упр риз банку 2 том

ВТБ Банк, Кредитпромбанк), та є значно недокапіталізованими

(табл. 3.13).

Проаналізувавши дані таблиці 3.13, можна зробити висновок, що майже 92-98% активів банків формуються за результатами операцій із резидентами України. З іншого боку, більше половини зобов’язань залучаються від нерезидентів, причому значною мірою за результатами операцій з іншими банками. Необхідно підкреслити, що у більшості випадків банки-нерезиденти, які надають ресурси, та банки України, які їх залучають, є пов’язаними особами, тобто входять до однієї транснаціональної фінансової групи. Сформульовані висновки повністю відповідають особливостям функціонування АТ “УкрСиббанк”, який входить до французької BNP Paribus Group; а також ПАТ “ВТБ Банк”, що є членом російської групи ВТБ.

Таблиця 3.13 – Аналіз географічної концентрації фінансових активів та зобов’язань деяких банків групи найбільших за 2010 рік, млн грн.*

191

Продовж. табл. 3.13

*Джерела: ПАТ “Кредитпромбанк” Річна фінансова звітність за 2010 рік // http://kreditprombank.com/ua/about/reporting/annual-financial-report; ПАТ “ВТБ БАНК” Річний фінансовий звіт за 2010 рік // http://vtb.com.ua/about/information/ fin_report/;

АТ “УКРСИББАНК” Фінансова звітність за 2010 рік // http://www.ukrsibbank.com/ uk/pid1534/financial-reports.html

З іншого боку, ПАТ “Кредитпромбанк” формує свої ресурси переважно за рахунок коштів клієнтів, які є резидентами України. Враховуючи наведену вище структуру власників істотної участі, можна зробити висновок щодо контролю над даним банком кіпрських компаній. Однак більш детальне вивчення фінансової звітності банку дає підстави стверджувати, що формально акції належать фізичній особі. Отже, даний банк не входить до міжнародної банківської групи і структура його ресурсів не відповідає основним характеристикам функціонування банків-нерезидентів в Україні.

Нами обґрунтовано наявність взаємозв’язку між трансфертним ціноутворенням у межах транснаціональної фінансової групи та рівнем капіталізації банків-членів даної групи. Як наслідок, впровадження розглянутих у даному підрозділі напрямків удосконалення державного регулювання трансфертного ціноутворення в Україні призведе не лише до збільшення податкових надходжень до національного бюджету, а й сприятиме підвищенню капіталізації вітчизняних суб’єктів господарювання, які контролюються іноземними інвесторами. Дана теза стосується, перш за все, банків, оскільки результати проведеного дослідження дають підстави зробити висновок щодо існування економічних передумов для маніпулювання трансфертними цінами у вітчизняному банківському секторі. У свою чергу, збільшення величини власного капіталу банків забезпечить їх фінансову стійкість та сприятиме формуванню рівноваги.

192

Система трансфертного ціноутворення за умови відповідності визначеним критеріям ефективності розглядається деякими науковцями як безпосередній інструмент підвищення вартості транснаціональної компанії, зокрема міжнародної банківської групи. Основними напрямками використання трансфертних цін для забезпечення зростання вартості групи компаній є: мінімізація витрат, пов’язаних із виявленими порушеннями у сфері податкового законодавства; уникнення подвійного оподаткування, пов’язаного із трансфертним ціноутворенням; використання можливостей ефективного податкового планування на рівні групи.

Для забезпечення зростання власної вартості багато груп застосовують заснований на гарантії підхід до трансфертного ціноутворення

(assurance-based approach to transfer pricing), який передбачає безпере-

рвну оцінку ризиків та можливостей. Постійна оцінка ефективності процесу трансфертного ціноутворення на рівні групи може створювати істотні можливості для розвитку транснаціональних груп. Моніторинг системи трансфертного ціноутворення на рівні транснаціональної групи включає:

1)огляд впливу трансфертного ціноутворення на вартість групи;

2)об’єктивну оцінку ризиків трансфертного ціноутворення та визначення потенційних можливостей для послаблення їх впливу;

3)огляд відповідності трансфертного ціноутворення вимогам регулятивного контролю;

4)огляд політики ціноутворення з метою оцінки відповідності між

політикою та її практичним впровадженням.

