Разное / Конфліктологія

Всвою чергу, зіткнення подібних інтересів сторін, що знаходяться в стадії протиборства неминуче призведе до виникнення бажання встановити першість одного над одним. Хто кому буде підпорядковуватись? Наприклад, в полі впливу якої із декількох сильних та розвинених держав буде знаходитись та чи інша країна або регіон, що знаходиться на шляху розвитку і становлення або володіє значними природними ресурсами.

Конфлікт, викликаний протиборством подібних інтересів не завжди приймає форму сварки, скандалу або військового протистояння. Він може протікати досить мирно та виважено, зі співробітництвом при вирішенні інших питань. Можна навести приклади, які підтверджують дану думку. Так, країни антигітлерівської коаліції у другу світову війну, маючи протилежні ідеологічні погляди на облаштованість світу змогли об’єднатись проти спільного ворога. Політичні партії, що знаходяться в стані протистояння, парламентів багатьох країн об’єднали свої зусилля для подолання економічної кризи і т.д.

Тобто, політичні конфлікти зобов’язані своїм виникненням не тільки зацікавленості їх учасників в безпосередньому завоюванні, утриманні або зміні влади, але і зіткненню будь-яких інтересів, що зачіпають політичні відносини. Разом з тим, політичні конфлікти не виключають співробітництва їх учасників.

І все ж таки, найбільш конструктивною функцією політичного конфлікту виступає його здатність стати каталізатором назрілих соціально-політичних змін. Ще одна позитивна функція політичного конфлікту в тому, що його розгортання дозволяє більш чітко визначити власні позиції конкуруючим політичним силам.

Форми політичного конфлікту

Заформамиполітичніконфліктипідрозділяютьсянацивілізованітадеструктивні. Безконфліктний політичний розвиток зазвичай обумовлений монополією на владу

певних суспільно-політичних сил і рано чи пізно приводить до застою чи кризи.

Втій мірі, в якій конфлікт пов'язаний з напрацюванням альтернативних рішень, він сприяє вибору оптимального, з точки зору широких суспільних інтересів, варіанту розвитку ситуацій, і тим самим сприяє раціоналізації політичного процесу. Крім того, конфлікт корисний для політичного розвитку таким же чином як конкуренція для економіки. Змагання різноманітних політичних груп призводить до прояву тієї з них, діяльність якої найбільш адекватна ситуації і потребам суспільства.

Культура цивілізованого вирішення конфліктів орієнтована на розширення меж суспільного консенсусу. Однак це не означає наявності установки на досягнення консенсусу (угоди) будь-якою ціною. Консенсус конструктивний в тих випадках, коли він базується на компромісі між реальними суспільними потребами. Наприклад, між економічною ефективністю і соціальною справедливістю, свободою і громадським порядком. Саме такий тип забезпечив стабільність і поступальний розвиток багатьох країн.

Одним із гарантів розвитку суспільних сил є протистояння виконавчої та законодавчої влади. Із самого характеру їх буття складаються певні протиріччя їх цілей та інтересів. Це збалансоване протистояння пом’якшує протікання конфліктів

іне допускає їх переростання в насильницькі дії, як з боку одного по відношенню до іншого, так і з боку інших сил.

61

Поряд з цивілізованими формами існують і деструктивні (руйнуючі) форми політичних конфліктів. В своїх найбільш гострих формах вони приводять до дестабілізації і розпаду суспільного організму, до погіршення життя людей і може переростати в громадянські або міжусобні війни. На відміну від цивілізованої політичної конкуренції, силові конфлікти націлені на фізичне знищення і придушення противника

іведуть до встановлення деспотичної влади над своїм та іншими народами.

Зпсихологічної точки зору, одним із найважливіших факторів розвитку деструктивних конфліктів є певний тип політичної мотивації. Для нього характерне неконтрольоване домінування в політиці інтересів влади. Даний тип мотивації панував в переважній більшості суспільств протягом тисячоліть та широко розповсюджений і в наш час.

Безпосереднім проявом нестримного прагнення до влади виступає інструментальна причетність до політики. Так, чиновнику, що розглядає владу в якості зброї байдуже, чи корисніїїдіїдлясуспільства, аджевінслужитьїйзарадивласногоблагополуччя.

