Разное / Конфліктологія

Давньогрецький філософ Геракліт (VI – V ст. до н. е.) уважав, що у світі все народжується через ворожнечу й свари, а конфлікти – це неодмінна умова суспільного життя, тому що протиборство, у тому числі й війна, є “батьком усього і царем усього”. Погляди Геракліта на конфлікт і боротьбу як основу всіх речей поділяли й інші філософи-матеріалісти. При цьому деякі з них, наприклад Епікур (341 – 270 рр. до н. е.), висловлювали думку про те, що ворожі сутички своїми важкими наслідками примусять людей жити в мирі й згоді.

Античні філософи Аристотель (384 – 322 рр. до н. е.) і Платон (428 – 348 рр. до н. е.) визначали, що людина по суті є істотою суспільною, окремий індивід являє собою частину суспільства і це суспільне начало придає йому здатність до взаєморозуміння і співробітництва з іншими людьми. Але не виключалась при цьому і схильність до ворожнечі, ненависті й насильству. Аристотель вказував, що витоки конфліктів полягають у нерівності людей щодо володіння майном і отримання почестей, а також у страхах, несхожості характерів, непомірному підвищенні одних та приниженні інших.

В умовах середньовіччя в суспільних зв'язках переважав колективізм, який підтримувала релігія. Він означав підкорення людини феодальній державі, поглинання особистості селянською громадою і лицарським орденом.

Християнство сповідало біблейську уяву про людину як творіння Бога, у його внутрішньому роздвоєнні: протиборстві “добра”, що дається від Бога, і неминучого в земному житті “зла”. Засновано християнство було на ідеях людинолюбства й рівності всіх перед Богом. Але добитися міцного миру між людьми знов-таки не вдалося. Причому, сутички траплялись не тільки між віруючими й невіруючими, але й між одновірцями. Подібні взаємовідносини існували не тільки у християн. Суть ісламської концепції полягає в тому що кожний, хто сповідує іслам, має бути наповнений прагненням примирити ворогуючі сторони. А якщо це не вдається, то необхідно боротися на стороні справедливості і бути неупередженим. На практиці це призводить до жорстоких зіткнень усередині ісламського світу. Вони особливо часті між двома гілками ісламу – сунітами і шиїтами.

Намагаючись пояснити це й виправдати незліченні прояви зла у світі, створеному Богом, релігійна філософія розробила спеціальне навчання, що одержало назву “виправдання Бога” або “теодицея”. Метою цього навчання було з'ясування, як при доброму й всемогутньому Богу у світі існують різноманітні конфлікти: глобальні катастрофи, жорстокі війни, підступні вбивства, нещастя й страждання людей. Постановка цих, як казав Г. Гейне, “проклятих питань” з'явилося одним із джерел зародження богозаперечення, атеїзму. Спроби відповісти на ці питання, почавшись ще на зорі християнства, не припиняються й до цих пір.

Одним з перших спробу системного аналізу соціальних конфліктів зробив флорентійський діяч Н. Макіавеллі (1469 – 1527 рр.). Цінність його концепції полягає у відході від божественних поглядів на джерела суспільного розвитку. Він вважав конфлікт універсальним і безперервним станом суспільства з огляду на порочну природу людини, її прагнення до постійного і необмеженого матеріального збагачення.

У XVI – XVII ст. починає формуватися індивідуалізм, що знаходить своє вираження в західноєвропейському гуманізмі, постулатах християн-протестантів і ідеях раннього лібералізму. Т. Мор, Ф. Бекон, Е. Роттердамський й інші гуманісти різко

11

засуджують середньовічні соціальні безпорядки й кровопролитні міжусобиці. Вони ратуютьза мир між людьми, визначаючи людину як головний фактор розвитку суспільства.

На відміну від них Д. Локк і Т. Гоббс вважають людину окремою найціннішою істотою для якої інші люди – тільки середовище існування, тому природний стан суспільних зв'язків – це “війна всіх проти всіх”, у якій люди виступають як вороги або партнери. Виникнення конфліктних ситуацій пояснюється неможливістю реально задовольнити разом всі бажання. Т. Гоббс, негативно оцінюючи людську природу, не бачив другого способу подолання порочності людей крім застосування державного насильства.