Аналіз результатів діяльності транснаціональних груп, які впровадили заснований на гарантії підхід до трансферного ціноутворення, дає підстави стверджувати, що можуть бути отримані наступні переваги: зниження ймовірності значних податкових витрат, пов’язаних з аудитом трансфертного ціноутворення; уникнення подвійного оподаткування; більш об’єктивний контроль трансфертного ціноутворення. Крім того, збільшуються можливості для мінімізації глобальних ефективних податкових ставок і гарантій, що політика трансфертного ціноутворення коректно здійснюється і підтримується для забезпечення економічних вигод для групи в цілому. Заснований на гарантії підхід, у межах якого трансфертне ціноутворення розглядається як пріоритетний діловий процес, неминуче сприятиме мінімізації витрат і визначенню суттєвих можливостей, що збільшуватимуть вартість компанії з точки зору акціонерів.

Таким чином, у даному підрозділі дослідження нами розглянуто три аспекти застосування трансфертних цін, що істотно впливають на формування рівноважного стану міжнародних банківських груп

193

у цілому, та на забезпечення рівноваги банків-членів даних груп зокрема. Перший аспект пов’язаний із дослідженням методики розрахунку трансфертних цін, що застосовується у межах міжнародних груп. Встановлено, що материнські структури міжнародних банківських груп у посткризовий період використовують трансфертне ціноутворення для посилення централізації управління внутрішніми економічними процесами у межах групи. Таким чином, можна спрогнозувати, що рівновага банків України, які входять до міжнародних груп, все більшою мірою залежатиме від рівноваги групи в цілому. Також зроблено висновок щодо доцільності орієнтації на ринкові ставки при розрахунку трансфертних цін банками-членами міжнародних груп.

Другий аспект стосувався використання трансфертних цін для мінімізації податкового навантаження. Третій аспект передбачав вивчення впливу трансфертного ціноутворення на капіталізацію банків. Зроблено висновок щодо наявності економічних передумов, зокрема для банків-нерезидентів групи найбільших, для використання трансфертних цін для управління податковим навантаженням. Даний напрямок застосування трансфертних цін також може обумовлювати недостатню капіталізацію банків, що є членами міжнародних фінансових груп. У свою чергу, потенційні податкові ризики та зниження капіталізації можуть істотно впливати на рівновагу банку.

Негативний вплив чинників, виявлених у процесі дослідження другого та третього аспектів застосування трансфертних цін, на рівновагу банку може бути нівельований шляхом удосконалення державного регулювання трансфертного ціноутворення. Прийняття Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI забезпечило істотне покращення державного регулювання трансфертного ціноутворення шляхом застосування концепції “звичайної ціни”. У статті 39 Податкового кодексу визначено методи розрахунку звичайної ціни та порядок їх застосування. Дані методи у цілому відповідають рекомендаціям ОЕСР щодо трансфертного ціноутворення для багатонаціональних корпорацій та податкових адміністрацій. Однак нами визначено два недоліки державного регулювання трансфертного ціноутворення. По-перше, занадто ліберальний підхід до доведення платником податку обґрунтованості звичайної ціни, який обмежує практичні можливості податкового органу щодо достовірної оцінки відповідності договірних цін звичайній ціні. По-друге, доцільно деталізувати механізм застосування звичайної ціни для регулювання фінансових операцій між пов’язаними особами, зокрема між членами транснаціональних банківських груп. Вирішення зазначених проблем сприятиме формуванню рівноважного стану банків-членів міжнародної фінансової групи.

194

3.6. Особливості прояву ризику втрати платоспроможності банку та управління ним у посткризових умовах

Одним із ризиків системних характеристик, який має суттєвий вплив на стабільність функціонування банку, є ризик втрати платоспроможності банку. Управління ризиком неплатоспроможності передбачає створення умов для формування та довгострокового забезпечення платоспроможності банківської установи.

Відповідно, у контексті визначення сутності даного виду ризику необхідно з’ясувати сутність категорії “платоспроможність банку”.