Лише в ході цивілізованої еволюції, в процесі якої склались демократичні традиції, з’явились механізми, які обмежують прагнення до влади. Вони вбудовані в політичну та правову культуру суспільств, в яких існує представницька демократія. Одним із таких, обмежуючих особистісне користолюбство, механізмів є вірність конституційному порядку. Обмежувачем пристрасті до владності може виступати і певний тип ціннісно-орієнтованої включеності в систему, в основі якої лежить етика. Політик, дійсно мотивований інтересами блага і безпеки своїх співгромадян, психологічно захищений альтруїстичною мотивацією від егоїстичних – особистих або корпоративних пристрастей.

Стадії політичного конфлікту

Кордон між конфліктом, розбіжностями і ситуаціями, в яких висловлюються взаємні обвинувачення, які не завжди переростають в конфлікт, дуже тонкий і інколи не лежить на поверхні. Фіксація конфліктних ситуацій - задача надзвичайно складна. Основою для її вирішення виступає виділення етапів розгортання політичного конфлікту.

Відомо, що будь яке соціальне явище проходить у своєму розвитку чотири основні стадії: зародження, або виникнення; формування; розквіту; перетворення (згасання). Дана загальна схема накладається і на динаміку політичного конфлікту. При цьому і в теорії, і на практиці при аналізі конфліктів часто допускається загальна помилка: за конфлікт сприймається його завершальна стадія, «вибух», після якого наступає або стабілізація або розпад системи, що об’єднує конфліктуючі сторони. На жаль, не враховується головне – необхідність розпізнати початок конфлікту, його приховану стадію.

Це перша, латентна стадія, що характеризується соціальною напругою, вирізняється виникненням почуття невдоволеності існуючим станом речей, симптомів занепокоєння. Симптоми латентної стадії включають, як правило, емоційні реакції негативного плану, в тому числі ворожість і агресію, а також утопічні надії, які проявляються в різноманітних фантазіях, ностальгії по минулому і т.і. ця стадія охоплює як окремі суспільні прошарки і групи, так і владні структури. Представники владних еліт відчувають сумніви та невпевненість відносно правильності вибраного курсу. В рамках суспільної думки гострота політичних проблем, не дивлячись на їх невизначеність, проявляється в теоретичних дискусіях, полеміці, на сторінках преси і т.і.

62

В цілому на рівні суспільства виділяються три ознаки напруги:

-в широких колах населення розповсюджується невдоволення станом справ в різних сферах і невдоволення існуючим порядком;

-втрачається довіра до влади, зникає відчуття безпеки;

-широко розповсюджуються песимістичні оцінки майбутнього, чутки. Таким чином, в суспільстві створюється атмосфера масового психічного занепокоєння, емоційного збудження;

-масові дії: ажіотажний попит і скупка товарів, міграція в інші регіони, за кордон;

-стихійні та організовані мітинги, демонстрації, забастовки.

Таким чином, на першій стадії динаміки конфлікту виникає конфліктна ситуація – латентна, прихована частина конфлікту, яка характеризується соціальною напругою. Під латентною частиною розуміється потенціальний конфлікт, який може спалахнути, коли сформуються відповідні умови. Наприклад, затвердивши в 1940 році план «Барбаросса», який передбачав напад на СРСР, Гітлер ще не розв’язав військового конфлікту між Радянським Союзом та Німеччиною, але конфлікт вже вступив в свою латентну стадію; початком же відкритого конфлікту стало, як відомо, 22 червня 1941 року.

Наступна стадія політичного протистояння передбачає його інституціоналізацію: предмет конфлікту починає усвідомлюватись учасниками. Увага суб’єктів зосереджується на одній – двох болючих проблемах: незадоволення державною політикою, діяльністю уряду, існуючим статусом і т.і. На цій стадії відбувається поступова консолідація компонентів, їх мобілізація, а думки стають реальною силою. Суб’єкти починають усвідомлювати свої власні інтереси і прагнення супротивника.