Неважко помітити, що в поясненнях причин існування у світі різних форм колізій філософів різних періодів багато загального. Усі вони визнають, що боротьба, конфлікти, являють собою органічну, непереборну властивість існування. Розбіжності між визначенням складається лише в тім, що одні вбачають в цих універсальних явищах споконвічну властивість природи, а інші бачать у них задум і волю Бога.

Уновий час популярність набули погляди французького філософа Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778 рр.), який вважав людину миролюбною по своїй природі, а джерелом конфліктів у сучасному суспільстві називав недоліки в організації і прихильність людей до приватної власності. Найважливішим інструментом відновлення природних для людей відносин миру й згоди, на його думку, повинна стати демократична держава, що спирається на виховні засоби.

УXVIII ст. родоначальник класичної політекономії А. Сміт (1723 – 1790 рр.) виступає прибічником деякого ступеню егоїзму (любові до себе), але при обов’язковому поєднанні своїх корисних інтересів з загальним потягом людей до благополуччя і щастя. В епоху вільної конкуренції і становлення капіталізму моральна позиція А. Сміта була ефективною, тому що служила засобом попередження та розв’язання конфліктів.

Пруський військовий теоретик К. Клаузевіц (1780 – 1831 рр.) визначив природу міжнародного військового конфлікту, запропонувавши знамениту формулу: “Війна є продовження політики іншими засобами”.

У Новий час, коли соціальні конфлікти стали найбільш гострими, про протиріччя у природі, суспільстві, про боротьбу між класами говорили дуже багато. У ході обговорення виявились два різних підходи до розуміння природи соціального конфлікту, які можна визначити як песимістичний і оптимістичний. Песимістичний підхід найбільш чітко визначив англійський філософ Т. Гоббс, який негативно оцінюючи природу не бачив іншого способу подолання порочності людей крім застосування державного насильства. Оптимістичний підхід був представлений французьким філософом Ж.-Ж. Руссо, який вважав, що інструментом відновлення природних для людей відносин миру й згоди, повинна стати демократична держава, яка спирається на виховні засоби.

12

§ 2. Становлення конфліктології як науки

Переважно емпіричне сприйняття конфліктів тривало довго. Дійсно науковий підхід до них з’явився тільки з другої чверті ХІХ ст.

Початок 80-х років ХІХ ст. ознаменувався небаченим раніше вибухом суспільного й наукового інтересу до аналізу конфліктів. Проблема конфлікту почала набувати пріоритетний, самостійний статус в соціально-психологічному знанні. З погляду фундаментальної теорії конфлікту одна з її найбільш важливих проблем полягала у поясненні природи конфлікту, тобто знаходженні відповіді на питання що є головним джерелом конфлікту в суспільстві.

Фундамент конфліктології закладався при участі засновників соціології, серед яких Г. Спенсер, К. Маркс, Г. Зиммель. Їх роботи стали, з одного боку, загальнотеоретичною базою конфліктології, а з іншого, методологічним інструментарієм для розробки практичних прийомів аналізу, оцінки й розв’язання соціальних конфліктів.

Концепція соціал-дарвінізму. Соціо-біологічна концепція, яка виходила з постулату, що конфлікт і боротьба властиві людині, торкнулась і сфери соціальних наук. Прихильники цього підходу, спираючись на теорію природного відбору й боротьби за існування Ч. Дарвіна, проголошують ідею про природну агресивність людини, що проявляється у різного роду конфліктах, які розглядаються як стимули і найважливіші механізми суспільного розвитку. Англійський економіст Т. Мальтус сформулював природний закон, відповідно до якого чисельність населення росте в геометричній прогресії, а засоби існування в арифметичній. Тим самим причини тяжкого становища народу кореняться в нерозумному його розмноженні, що робить боротьбу людей за засоби існування очевидним і неминучим явищем, а всілякі конфлікти

– постійним фактором суспільного розвитку.