Згідно з першою точкою зору, платоспроможність банку трактується як “достатність власного капіталу банку для виконання грошових зобов’язань” [162]. Інші дослідники наголошують на здатності банку покривати наявні зобов’язання. Так, наприклад, О. Лаврушин визначає дану категорію як “здатність банку в строк та в повній сумі відповідати за своїми зобов’язаннями (перед вкладниками – розрахунок за депозитами, акціонерами – виплата за дивідендами, державою – сплата податків, персоналом – виплата заробітної плати)” [112, с. 445]. Дані тлумачення не відображають спроможність банку видавати нові кредити в обсягах, які потребують клієнти. О. Дзюблюк та Р. Михайлик зазначають, що категорія “платоспроможність” включає в себе “не лише здатність відповідати за борговими зобов’язаннями, а й здатність банку надавати кредити позичальникам в обсягах, що відповідають їх потребам; і податкоспроможність – здатність до виконання банком податкових зобов’язань” [114, с. 39].

Деякі вітчизняні науковці розглядають поняття платоспроможності банку у взаємозв’язку з категорією “ліквідність”. Так, наприклад, у колективній праці [316] автори стверджують, що управління ліквідністю є перш за все завданням самого банку, який і вибирає найбільш доцільні інструменти підтримки ліквідності на належному рівні. У той же час забезпечення платоспроможності банку вбачається переважно функцією центрального банку, тобто відповідальність за її підтримку належить не конкретному банку, а державі.

Також існує точка зору, відповідно до якої платоспроможність та ліквідність ототожнюються з фінансовою стійкістю банку. У таблиці 3.14 розглянуто погляди різних науковців стосовно сутності платоспроможності банку, а також взаємозв’язку даної категорії з іншими поняттями.

Проаналізувавши підходи до трактування сутності категорії “платоспроможність”, можемо зробити висновок, що дане поняття тісно пов’язане з категорією “ліквідність банку”. Проте платоспроможність

195

банку є більш широким поняттям: на відміну від ліквідності, яка передбачає повне погашення банком своїх фінансових зобов’язань, платоспроможність означає здатність виконувати ці зобов’язання.

Таблиця 3.14 – Взаємозв’язок категорії “платоспроможність банку” з іншими поняттями

Говорячи про взаємозв’язок ризику неплатоспроможності та ризику ліквідності, зауважимо, що при надвисокому рівні останнього банк може залишатися платоспроможним. І, навпаки, неплатоспроможний банк не обов’язково є неліквідним. Така ситуація можлива у випадку залучення банком великих обсягів нових ресурсів, завдяки чому ліквідність підтримується на належному рівні. Разом з тим банк не може виконати свої зобов’язання у випадку припинення нових залучень, а також ризикує стати неліквідним. Таке явище в економіці отримало назву “піраміда” [316].

Разом з тим банк може бути неліквідним, проте платоспроможним у випадку, якщо розмір його власного капіталу є достатнім для виконання своїх зобов’язань перед кредиторами та вкладниками. Так, нестача ліквідності може мати тимчасовий характер і бути відновлена через невеликий проміжок часу. Проте невиконання своїх зобов’язань

196

може коштувати банку штрафу за затримку виплати депозиту, або, якщо банк для відновлення ліквідності брав кредит на міжбанківському ринку за більш високими ставками, то, відповідно, понесені додаткові витрати також негативно впливатимуть на платоспроможність даної фінансово-кредитної установи. Таким чином, неліквідність банку, або часті випадки короткострокової нестачі ліквідності з часом можуть спровокувати виникнення ризику неплатоспроможності банку, а, відповідно, і настання кризи.

Таким чином, виходячи з розглянутого вище, можна зробити висновок, що у діяльності банку можливі ситуації “ліквідність–неплато- спроможність” і “неліквідність-платоспроможність”, проте останній випадок може існувати протягом обмеженого періоду, призводячи до появи та подальшого зростання ризику неплатоспроможності, який свідчить про банківську кризу. Отже, ліквідність є однією з умов забезпечення платоспроможності банку.

Зважаючи на свою багатогранність, можна зауважити, що ризик неплатоспроможності існує тоді, коли банк одночасно є неліквідним, характеризується збитковою діяльністю та має від’ємний капітал. Даний вид ризику є “похідним” від усіх видів фінансових ризиків банківської діяльності.