Необхідно відмітити, що в реальному житті дві перші стадії важко розпізнати. В той же час можна діагностувати наявність соціальної напруги за допомогою спеціальних досліджень і уважного відстеження обстановки в соціумі.

Стадія формування конфлікту завершується інцидентом.

Інцидент – центральна та вирішальна ланка конфлікту. Він уособлює початок відкритої боротьби за володіння об’єктом (цінністю, благом). Інцидент передбачає, щонайменше, три співпадаючі умови.

1.Перший учасник свідомо і активно діє на шкоду іншому учаснику (тобто своєму противнику). При цьому під діями розуміються як фізичні дії, так і передача інформації (в усному порядку, через телебачення, видання і т.і.).

2.Другий учасник (противник) усвідомлює, що вказані дії направлені проти його інтересів.

3.У зв’язку з цим він і сам вживає відповідних активних дій направлених проти першого учасника.

Всі інциденти можна підрозділити на дві групи:

- Дії суперників, які носять відкритий характер. Це словесні дискусії, перепалки, економічні санкції, політична боротьба і т.і.

- Приховані дії опонентів, особливості яких проявляються у спробі приховати свої наміри від супротивника, заплутати, ввести в оману протилежну сторону. Така діяльність призначена для того, щоб нав’язати супернику невигідний йому образ дій

івиявити його цілі і стратегію. Основний метод в даному випадку – так зване рефлексивне управління. Воно являє собою спосіб управління, при якому підстави для прийняття рішень передаються однією із дійових осіб іншій. Це означає, що один із

63

суперників намагається передати і впровадити у свідомість іншого таку інформацію, яка примусить його діяти так, як вигідно ініціатору. До складу рефлексійного управління входять провокації, інтриги, маскування, створення хибних об’єктів, і взагалі будь-яка неправда, яка у свою чергу може мати складну структуру і приймати вигляд правдивої інформації.

Очевидно, що перший вид інциденту – відкриті дії – зустрічається значно рідше, ніж другий. Як правило на відкриті виступи зважуються авантюристи або ДонКіхоти або ж простодушні, прямолінійні за своїм характером люди. Другий тип інциденту розповсюджений практично у всіх видах конфліктів і різноманітних сферах

– від інтриг, пліток у невеликій організації або сім’ї до політичних інтриг у вищих ешелонах влади, в сфері економічних відносин.

Третя стадія динаміки конфлікту – це фаза відкритого протиборства. Його суб’єкти – рухи, об’єднання, політичні партії стають дійсною рушійною силою, помітніше відчувається роль політичних лідерів, які здійснюють направляючий вплив на політичні процеси. В свою чергу, організована опозиція, починаючи відкриті дії, спонукає власну еліту вступати у різного роду контакти і проводить операції у відповідь.

Якщо ж влада бездіяльна, тобто не намагається вирішити колізію (в правових рамках або ж за допомогою застосування сили), конфлікт із соціального, економічного або правового перетворюється у власне політичний. Різко розширюється його предмет: конфлікт починає функціонувати за принципом «водовороту», тобто втягує в свою орбіту і робить суперечливими всі нові проблеми. Збільшується кількість учасників конфлікту. Стає досить вірогідним революційний вибух, а на перший план все чіткіше висуваються силові, збройні засоби придушення конфлікту. Із сфер політичного протистояння він переходить в розряд військового конфлікту, коли збройне насильство використовується в якості головного засобу вирішення протиріч.

Стадія завершення конфлікту підпорядковуючись викладеному розвитку подій, тим не менш не завжди набуває характеру збройної боротьби. Політичний конфлікт може вирішитись відставкою уряду або розпуском парламенту, відміною непопулярного рішення, наданням статусу, що вимагається тією чи іншою соціальною або етнічною групою і т.д. Збройні форми притаманні лише найбільш глибоким і масштабним політичним конфліктам типу революції, повстання, громадянської війни.

