2.3. Зміст і форми філософського вчення про розвиток

Діалектика (грец. dialektike — мистецтво вести бесіду) — теорія розвитку і вчення про найзагальніші зв'язки в природі, суспільстві, свідомості, людському житті.

Спершу діалектику розглядали як один із загальних методів пізнання, з'ясування сутності зв'язків, форми від­ношень, у яких перебувають всі речі. На сьогодні діалек­тичний метод — теоретичний спосіб мислення і практич­ної дії, що ґрунтується на визнанні об'єктивного існування взаємозв'язків, розвитку і суперечностей як його джерела.

Засновник античної діалектики Сократ вважав діалек­тику методом відшукання істини шляхом діалогу.

Геракліт пов'язував цю науку з ідеєю безперервного руху природних і суспільних явищ: «Все тече, все змінюється».

Уявлення про сутність діалектики змінювалось. У дав­ніх греків головною ідеєю діалектики був не розвиток або єдність, взаємоперехід протилежностей, як у гегелівсько-марксистській версії діалектики, а ідея становлення в про­цесі безперервного руху.

Діалектика як метод одержала обґрунтування у філософії Гегеля. Гегелівська концепція діалектики була теоретич­ним відображенням ідей, суджень розуму, ідеалістично представленою діалектикою самого буття. Вона характе­ризувала цю науку як теорію пізнання, що обґрунтовувала ідею тотожності (єдності) мислення про буття і самого буття.

Розуміння діалектики як методу, що встановлює відно­шення мислення в його теоретичній формі й об'єктивних зв'язків у явищах і процесіях природного світу, було харак­терне і для матеріалістичної теорії марксизму. Уявлення про діалектику як уні­версальний метод, діалектичний тип мислення формува­лось упродовж періоду становлення й еволюції філософсь­кої методології.

Для розуміння діалектики як філософського вчення важливе поняття «взаємозв'язок» — процес, під час якого одні об'єкти впливають на інші, спричиняють в них певні, нерідко радикальні, якісні зміни. Діалектика як вчення про універсальні, всезагальні зв'язки, як метод їх пізнан­ня ґрунтується на таких поняттях, як «відношення», «принципи», «закон», «категорії».

Закони — найзагальніші і найсуттєвіші зв'язки, що діють у найріз­номанітніших сферах буття.

Найхарактерніші ознаки законів — необхідність, іс­тотність, повторюваність, стійкість, регулярність. У зако­ні є «сталість, що зберігається» (Г.-В.-Ф. Гегель).

Закони є головною ланкою в системі багатоманітних зв'яз­ків. При цьому будь-який взаємозв'язок виявляє в «учасни­ків цього союзу» протилежні якості, взаємодія яких забезпе­чує рухливість і плинність буття. Ця концепція є однією із найголовніших у діалектиці. Вміння бачити і розуміти меха­нізми постійного руху різноманітних об'єктів, взаємодію («боротьбу») суперечностей, яка спричинює процес розвит­ку, є джерелом еволюції, «революції», «стрибків», прогресу, вдосконалення, а також регресу, занепаду, руйнації, тобто безперервних змін всього сущого.

Головними концептами теорії розвитку є вчення про прогрес — поступ, рух вперед, який супроводжується наростанням складності, впорядкуванням і структуралізацією об'єкта.

Гегель стверджував, що основою механізму супереч­ливої взаємодії «усього з усім», що забезпечує рух, є три основних закони: закон єдності і боротьби суперечностей; закон взаємного переходу кількісних і якісних змін; закон заперечення заперечення. Вони демонструють на­самперед суперечливий характер взаємозв'язку проти­лежних сторін: єдність і боротьба; кількість і якість; за­перечення (відкидання, позбавлення) і збереження, спад­коємність. Водночас вони логічно виражають сутність процесу розвитку. Закон єдності і боротьби суперечностей розкриває джерело розвитку, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін з'ясовує механізм розвит­ку, закон заперечення заперечення визначає основні напрями розвитку.

Категорія (грец. kategoria - ознака, обвинувачення) — відобра­ження в поняттях фундаментальних, найсуттєвіших зв'язків і від­носин об'єктивної дійсності і пізнання.

Зміст і функції категорії були визначені у працях Арістотеля, Г.-В.-Ф. Гегеля, І. Канта. Поняття «категорія» першим застосував Арістотель і запропонував їх класифі­кацію. За Арістотелем, одні категорії позначають сутність речей, інші — якість, кількість, відношення, окремі кате­горії характеризують дію або час, місце.

Катего­рії «матерія», «час», «простір», «рух» відображають най­загальніші властивості матеріального, соціального, духов­ного світів. Таку загальну природу мають категорії «причина» і «наслідок», «сутність» і «явище», «форма» і «зміст», «одиничне» і «загальне», «необхідність» і «ви­падковість». Вони суб'єктивні за формою, є породженням думки людей, їх розумових здібностей, однак, об'єктивні за змістом, бо відображають реальні зв'язки між процеса­ми, які описують, «схоплюють» категорії.

Категорії, наукові поняття є мовою кожної науки. їх наявність дає змогу сприймати філософію як наукове знання. При цьому кожний філософський напрям (матеріалізм, ідеалізм, позитивізм, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо) використо­вує як загальні, так і власні категорії, визначає їх зміст і су­бординацію.

Діалектика — важливий, але не єдиний метод пізнан­ня, не унікальна теорія розвитку. Сильним її опонентом є метафізика.

Метафізика (грец. «Meta ta physika» — після фізики) — протилеж­ний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища поза їх внутрішнім зв'язком розвитком, а також не визнає внутрішніх суперечностей як джерела саморуху.

Діалектика, як і філософія, не втратить своєї актуальності доти, доки існуватиме людське суспільство.