Згідно з класифікацією банківських ризиків, визначеною центральним банком України, для здійснення банківського нагляду та контролю НБУ не виокремлює ризик неплатоспроможності як окрему категорію. З огляду на взаємопов’язаність всіх ризиків банківської діяльності їх слід розглядати системно. Фінансові ризики, визначені Методичними вказівками з інспектування банків “Система оцінки ризиків” [208], можуть спричинити виникнення ризику неплатоспроможності в банку.

У вітчизняних нормативно-правових актах неплатоспроможність банку визначається як “неспроможність банку своєчасно та в повному обсязі виконати законні вимоги кредиторів через відсутність коштів або зменшення розміру капіталу банку до суми, що становить менше однієї третини мінімального розміру регулятивного капіталу банку” [264]. Так, ризик неплатоспроможності означає настання такої ситуації, коли банк виявиться неспроможним здійснювати власні зобов’язання перед своїми кредиторами, а також перед державними органами стосовно податкового навантаження та сплати обов’язкових платежів.

Так, ризик неплатоспроможності іноді ще називають ризиком банкрутства. За своєю сутністю це є ризик дефолту банку. Узагальнюю-

197

чи існуючі підходи до розуміння сутності ризику неплатоспроможності, зазначимо, що його слід розглядати у двох аспектах:

•як ризик неспроможності банку розрахуватися за наявними та потенційними фінансовими зобов’язаннями;

•як ризик банкрутства банку.

Традиційно прийнято виділяти дві основні причини виникнення ризику неплатоспроможності: різке зменшення вартості активів та накопичення проблемної заборгованості [352]. Зазвичай, ці фактори мають макроекономічну основу. Проте серед причин можна визначити ряд як макроекономічних, так і мікроекономічних факторів. Крім того, окремо розрізняють інституціональні причини виникнення кризових явищ у банках. Розглянемо основні фактори, які можуть призвести до виникнення ризику неплатоспроможності, а також подальшого розвитку кризи у банку.

Для кожного банку та конкретної ситуації будуть різні індикатори, що свідчать про погіршення фінансового становищу банку. Згідно з чинними законодавчими актами стосовно діяльності комерційних банків визначено наступні ознаки неплатоспроможності:

•нездатність вчасно та в повному обсязі виконувати вимоги кредиторів;

•невиконання 10 % та більше прострочених фінансових зобов’язань протягом 15 робочих днів;

•відсутність фінансових ресурсів або зменшення суми капіталу до розміру, який складає менше ніж одну третину мінімального обся-

гу регулятивного капіталу [349].

Управління ризиком неплатоспроможності в банку має реалізовуватись не тільки завдяки сформованій системі ризик-менеджменту, але й з допомогою інструментів антикризового менеджменту. На рівні держави необхідно використовувати інструменти державного антикризового регулювання, які мають на меті попередження неплатоспроможності банківських установ країни. При цьому вони можуть бути орієнтовані як на окремі банківські установи, так і на всю банківську систему.

Досліджувати заходи, спрямовані на антикризове управління банківською діяльністю, необхідно у взаємозв’язку антикризового менеджменту, який реалізується безпосередньо в банку, та антикризового регулювання, суб’єктами якого є уряд та НБУ. Банківський антикризовий менеджмент пов’язаний з державним антикризовим регулюванням та певною мірою визначається його інструментами.

198

Узагальнюючи теоретичні надбання та практичний досвід вітчизняних банків, можна визначити основні напрямки управління ризиком неплатоспроможності, зокрема:

•дотримання нормативів платоспроможності, визначених Національним банком України;

•контроль за дотриманням оптимальних значень показників, які свідчать про платоспроможність банку;

•проведення стрес-тестування.