Коротко характеризуючи дві останні стадії розвитку конфлікту (розквіту та затухання), необхідно мати на увазі, що стадія розквіту являє собою дії по реалізації тієї стратегії, яка була вибрана опонентами (її деколи називають стадією протиборства). Стадія завершення конфлікту часто має на меті ліквідацію противника (вона може закінчитись і виснаженням сил суперників). Правда, у випадку партнерської орієнтації учасників конфліктів зміст названих стадій змінюється: на третій здійснюється пошук варіантів вирішення проблеми, на четвертій підписується відповідна угода.

Учасники політичних конфліктів

Основною рушійною силою політичного конфлікту виступають його учасники. Ними завжди виступають індивіди з власними інтересами, цілями та цінностями. Однак суспільне життя не зводиться до взаємодії окремих індивідів. У суспільстві діють різноманітні соціальні групи, спільноти, народи, політичні утворення, юридичні особи, які можуть виступати у якості учасниками протиборства. Тобто, сторо-

64

нами конфлікту, що знаходяться в протиборстві між собою можна назвати тих учасників конфлікту, які безпосередньо здійснюють активні наступальні або оборонні дії один проти одного.

Аналіз групового, класового, або іншого політичного конфлікту, коли задіяні суспільні групи, класи, прошарки показує, що в основі конфліктів лежать групові протиріччя. Окремі особистості наприклад лідери, керівники, також відіграють при цьому важливу роль. Більш того, епізодом політичного конфлікту може бути сутичка двох або декількох політиків. Але основними учасниками виступають масові утворення де відстоюються групові позиції, а не індивідуальні. Л. Козер стверджує, що групові конфлікти відрізняються нетерпимістю і прагненням до абсолютного особистісного включення усіх своїх членів в протиборство. Це підпитує сили конфліктуючих груп і підвищує соціальну небезпеку і напругу.

Конфлікт – складне явище, що включає різноманітні аспекти. Кожна сторона може бути втягнена одночасно і в інші конфлікти, які обростають великою кількістю учасників. Саме сторони, що знаходяться в протиборстві складають основу конфлікту.

Сучасна конфліктологічна наука розділяє учасників конфлікту на основних (прямих) та неосновних (непрямих). Основні учасники конфлікту це сторони, які безпосередньо приймають участь у протиборстві. Їм належить найбільш важлива, а часто і вирішальна роль в його виникненні та подальшому розвитку. Вони являють собою головних дійових осіб, а в основі протистояння лежать виникаючі протиріччя їх інтересів. Через це, основних учасників називають суб’єктами, або опонентами конфлікту.

Непрямі учасники конфлікту, як правило, переслідують у чужому конфлікті власні інтереси. Вони можуть:

а) провокувати конфлікт і сприяти його подальшому розвитку; б) сприятизниженнюінтенсивностіконфлікту, адеколиіповномуйогоприпиненню; в) підтримувати ту чи іншу сторону або всі сторони одночасно.

Поняття «суб’єкт» і «учасник» конфлікту не завжди тотожні. Суб’єкт – це активна сторона, яка здатна створити конфліктну ситуацію і впливати на протікання конфлікту в залежності від власних інтересів. Учасник конфлікту може свідомо прийняти участь в конфлікті, а може випадково або поза власним бажанням бути затягнутим в конфлікт. В ході розвитку конфлікту статуси учасників та суб’єктів можуть змінюватись місцями.

Суб’єкти та учасники політичного конфлікту можуть мати різноманітні ранги, статуси та володіти певним потенціалом. Чим більше в учасника конфлікту можливостей впливати на хід протиборства, тим вище його ранг. Ранг у перекладі з німецької – звання, чин, розряд, категорія. В соціальній конфліктології він визначається за принципом вищий-нижчий і обумовлює позицію, яку займає один із суб’єктів конфлікту по відношенню до іншої сторони, що приймає участь у протиборстві. Ранжування можна проводити на основі політичної та економічної могутності, ресурсного, адміністративного або інформаційного потенціалу, фізичної сили і т.д. В реальному конфлікті кожна із сторін прагне понизити ранг супротивника і підвищити свій власний.

Ранг учасників конфлікту безпосередньо пов'язаний з їх соціальним статусом, тобто положенням особи або соціальної групи в суспільстві у відповідності до професії, віку, сімейного положення і соціальної ролі учасника конфлікту.