Англійський соціолог Г. Спенсер ( 1820 – 1903 рр.) розрізняв два головних типи суспільства (військовий і промисловий) і два типи боротьби за існування. У першому – це військові конфлікти і винищування або поневолення переможених, у другому – промислова конкуренція, де перемагає найсильніший відносно ретельності, здібностей і т. ін. На його думку, такого роду боротьба це благо для всього суспільства, тому що в результаті росте інтелектуальний і моральний рівень суспільства в цілому, а також обсяг суспільного багатства.

Інший представник цієї школи австрійський соціолог Л. Гумплович (1838 – 1909 рр.) визнаючи, що всесвітня історія – це боротьба рас за існування, виводить сутність расових розходжень не з природних, а з культурних закономірностей, тобто джерела конфлікту варто шукати не в природі людини, а в соціальних феноменах різних по своєму типу культур. Звідси й сам конфлікт, відповідаючи особливим потребам конкретних культурних форм життя, може мати різні форми: від найжорстокішої різанини до парламентських дебатів. Пізніше Л. Гумплович трохи пом'якшив свої погляди і став відзначати, що із загальним ростом добробуту, культури зростає рівноправність, виникає сучасна культурна держава, характерними рисами якої є законність і парламентаризм.

В наш час концепція соціал-дарвинізму не користуються серйозною увагою й підтримкою сучасних дослідників, вона цікава лише як історичний матеріал, у якому вперше була розроблена ідея біологічної природи конфлікту.

13

Концепціясоціального конфлікту К. Маркса. Велике зацікавлення конфліктологів кінця ХІХ – початку ХХ ст. викликала соціологічна теорія К. Маркса (1818 – 1883 рр.). На відміну від концепції соціального дарвінізму ця класова теорія знаходить виток конфлікту у порочному устрої самого суспільства, в якому існують нерівність соціальних класів, у системі суспільного розподілу праці, завдяки якому одні люди мають можливість привласнювати результати праці інших. Конфлікт вважається неминучою умовою революційних змін суспільства. Насильство при цьому виправдується як фактор, що прискорює розвиток і усуває перешкоди для створення справедливого безкласового суспільства, в якому не буде соціальних конфліктів. Революційне насильство було для К. Маркса і його послідовників головним методом розв’язання соціальних конфліктів, а реформи, компроміси – лише його побічним продуктом.

Дослідники спадщини К.Маркса звернули увагу на те, що класовий конфлікт розглядався ним без теоретичного аналізу його різноманітних поведінкових форм. Крім цього, він абсолютизував економічні відносини у виникненні соціальних конфліктів. Але погляди класиків, які заклали основи конфліктології, були розвинуті наступним поколінням представників наук про суспільство.

Конфліктна модель суспільства Г. Зиммеля. Термін “соціологія конфлікту” вперше ввів Г. Зиммель (1858 – 1918 рр.), саме його ім’я пов’язують із дослідженнями суспільних конфліктів як самостійної проблемної області. Відповідно до теорії Г. Зиммеля, конфлікти неминучі, вони закладені у природі людини, якій споконвічно притаманна агресивність, але її прояви обмежені суспільними нормами.

Отримала подальший розвиток його ідея про вплив особливостей протікання конфлікту на структуру групи, а структури групи на хід конфлікту. Зокрема, ним розглядався вплив конфлікту на орієнтації, згуртованість та однорідність груп, що беруть в ньому участь. Г. Зиммель підкреслював, що чим більше група централізована, тим більше вона прагне до боротьби.

Досліджуючи функції конфлікту, Г.Зиммель запропонував поширену в наш час ідею про позитивне значення конфлікту при наявності відповідних умов. Те, що може бути негативним для ізольованих індивідів, може бути корисним для суспільства в цілому. Г. Зиммель сприяв розвитку теорії запобіжного клапана: конфлікт надає можливість проявлятися ворожим почуттям, які приводять до розриву відносин між противниками при відсутності цього клапана. Конфлікт запобігає руйнуванню групи через відхід вороже настроєних членів.

Г. Зиммель вперше висловив припущення, що у конфлікті нерідко приймають участь не дві, а три сторони. І ця третя сторона може принципово змінити склад суперників, виступаючи союзником одного із них, арбітром, нейтральним або зацікавленим спостерігачем.