Розглянемо окреслені напрямки управління ризиком неплатоспроможності більш детально. Основою для оцінки рівня платоспроможності банку є регулятивний капітал. Він служить для покриття втрат, які можуть траплятися внаслідок впливу різноманітних ризиків, та для виплат фінансових зобов’язань клієнтів банків і для забезпечення стабільної діяльності комерційного банку. З цією метою центральним банком визначено основні нормативи, з допомогою яких регулюється платоспроможність банку – економічні нормативи капіталу. До даної групи належать чотири показника: мінімальний розмір регулятивного капіталу (Н1), адекватність регулятивного капіталу/платоспроможності (Н2), співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів (Н3) та норматив (коефіцієнт) співвідношення регулятивного капіталу до зобов’язань (Н3-1).

Нормативи капіталу допомагають центральному банку та самим банкам регулювати та обмежувати ризикованість банківської діяльності. Згідно з Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків [143] норматив Н1 – розмір регулятивного капіталу банку – встановлено на рівні 120 млн грн. Так, розмір регулятивного капіталу має бути не меншим, ніж величина статутного капіталу банку.

Центральним банком України визначено норматив платоспроможності (Н2), який показує в якому обсязі та наскільки вчасно банк може розрахуватися за своїми фінансовими зобов’язаннями. Даний норматив дає змогу регулювати рівень ризику, який приймає на себе, з одного боку, банк та, з іншого боку, його кредитори або вкладники. Норматив платоспроможності визначається як частка від відношення регулятивного капіталу та сумарних активів банку, включаючи позабалансові інструменти, за вирахуванням сформованих резервів за активними банківськими операціями, а також забезпечення кредиту. Таким чином, більше значення розглянутого індикатора буде свідчити про високий рівень ризику для власників банківської установи, а нижче його значення – про зростання ризику для клієнтів банку.

Ще одним показником групи “нормативи капіталу” є коефіцієнт співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів (Н3). Цей

199

індикатор відображає мінімальний розмір регулятивного капіталу, який повинен мати банк для реалізації активних операцій.

Вказані нормативи капіталу мають відслідковуватись у банку та відповідати нормам, встановленим НБУ. Невідповідність цих та інших економічних індикаторів їх нормативним значенням може свідчити про погіршення фінансового стану банку.

Іншим інструментом управління неплатоспроможністю є ідентифікація банком ключових індикаторів ризику неплатоспроможності банку, а також моніторинг цих показників через невеликі проміжки часу. Це допоможе вчасно виявити факт відхилення від нормативних значень. Якщо результати моніторингу виявилися позитивними, то банк продовжує свою діяльність у звичайному режимі.

У випадку отримання значення параметрів, що не відповідають прийнятним значенням нормативів, спеціалісти з антикризового мене-

джменту мають провести діагностику ймовірності виникнення непла-

тоспроможності. Наразі у теорії та практиці існує певна сукупність різноманітних методик діагностування кризи та банкрутства в банку. Періодичне здійснення діагностики фінансового стану дозволяє ідентифікувати загрозу, уникнути розвитку та поглиблення ризику неплатоспроможності, вчасно застосувати інструменти реагуючого антикризового менеджменту. Результати діагностики дають можливість визначити причини виникнення ризику, силу його впливу та характер. На основі цієї інформації приймається рішення про подальші дії, враховуючи можливості та специфіку діяльності комерційного банку.

Дієвим інструментом визначення впливу різноманітних факторів та форс-мажорних обставин на основні індикатори діяльності банку та його платоспроможність є стрес-тестування.

З метою підвищення об’єктивності оцінки при формуванні стрессценаріїв доцільно враховувати усі основні фактори, що обумовлюють реалізацію ключових фінансових ризиків банку: кредитного, ринкового (валютний та процентний) та ризику ліквідності. Як було зазначено нами вище, усі ці ризики можуть призводити до виникнення ризику неплатоспроможності банку. Крім того, сценарії стрес-тестування мають враховувати ймовірність форс-мажорних ситуацій як в межах одного ринку та валюти, так і в межах кількох ринків і валют.

Підводячи підсумок, необхідно підкреслити, що на ризик неплатоспроможності банку можуть здійснювати вплив фактори макро-, та мікросередовища, а також інституційні фактори. Крім того, даний вид фінансового ризику є “похідним” від інших типів банківських ризиків. Він являє собою ймовірність виникнення такої ситуації, коли банк виявиться неспроможним розраховуватися за своїми зобов’язаннями

200