65

Потенціал учасника конфлікту включає всю сукупність засобів та ресурсів, як безпосередньо задіяних в протиборстві, так і потенційних. Він може бути задіяний, якщо має місце фізична боротьба, при цьому ранг опонентів буде визначатись їх мускульною силою, в економічних сутичках він буде залежати від економічного потенціалу.

Ще одним елементом у структурі соціального конфлікту виступає навколишнє середовище. Воно включає фізичне середовище (географічні, кліматичні, екологічні та ін. фактори) ісоціальнесередовище(певнісоціальніумови, вякихрозвиваєтьсяконфлікт).

Неосновним учасникам конфлікту належить другорядна роль у виникненні і розвитку конфлікту. Їх часто ще називають третьою стороною. Роль неосновних учасників конфлікту може бути як конструктивною так і деструктивною, вони можуть не тільки сприяти вирішенню або попередженню конфлікту, але і його загостренню і подальшому розвитку. При цьому результат втручання неосновного учасника конфлікту може і не співпадати з його цілями.

Неодмінним елементом конфлікту виступає його об’єкт, тобто конкретна причина, мотивація, рушійна сила конфлікту. Всі об’єкти підрозділяються на три види:

1.Об’єкти, які не можуть бути розділені на частини, спільне володіння ними неможливе.

2.Об’єкти, які можуть в різних пропорціях бути розділені на частини між учасниками конфлікту.

3.Об’єкти, якими обидва учасники конфлікту можуть володіти спільно. В даному випадку це ситуація «надуманого конфлікту», тобто конфлікту, який виступає самоціллю вирішення для всіх або однієї із конфліктуючих сторін. Його наслідком є зняття емоційної напруги, але не вирішення об’єктивного протиріччя.

Визначити об’єкт в конкретному конфлікті не просто. Суб’єкти та учасники конфлікту, переслідуючи власні цілі, можуть приховувати та маскувати мотиви, які спонукають їх до протиборства. Наприклад, у політичній боротьбі об’єктом конфлікту виступає реальна влада в суспільстві, але кожний із суб’єктів політичного протистояння намагається довести, що основним мотивом його конфліктної активності

єпрагнення досягти максимально можливих благ для своїх виборців.

Визначення основного об’єкта – умова успішного вирішення будь-якого конфлікту. В протилежному випадку, або конфлікт взагалі не буде вирішений, або буде вирішений не в повному обсязі, що призведе до збереження передумов для виникнення нових сутичок.

Але конфлікт може і не мати об’єкта. Поряд з об’єктивними конфліктами виділяються в окрему категорію так звані безоб’єктні конфлікти, які не базуються на взаємних прагненнях до контролю над будь-чим. Наприклад, ситуація при якій відносини основних політичних гравців (окремих політиків чи політичних партій, що знаходяться при владі) пронизані взаємною ненавистю та прагненням знищити один одного, представляє собою яскравий приклад безоб’єктності.

В реальній динаміці конфлікту межа між основними та неосновними учасниками часто виявляється нестабільною. В процесі розвитку конфлікту основні та неосновні діючі особи можуть мінятись місцями. Наприклад, конфлікт, що виник між двома сусідами може з часом перерости в протистояння міжетнічних спільнот. В свою чергу міжгруповий конфлікт може перерости в міжнародний і тоді необхідно розглядати інші його суб’єкти. Наприклад, конфлікт в Югославії між республіками,

66

релігійними конфесіями та національностями переріс в міжнародний конфлікт держави та країнами членами НАТО.

Серед неосновних учасників конфлікту виділяються групи, які створюються з метою підтримки того чи іншого учасника конфлікту. Вони називаються групами підтримки. Наглядним прикладом таких груп та їх ролі виступають різноманітні об’єднання, організації, рухи, ЗМІ і т.д., які підтримують того чи іншого кандидата на вищі державні посади в його передвиборчій боротьбі.