Після першої світової війни соціальні науки отримали багато змін. Але більшість наступних теорій мають або консервативні, або радикальні традиції. Теоретичні погляди Г. Зіммеля розділили у 20-ті роки ХХ ст. соціологи чиказької школи, видатними представниками якої були Р. Парк (1864 – 1944 рр.), Е. Бер-

джесс (1886 – 1996 рр.), А. Смолл (1854 – 1926 рр.).

У першій половині ХХ ст. отримала розвиток самостійна галузь західної політичної соціології, що стала основним джерелом розвитку сучасних концепцій конфлікту.

14

Структурно-функціональна модель організації. З другої половини ХХ ст.

науково-практичне осмислення конфліктів продовжується. Важливе місце в розробці теоретичних аспектів дослідження конфліктів займає структурно-функціональна модель організації, заснована американським соціологом Т. Парсонсом (1902 – 1979 рр.). Він, під впливом ідей Г. Спенсера, розглядав суспільство як систему відносин між людьми, які пов'язані між собою нормами й цінностями. При цьому соціальний конфлікт розглядався ним як патологія в існуванні соціальної системи, зокрема, він вважав його дисфункціональним, деструктивним і руйнівним. Т. Парсонс навіть не використовував термін “конфлікт”, замість нього в його теорії працює категорія напруженості.

Він розглядав соціальну систему як певного типу колективність, що висуває чотири функціональні вимоги: адаптацію до зовнішніх об'єктів (забезпечують економічні відносини), досягнення мети (забезпечують політичні умови), інтеграцію підсистем (забезпечують правові норми й звичаї), відтворення нормативно-ціннісної структури (забезпечують соціальні інститути й мораль). Згідно його теорії, можливість конфлікту закладена в самому процесі соціалізації, в ході якого людина залучається не тільки до способів функціонування соціальної системи, але й до норм і цінностей відповідної культури. У конфлікт може перерости невідповідність певної напруги, що складається під час соціалізації між внутрішніми фізіологічними потребами організму й потребами людини в соціальних відносинах. В цілому Т. Парсонс виступав за підтримку гармонійного, безконфліктного відношення між елементами системи.

Школа людських відносин. Близьку до цієї позиції займали представники школи людських відносин. Вони також вважали природним станом суспільства, до якого повинні прагнути індустріально розвинені країни, стан гармонії та соціального консенсусу. Професор Гарвардського університету Е. Мейо (1880 – 1949 рр.) проголошував головною проблемою сучасності – встановлення миру в промисловості. Конфлікт, на його думку, небезпечна соціальна хвороба, якої варто всіляко уникати, прагнучі зміцнення суспільного здоров'я. Е. Мейо, вивчаючи вплив різних факторів на підвищення продуктивності праці, показав несумісність природи людини з суворою ієрархією підпорядкованості в строго регламентованій організації. Результатом досліджень Е. Мейо стали рекомендації керівникам промислових підприємств:

більше уваги приділяти людині (працівникові) а не випуску продукції;

заміняти індивідуальні винагороди груповими (колективними);

доповнювати економічне стимулювання соціально-психологічним, маючи на увазі, підтримку сприятливого морального клімату й демократичного стилю керівництва, підвищення задоволення роботою;

використовувати, як засоби підвищення продуктивності праці, паритетне керування, гуманізацію праці, групові рішення і т. ін.

Ідеї Е. Мейо викликали схвалення з боку практиків. Але приблизно з 50-

хроків, надії, пов’язані з теорією соціального співробітництва, людських відносин, суспільної згоди почали послаблюватися, оскільки за допомогою них повністю подолати конфлікти як на виробництві, так і в суспільстві у цілому невдалося. Томудослідникизновповернулисядоконфліктноїмоделісуспільства.

