­ні типи цивілізації: глобальні, регіональні, локальні. їх розрізняють за соціально-економічним устроєм, релігією, расою, системою цінностей, ідеологією. Цивілізація може географічно-просторово збігатися з національними кордона­ми або істотно виходити за їх межі. Вона може охоплювати всю Землю (ідеться про світову цивілізацію).

Одним із провідних у сучасній теорії ци­вілізації є запропоноване К. Ясперсам положення про «осьовий час», яке виражає єдність людської історії, наголошує, що, попри локальний характер утворення, різні цивілізації у своїй історії уособлюють єдиний духовний "рух (одухотворення), значущий для всього людства.

Серед численних ідей соціальної філософії багато при­хильників має ідея про закономірний характер поступу прогресивного розвитку суспільства. Гегель доводив, що люди творять свою суспільну історію не за власними прим­хами.

Ево­люція і революція є двома сторонами єдиного суспільного процесу: поступові, переважно кількісні, зміни є перед­умовою революції, різкі «раптові» перевороти, радикальні зрушення, перехід від одного якісного стану суспільства (форми власності, типи державного правління) до іншо­го — еволюції. Це зумовлює подальше еволюційне вдоско­налення вже народженого нового, ритміку функціонуван­ня різних суспільних механізмів, дія яких у своїй сукуп­ності визначає сутність і зміст суспільного життя.

К.-Р. Поппер: «Ми здатні впливати на майбутнє і не лише за допомогою наших етичних переко­нань і вірувань, а й за допомогою нашої готовності взяти на себе відповідальність, за допомогою критичного до себе ставлення, завдяки здатності вчитися і розучуватися, зав­дяки нашому скептицизму в оцінці ідеологій, особливо ідеологій історичного характеру».

Сучасна соціальна філософія осмислює і проблему відно­син народної маси та особистості.

Важливого значення набуває у сучасному філософсько­му мисленні і проблема суспільного лідера, якому мають бути притаманні риси справжньої особистості — знання, моральність, відповідальність, рішучість, принциповість.

Досліджуючи суспільство як устрій спільного людського життя, що докорінно відрізняється від природно-тваринного світу, філософська теорія соціуму доводить, що за своєю сут­ністю суспільство є системою відносин (зв'язків) і соціаль­них інститутів, які породжені практикою спільного існуван­ня людських спільнот, їх взаємопов'язаною діяльністю. Соціальний світ — складне утворення, результат взаємодії економічних, культурних і духовно-ідеологічних чинників, які зумовлюють соціальний статус індивіда, його ціннісні, культурні уявлення щодо сенсу своєї суспільної діяльності.

Література:

1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. – К.: 1996.

2. Бойко Ю. Шлях нації. – Париж-Київ-Львів, 1992.

3. Братко-Кутинський О. Феномен України. – К., 1996.

4. Винниченко В. Відродження нації: у 3 т. – К., 1996.

5. Донцов Д. Історія розвитку української національної ідеї. – К., 1991.

6. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1991