Важливу роль у виникненні і розвитку конфлікту відіграють і інші його учасники:

1.Ініціатори – учасники конфлікту, які беруть на себе ініціативу в розв’язанні конфлікту між іншими особами, групами або державами. Ними виступають, як окремі особи так і різноманітні об’єднання і навіть держави. Це можуть бути як основні так і неосновні учасники. Після виникнення конфлікту, його ініціатор може не приймати подальшої участі у ньому. Країна, позиція якої створила конфлікт у міжнародній організації, приймає рішення піти у тінь, вийти з організації, а конфлікт буде продовжуватись без її участі.

2.Організатори. Це група осіб або особа, що розробляє загальний план протиборства із опонентом з метою вирішення протиріч на свою користь. Організація конфлікту передбачає вироблення всієї його динаміки таким чином, щоб очікувані дивіденди в результаті його закінчення були більшими, ніж втрати. Організаторами можуть виступати як основні, так і неосновні учасники конфлікту.

3.Пособники. Особи, які допомагають учасникам конфлікту в його розв’язанні, організації та розвитку. Пособниками можуть виступати спонтанні групи людей, або спеціально створені групи, а також окремі особи. Допомога, що надається пособниками, носить різноманітний характер і може бути матеріальною, ідеологічною, ресурсною, інформаційною, адміністративною, моральною. Наприклад, пособниками виступали країни, які допомагали нацистській Німеччині у Другій світовій війні.

В широких масових та тривалих конфліктах можливі перегрупування учасників, тимчасові коаліції між ними, зговір або внутрішні конфлікти, що вкрай заплутує

іускладнює загальну картину.

4.Посередниками (медіаторами – від лат. "mediare" - посередництво) виступають треті сторони конфліктів та його неосновні учасники. Медіатор, в якості авторитета, призивається суб’єктами конфлікту для вирішення проблеми. В даній ролі можуть також виступати окремі особи, організації та держави. Однією із важливіших рис посередника має бути його авторитет, визнаний всіма сторонами конфлікту. Через це посередниками можуть бути виключно особи та організації, які були вибрані обома суб’єктами конфлікту. При цьому в якості медіатора можуть виступати як офіційні так і неофіційні особи і організації. В різних випадках посередниками можуть виступати священики, видатні діячі культури та мистецтва, державні діячі, міжнародні організації, місцеві старійшини і т.д. Їх завдання організувати та забезпечити переговори, допомогти сторонам конфлікту у досягненні порозуміння.

Головна мета посередництва – досягти припинення конфлікту шляхом компромісу між його опонентами. Тому посередник повинен вміти проводити переговори, бути мудрим, володіти спеціальними знаннями, культурою спілкування, високими моральними принципами. Він повинен займати нейтральну позицію по відношенню до усіх учасників незважаючи на свої власні симпатії або переконання. Якщо не будуть витриманимиданівимоги, однаізсторінвідмовитьсявідпосередництватакогомедіатора.

67

У зв’язку із розвитком в останні роки ряду регіональних конфліктів, в основному міжнаціонального характеру, велика увага приділяється використанню посередників із так званих миротворчих сил під егідою Організації Об’єднаних Націй, Організації Північно-Атлантичного договору, Організації з безпеки та співробітництва у Європі та інших. Учасники цих сил часто безпосередньо задіяні в конфліктах. На території Конго, Сомалі, колишньої Югославії, Афганістану, Іраку серед таких посередників були вбиті та поранені, хоча вони не були протиборчими сторонами конфлікту, їх мета не розвивати, а зупиняти конфлікт, вирішувати протиріччя по можливості не насильницьким шляхом.

Учасники конфлікту поводять себе по різному в залежності від ролі, яку вони виконують в тій чи іншій ситуації. Поведінка учасника конфлікту пов’язана не тільки з його власними бажаннями і планами, але і з планами суперника, що підштовхує учасників до певних дій. Разом з тим, необхідно пам’ятати про можливу імітацію ролей зі сторони учасників конфлікту. Деколи суб’єкт, незважаючи на те, що конфлікт вже вичерпався або добігає кінця, занурюється в образ непримиримої конфліктуючої сторони. В цьому випадку ми маємо справу з амбіціями суб’єкта, його емоційними та характерологічними особливостями, груповими, партійними та іншими інтересами. Подібне утримування ролі конфліктуючої сторони характерно, в першу чергу, для міжнаціональних конфліктних ситуацій. В даному випадку конфлікт підтримується штучно, незважаючи на те, що реального підґрунтя для нього вже не існує. Щоб перебороти подібні відносини, в більшості випадків, необхідно докласти значних і тривалих зусиль.