15

Концепція позитивно-функціонального конфлікту. Американський соціолог,

представник критичної соціології Л. Козер (1913-2003 рр.) ідеям про суспільство як упорядковану й гармонійно функціонуючу систему протиставив концепцію соціальних змін, у якій центральне місце займають конфлікти. У розробці своєї теорії Л. Козер виходив з ідей Г. Зиммеля й К. Маркса. Суть його концепції в тому, що конфлікти не є аномалією для суспільства, вони – елемент внутрішнього стану соціальної системи, існуючого в ній порядку речей і відносин між окремими особистостями та соціальними групами.

На думку Л. Козера, соціальні конфлікти можуть виконувати двоякого роду функції: негативні (деструктивні) й позитивні (конструктивні). Все залежить від характеру структури, під впливом якої розвивається конфлікт, і завдання полягає в тім, щоб обмежити негативні й використовувати позитивні функції. Л. Козер зробив аналіз функцій соціального конфлікту. Результати цього аналізу й понині залишаються класичним зразком опису цих функцій.

До найважливіших негативних функцій конфлікту він відносив:

погіршення соціального клімату, зниження продуктивності праці, звільнення частини працівників з метою розв’язання конфлікту;

неадекватнесприйняттяйнерозумінняконфліктуючимисторонамиодинодного;

зменшення співробітництва між конфліктуючими сторонами як під час конфлікту, так і після нього;

дух конфронтації, що втягує людей у боротьбу, змушує прагнути перемоги й заважає рішенню реальних проблем і подоланню розбіжностей;

матеріальні й емоційні витрати на розв’язання конфлікту.

Позитивними функціями соціального конфлікту він називав:

здатність конфлікту розвивати й вдосконалювати сформовані системи взаємовідносин;

виявлення під час конфлікту достоїнств і недоліків людей;

зміцнення соціальних груп, колективів;

зняття синдрому покірності, стимулювання активності людей тощо.

Зміст конфліктології, її ціль Л. Козер бачив у тім, щоб обмежити негативні наслідки конфліктів і домогтися оптимальних, позитивних результатів.

Концепція конфліктної моделі суспільства. Німецький соціолог і філософ Р.

Дарендорф (1929-2009 рр.) зробив наступний крок у розробці конфліктної моделі суспільства, він запропонував остаточно відмовитися від позитивістської методології у формі структурно-функціонального аналізу.

Р. Дарендорф вважав за необхідне аналізувати соціальні системи в стані їхньої безперервної зміни, що відбувається постійно і може здобувати різні форми, у тому числі й конфліктні. На його думку, все громадське життя є конфліктом, оскільки воно мінливе, саме в конфлікті існує творче ядро всяких співтовариств і можливість волі, тому що він народжується внаслідок опору тиску й пануванню одних сил над іншими. Таким чином, основна причина конфлікту – відносини влади, нерівність різних соціальних груп у соціальній структурі суспільства.

Р. Дарендорф виділяє три основних способи регулювання конфлікту. Придушення конфлікту, по Р. Дарендорфу, історично завжди застосовували пануючі сили, хоча практика свідчить про негативні наслідки такого рішення. Метод придушення

16

не може використовуватися як єдиний засіб вирішення проблеми, оскільки призводить до нагромадження потенціалу руйнівних сил. Скасування конфлікту він також називає неефективним, воно створює лише ілюзію розв’язання конфлікту, тому що нерівність постійна в суспільстві як основа його соціальної структури. Автор концепції віддає перевагу регулюванню конфлікту, що не претендує на його розв’язання, але знижує можливість прямих зіткнень, роблячи їх контрольованими, переносить енергію, що вивільнилася, на творчі зміни соціальних структур.

Вихідні положення праць Г. Зиммеля стали основою виділення у другій половині XX ст. в соціології в якості самостійної області знань теорії конфлікту. Ця задача головним чином була вирішена зусиллями двох видатних вчених

Л. Козера й Р. Дарендорфа.

Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. сприйняття конфліктології як науки і практики повністю сформувалося. Головні передумови для виникнення конфліктології як самостійної дисципліни були створені розвитком філософії і соціології.