Механізми та способи вирішення політичних конфліктів

Розглянувши причини, типи, суб'єкти, особливості політичних конфліктів, потрібно визначити можливості їх врегулювання. Протягом свого розвитку людство накопичило чималий досвід ненасильницького політичного вирішення конфлік-

тів. Розвиткові досліджень з урегулювання конфліктів допомогло формування нового підходу до об'єкту аналізу політичного конфлікту. Вчені почали орієнтуватися, перш за все, на проведення порівняльного аналізу конфліктів і засобів їх регулювання в різних країнах, в різні часи, в різних соціально-політичних умовах. У всій різноманітності політичних конфліктів дослідники стали виявляти не унікальні особливості тієї чи іншої конкретної ситуації, а навпаки, найбільш загальні моменти, що дають можливість вирішувати конфлікти мирними засобами.

Принципове значення для того, яким чином завершиться конфлікт, має стратегія виходу з нього, тобто певна лінія поведінки опонентів на завершальному етапі. Виокремлюють кілька основних стратегій: суперництво, компроміс, співробітництво, пристосування та уникнення або ухилення від вирішення проблеми.

Вибір стратегії, як правило, пов'язаний із особистісними особливостями опонентів, їх статусами, наявністю ресурсів, можливими наслідками конфлікту тощо. Розглянемо деякі стратегії.

Суперництво — це нав'язування іншій стороні рішення, яке більш задовольняє протилежну сторону. Ця стратегія виправдана у випадках явної конструктивності очікуваного рішення, корисності результатів для всіх, а головне важливості виходу із конфлікту. Щоправда, суперництво не дає змоги опонентові реалізувати власні інтереси. Проте часто саме ця стратегія виявляється доволі ефективною.

68

Компроміс — це бажання опонентів завершити конфлікт окремими поступками. Він характеризується відмовою від частини раніше висунутих вимог, готовністю визнати претензії іншої сторони частково виправданими. Сьогодні саме ця стратегія використовується найчастіше. Проте, для успішного застосування стратегії компромісу необхідне розуміння опонентами наявності рівних можливостей та задоволення тимчасовими рішеннями, щоб не втратити більшого. Деякі політологи вважають, що компроміс — «гарна парасоля, але поганий дах». На певний час він доцільний, часто необхідний у політичній боротьбі, але майже ніколи не потрібний тим, хто керує державою.

Пристосування — це вимушені поступки, добровільна відмова від боротьби та втрата власних позицій. Прийняти цю стратегію сторони змушені при розумінні власної неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом, сильної залежності від нього або загрози ще більших збитків від конфлікту.

Ухилення від вирішення проблеми — це спроба відійти від конфлікту при мінімумі втрат. Як правило, опонент переходить до цієї стратегії після невдалих спроб реалізувати власні інтереси за допомогою активних стратегій. Відхід може бути доволі конструктивною реакцією на конфлікт, що затягнувся.

Співробітництво — найбільш ефективна стратегія поведінки у конфлікті, яка спрямована на конструктивне обговорення проблеми, ставлення опонентів один до одного не як до супротивника, а як до союзника у пошуках рішення. Ця стратегія застосовується при сильній взаємозалежності опонентів.

Основними методами вирішення політичних конфліктів прийнято вважати:

1.Метод «уникнення» конфлікту. Він можливий у випадку залишення політичної сцени лідером або політичним діячем, рівно як і погрози залишення ним посади; уникнення зустрічей з представниками протилежної сторони протистояння.

2.Метод відкладеного конфлікту. Даний метод має місце у випадку визнання однієї із сторін конфлікту власного безсилля та здачі своїх позицій переможцю. Однак, проблема конфлікту не вирішується, вона лише притупляється, а сторона яка здала свої позиції знову буде намагатись їх повернути.