§3. Розвиток конфліктології в рамках психологічної науки

Практика розв’язання соціальних конфліктів виявила, що на конфліктну поведінку людей впливають не тільки об’єктивні фактори але суб’єктивні: цінності, внутрішні установки, погляди, почуття, тобто їхня психологія, індивідуальна й корпоративна. Це виявило важливість не тільки соціологічного, але й психологічного підходу до регулювання конфліктів. На межі 50 – 60 років ХХ ст. почали з’являтися дослідження, в яких науковий інтерес психологів звернений безпосереднього на феномен конфлікту. На даний час швидко збільшується число робіт по цій тематиці, наряду з соціологією конфлікту з'явилась психологія конфлікту. І якщо філософія і соціологія орієнтовані на аналіз протиріч, що виникають у суспільному житті (тобто міжгрупові конфлікти), то психологія зосереджується переважно на дослідженні внутрішньо-особистісних і міжособистісних протиріч, хоча одночасно вивчає й психологічні аспекти міжгрупових зіткнень (наприклад, міжнаціональні конфлікти).

З точки зору психології, конфліктологія – це область наукового знання про шляхи і способи прогнозування, попередження та розв’язання протиріч у відносинахміжокремимиособистостями, групами, об’єднаннямиіїхгармонізація1.

Досліджуючи причини різноманітних психічних розладів, австрійський психолог З. Фрейд (1856 – 1939 рр.) дійшов висновку, що людина конфліктна по природі, тому що особистість поєднує у собі три протилежних начала: «Воно» (несвідомі імпульси, що проявляються у бажаннях, потягах), «Я» (розсудливість, контроль інстинктів й імпульсів) і «Понад-Я» (продукт культури, у якому реалізуються соціальні вимоги, мораль тощо). Згідно концепції З. Фрейда, внутрішньо-особистісний конфлікт розвивається у відповідності до формування особистості з її складним суперечливим переходом від домінування принципу задоволення у її діяльності й сприйнятті до прийняття принципу реальності. Боротьба принципів задоволення і реальності зумовлює конфліктну основу почуттів і бажань людини2.

1Ложкин Г.В., Повякель Н.И. Практическая психология конфликта: Учеб. пособие. – К.: МАУП, 2000, - с. 11.

2Там само - с. 55.

17

Послідовник ідей З. Фрейда А. Адлер (1870 – 1937 рр.) бачив зміст конфліктів особистості з мікросередовищем у спробах індивіда звільнитися від почуття неповноцінності і домінування одних над іншими.

К. Юнг (1875 – 1961 рр.) вивчав проблему внутрішньо-особистісних конфліктів через проблему комплексів, особливу увагу він приділяв проблемі несвідомого на індивідуальному і колективному рівні. Важливу роль у розгляді конфліктів відіграла типологія особистості К. Юнга, яка дала змогу оцінити психологічну адаптацію індивіда, його психологічну домінанту. Типологія особистості базується на виділенні особистісних установок – інтроверсії й екстраверсії, а також функцій – мислення, почуття, відчуття, інтуїції.

Представник неофрейдистського напрямку, американський психолог і філософ Е. Фромм (1900 – 1980 рр.), розглядаючи проблему внутрішньо-особистісного конфлікту, зробив висновок про наявність протиріч, які існують у суті самої людини і тому не можуть бути переборені (проблема життя й смерті, обмеженість реалізації можливостей людини тощо). На його думку, особистість може змінитися лише тоді, коли зможе знайти нові способи осмислення життя. Внутрішньо-особистісний конфлікт, по Е. Фромму, має значний соціальний аспект, тому що деструктивність характеру людини він розглядає у бажанні зруйнувати мир, щоб позбутися відчуття власного безсилля; як останню спробу не дати миру зруйнувати себе.

Е. Фромм вніс значний внесок у розробку питання про вплив ринкових відносин на внутрішньо-особистісний конфлікт. Західне суспільство він назвав “хворим суспільством”. Основна хвороба його - загальна конкуренція і відчуження, що пронизують усі сфери життя. Вони проникають навіть у сім'ю, де відбувається боротьба за владу, престиж і статус. Відчуження, на його думку, уражає саму внутрішню структуру особистості. Виникає конфлікт між сутністю й існуванням особистості.

Найбільше різко цей процес самовідчуження і руйнування особистості загострився в наш час, коли ринкова орієнтація починає швидко прогресувати і розвивається новий ринок – “ринок особистостей”. Сьогодні на нього виходять усі: чиновники, комерсанти, адміністратори, лікарі, учені, юристи, артисти. При цьому принцип оцінки є однаковим як для ринку товарів, так і для ринку особистостей – ціна залежить не від якості, а від попиту. Тому людина на “ринку особистостей” змушена діяти за принципом маркетингу – головне складається в умінні “подати себе” і дорожче продати.

Тому особистість у системі загального панування ринкових відносин і відчуження роздвоюється. Вона постійно відчуває, що її цінність залежить не від людських якостей, а від успіху на конкурентному ринку з постійно мінливою кон'юнктурою. Ця внутрішня конфліктність особистості суспільства “ринкового характеру” постійно підтримується і стимулюється соціальним середовищем, прийнятими цінностями і стандартами. У цій ситуації, якщо людина втрачає капітал, терпить фіаско на ринку, то вона втрачає все, його життя перетворюється в драму, а часто й у трагедію. Тому не тільки невдахи, але і заможні люди живуть в умовах страху і тривоги перед майбутнім, в умовах постійного внутрішньо-особистісного конфлікту.

18

Американський психолог К. Хорні (1885 – 1952 рр.) розширила розуміння природи конфлікту і внесла в неї соціальний контекст. Основною причиною конфлікту між індивідом і його оточенням вона вважала недостатність доброзичливості з боку близьких. У своїх роботах К. Хорні виділяла моделі поведінки як результат вирішення внутрішньо-особистісного конфлікту. Для кожної моделі поведінки вона визначила типи конфліктних особистостей: стійкий, усунутий, деструктивний.

Відповідно до теорії американського психолога Е. Берна (1902 – 1970 рр.), всі люди розділяються згідно трьох основних станів, що домінують у їхній психіці: “дитина”, “батько” і “дорослий”. Люди, що відносяться до першої групи, схильні до емоційної, спонтанної поведінки; другі – люблять повчати, відрізняються стереотипним мисленням; треті – прагматичні й розважливі. Конфліктні ситуації, на думку Е. Берна, виникають, коли починають взаємодіяти люди з однотипною психікою, наприклад дві “дитини” або два “дорослих”.

Початок етологічного підходу до конфлікту було покладено австрійським натуралістом К. Лоренцом (1903 – 1989 рр.). Уперше у світовій науці ним була висловлена гіпотеза про те, що головною причиною соціальних конфліктів є агресивність індивіда і натовпу. На його думку, механізми виникнення агресивності у тварин і людини однотипні, а агресія – постійний стан живого організму.

Тема конфлікту стала цікавою для багатьох видатних психологів. В наш час дослідження конфліктів ведуться за наступними напрямками:

теоретико-ігровий (М. Дойч) – основними завданнями якого вважають побудову універсальної схеми взаємодії у конфліктній ситуації і її розв’язання. В основі лежать ігри типу “дилема в’язня”. Прихильники цього напрямку вважають, що конфлікти можуть розв’язуватися як конструктивним, так і деструктивним шляхом. Продуктивним вважається конфлікт, учасники якого переконані, що досягли поставлених цілей;

теорія організаційних систем (Р. Блейк, Дж. Мутон, К. Томас) – виникла як альтернатива теорії ігор і результат її критики. Вона є програмою дослідження стилів конфліктної поведінки людей у реальних умовах. На її основі створена оригінальна тестова методика визначення схильності людей до одного зі способів поведінки

вконфліктній ситуації: уникання або відхід від конфлікту; суперництво або силовий метод; пристосування або метод однобічних поступок; компроміс або взаємні поступки; співробітництво або досягнення взаємовигідного рішення;

теорія і практика переговорного процесу (Д. Прюітт, Д. Рубін, Р. Фішер, У. Юрі) починає формуватися як самостійний напрямок прикладної психології на рубежі 60 – 70 років ХХ ст. До її завдань відносяться: вивчення умов, які призводять до необхідності застосування переговорів; вивчення самого переговорного процесу, його технології тощо.