3.Метод примирення сторін через посередника. В ролі посередника, як пра-

вило, виступають політичні діячі або погоджувальні комісії, міжнародні організації і навіть країни.

4.Арбітраж (третейський розгляд). Сторони конфлікту передають свої суперечки на розгляд третьої сторони, повністю покладаючись на її рішення, яке є обов’язковим для сторін протиборства. Даний метод має і свої недоліки: рішення арбітром нав’язуєтьсязверхуівононезавждивлаштовуєоднуабообидвіворогуючісторони.

5.Безпосередні переговори. Використання даного метода можливе у випадку, коли між сторонами існує хоча б мінімальна сфера співпадаючих інтересів. Результатом проведених переговорів повинно бути встановлення нового порядку, який вони напрацювали. Переговори дозволяють прийти до згоди, консенсусу і дозволяють конфліктуючим сторонам почати співробітництво.

Способи завершення політичних протистоянь направлені на зміну самої конфліктної ситуації або шляхом впливу на учасників, або шляхом зміни характеристики об’єкту конфлікту, або будь-якими іншими способами. Виділяють наступні способи

завершення конфліктів:

1.усунення об’єкта конфлікту;

69

2.заміна одного об’єкта іншим;

3.усунення однієї сторони учасників конфлікту;

4.зміна позиції однією із сторін;

5.зміна характеристик об’єкта і суб’єкта конфлікту;

6.отримання нових даних про об’єкт або створення додаткових умов;

7.недопущення безпосередньої або опосередкованої взаємодії учасників;

8.Вироблення учасниками конфлікту єдиного рішення або звернення до арбітра при умові наявності готовності підкоритись будь-якому його рішенню.

Етап завершення політичного конфлікту – найбільш складна фаза, через те, що від результату завершення протиборства залежить нова розстановка сил в суспільстві. Можливі два варіанти закінчення конфлікту: досягнення примирення сторін або їх непримиримість, тобто невирішеність конфлікту. Примирення може носити характер повного або частково врегульованого конфлікту. Політичний конфлікт може бути вирішений сам по собі, наприклад через втрату актуальності предмету суперечки, виснаження учасників конфлікту, вичерпання ресурсів. Виділяють два найбільш загальні шляхи примирення сторін:

1.Мирне вирішення конфлікту

- досягнення компромісу на основі збереження початкових позицій; - угода, що вироблена на основі взаємних поступок;

- вичерпання ресурсів однієї або декількох сторін, що робить неможливим продовження конфлікту;

- вироблення в процесі протиборства взаємоповаги сторін, розуміння прав та інтересів суперника.

2.Примирення на основі примушення

- явна перевага сил та ресурсів з однієї сторони і їх дефіцит з іншої; - ізоляція однієї із сторін, зменшення її статусу, а також інші стани, які свід-

чать про послаблення її позицій, про поразку; - знищення противника, в результаті чого встановлюється мир у відсутності

ворога.

Вирішення політичного конфлікту шляхом переговорів

Найбільш розповсюдженим методом досягнення примирення сторін виступають переговори. В процесі переговорів сторони обмінюються думками, що знімає гостроту протистояння, допомагає зрозуміти інтереси опонента, більш точно оцінити співвідношення сил, умови перемир’я, виявити сутність взаємних претензій, альтернативні ситуації, прорахувати та ослабити можливі приховані мотиви та підступні вчинки суперника. Таким чином, переговорний процес включає дотримання спеціальних правил, прийомів, що дозволяють кожній із сторін досягти поставлених цілей через прийняття рішень, забезпечити їх виконання і не допустити загострення постконфліктних відносин. Переговори це ритуал, відображаючий співвідношення сил. Найбільш ефективним методом їх проведення є політична угода на основі компромісу. Це особливо актуально у тих випадках, коли зрив переговорів буде мати для конфліктуючих сторін несприятливі наслідки.

Проведення переговорів і юридичне оформлення досягнутих домовленостей (на відміну від групового або між групового конфліктів, де результати перемовин можуть мати форму усних домовленостей) це заключний етап стадії вирішення політичного конфлікту. Як правило однією із умов для початку переговорного процесу

70