Психологія внесла вагомий вклад у розвиток і становлення науки конфліктології.

На даний час можна визначити, що загальний розвиток конфліктології здійснюється за наступними напрямками: філософсько-соціальним, що охоплює загальні тенденції розвитку конфліктів на макрорівні; організаційно-соціологічним, що вивчає причини, функції і динаміку конфліктів й тісно переплітається з управлінськими дисциплінами; індивідуально-психологічним, що з'ясовує психофізіологічні особливостійхарактеристикиокремихособистостей, їхнюповедінкувконфліктітощо.

19

§ 4. Конфліктологія й правознавство

Не можна не відмітити, що у становленні конфліктології зіграли певну роль й інші науки, які досліджували деякі специфічні форми конфліктної взаємодії. До їхнього числа відносяться: історія, педагогіка, політологія, військові науки, правознавство, економічна теорія, теорія управління й деякі інші. З релігійних позицій цю проблему розглядає сучасна теологія (богослов’я). Створюються математичні моделі конфліктних ситуацій.

Особлива роль серед наук, що тісно пов’язані з конфліктологією, належить правознавству, що в останні роки активно прагне “побачити конфлікт очами юриста”.

Важлива роль правових наук у дослідженні конфлікту пов'язана з тим, що ці науки визначають, що повинно відбуватися, якщо зіштовхуються права декількох осіб або організацій, які для юриспруденції є суб'єктами правовідносин, фізичними або юридичними особами. Конфлікт між юридичними особами найчастіше вирішується саме юридичним шляхом. Ситуація з фізичними особами може бути більш різноманітною. Але учасник будь-якого конфлікту при певному розвитку подій може стати предметом впливу правоохоронних органів, тобто може з учасника звичайного конфлікту перетворитися в учасника цивільного або карного процесу як позивач, відповідач, потерпілий, обвинувачуваний або свідок. Нерідко, почавшись поза правовим полем, конфлікт перетворюється в правовий і, таким чином, попадає в сферу дії той або іншої галузі права (наприклад, сімейна сварка може перерости в карний злочин, якщо один із суб’єктів застосовує фізичне насильство).

У числі основних проблем, розглянутих правознавством, можна виділити:

1.Міжнародно-правові аспекти (Анісімова Л.Н., Арцібасов І.Н., Блищенко І.П., Єгоров С.А., Полторак О.І.. Пушмина Е.А., Чехарина Ю.Е. й інші) – вивчають зако-

номірності виникнення і розвитку міжнародних конфліктів, можливі тенденції розвитку відносин між державами. Конфліктні взаємовідносини при цьому розглядаються з точки зору міжнародного права, визначають проблеми мирного розв’язання

йурегулювання міжнародних і міжнаціональних конфліктів.

2.Конфлікти в діяльності правоохоронних органів (Андросюк В.Г., Баєв О.Я., Казміренко Л.І.. Олійник А.Н. й інші). Виділяють окремі напрямки розгляду проблем, які стосуються певних видів правоохоронної діяльності: конфлікти в діяльності слідчого, оперуповноваженого карного розшуку, інспектора дорожньо-патрульної служби тощо. Крім цього, конфліктологія як галузь науково-прикладної психології, застосовується для підготовки працівників органів внутрішніх справ і має на меті формування у них системних загальнотеоретичних знань, практичних навичок і умінь щодо визначення основного змісту поняття конфліктів, які відбуваються у практичній діяльності органів внутрішніх справ і обумовлені професійнофункціональним змістом останньої. Наприклад, при вивченні адміністративного права і адміністративної діяльності з питаннями конфліктології пов’язані дії по припиненню адміністративних порушень особами, від яких можна очікувати різних видів непокори й протидії; спілкування з громадянами при вирішенні різних питань; вплив на правопорушників за допомогою психологічних методів; припинення агресивних або загрозливих дій невеликих груп людей і т. ін. При вивченні питань профілактики правопорушень необхідність урахування конфліктологічного аспекту є при вивченні: осіб, схильних до правопорушень, їхніх індивідуальних особливостей,

20