- •3.2. Зразки підприємницьких договорів (управління майном, забезпечення виконання зобов'язань тощо)
- •3.3. Зразки підприємницьких договорів (договори про надання послуг, комерційна концесія тощо)
- •1.1. Техніка складання договорів як частина юридичної техніки
- •1.2. Вплив законодавства на зміст договору як юридичного документа
- •1.3. Види договорів
- •5. За формою правочини розподіляють на такі:
- •6. В залежності від еквівалентності зустрічного надання:
- •8. За ступенем завершеності розрізняють:
- •1.4. Загальні правила техніки складання договорів
- •3. Формулювання в договорі мають бути однозначними, не допускати багатьох варіантів їх тлумачення.
- •1.5. Договірні умови
- •1.6. Структура договору як юридичного документа
- •1.8. Особливості укладення договору представником
- •2.1. Договори між громадянами1
- •4. Текст договору.
- •5. Підписи сторін.
- •Найменування сторін.
- •7. Адреси, банківські реквізити, підписи сторін
- •8. Посвідчувальний напис, печатка нотаріуса Емфітевзис як право на чужу річ. Договір про встановлен ня емфітевзису
- •1. Власник земельної ділянки.
- •2. Землекористувач.
- •1. Власник земельної ділянки.
- •2. Землекористувач.
- •2.3. Підприємницькі (господарські) договори
- •3.1.1. Купівля-продАж
- •3.1.2. Найм (оренда)
- •3.1.5. Послуги
- •3.1.4. Позика
- •3.1.5. Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності
- •Серія «Практика і закон»
1.2. Вплив законодавства на зміст договору як юридичного документа
Перш ніж перейти до правил техніки складання договору, важливо охарактеризувати основоположні моменти, пов'язані із співвідношенням договору і закону. Це необхідно зробити у зв'язку з тим, що ігнорування вимог закону може призвести до визнання договору недійсним повністю або частково. У зв'язку з важливістю цього положення наведемо відповідні статті ЦК України і далі їх проаналізуємо.
Загальне уявлення про співвідношення договору та закону дає ст. 6 ЦК України.
Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір
Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.
Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
4. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.
Щодо вимог законодавства до змісту договору, то вони
14
заявлені у ст. 628 ЦК України.
Стаття 628. Зміст договору
1. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є сіов'язковими відповідно до актів цивільного законодавс-
2. Сторони мають право укласти договір, в якому місіться елементи різних договорів (змішаний договір). До їш-госин сторін у змішаному договорі застосовуються у іііловідних частинах положення актів цивільного законо-Ціаєтва про договори, елементи яких містяться у змішаному гсоворі, якщо інше не встановлено договором або не вип-лгзає із суті змішаного договору.
Положення про свободу договору є концептуальним і от-«мало розвиток у інших нормах законодавства. Так, ч.ч. 1, І ст. 6 ЦК України встановлюють, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного ^.хонодавства, але відповідає його загальним засадам. Стогони мають право врегулювати в договорі, який передбаче--:ий актами цивільного законодавства, свої відносини, які ж врегульовані цими актами. Отже, законодавство надає можливість сторонам доволі широко виявляти свою волю їлодо формулювання власних умов договору та навіть власних правових конструкцій. Певна річ, це є виправданим у разі, коли той чи інший вид договору прямо не сформульовано у цивільному законодавстві. Так, у літературі описано не передбачений законом договір дарування житла із збереженням за третьою особою чи дарувальником права користування частиною житла1. Такий договір не суперечить
Є.О.МІчурін. ПравОчини з житлом. X.: Юрсвіт, 2005, С. 197-198.
15
нормам права і відповідає теоретичним постулатам.
У той же час не слід підтримувати практику «конструювання» договірних типів, які вже регламентовано у законодавстві, з метою уникнення обов'язкової нотаріальної форми чи державної реєстрації. Так, авторові доводилося бачити так званий «Договір про забезпечення зобов'язання нерухомим майном», який сторони намагалися укласти у простій письмовій формі замість «Договору іпотеки». Останній згідно з Законом України «Про іпотеку» має бути обов'язково нотаріально посвідчений. До таких «право-чинів», що їх намагаються укласти сторони в обхід чинного законодавства, замість докладно ним регламентованих договорів, цілком можуть бути застосовані норми та наслідки про удаваний правочин. Тобто, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (ст. 235 ЦК України). Отже, уникнути у такий спосіб вимог щодо обов'язкового нотаріального посвідчення чи державної реєстрації, через можливість застосування вищезазначеної норми, вряд чи вдасться.
Принцип свободи договору, закріплений у ст. З ЦК України, надає сторонам можливість бути вільними в укладенні договору, виборі договірних відносин, виборі контрагента та визначенні умов договору. У той же час це має здійснюватись з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, закон не підходить абсолютно до свободи договору і певним чином обмежує її, наприклад, щодо необхідності включення у договір умов, які обов'язково мають бути включені у договір відповідно
16
до актів цивільного законодавства. Як наслідок, для вірного складання тексту договору слід враховувати співвідношення між імперативними (обов'язковими для сторін) та диспозитивними (такими, що діють, якщо не змінені сторонами) нормами закону. Волевиявлення сторін у договорі не може суперечити імперативним нормам закону. Інакше, незважаючи на те, що вказано у договорі, будуть діяти імперативні норми закону.
Для того щоб чітко усвідомлювати, коли у договорі норму закону можна змінювати за погодженням сторін, а коли це не є можливим, наведемо приклади імперативних і диспозитивних норм закону та правила їх використання при складанні договорів.
Імперативні норми договірного права мають обов'язково враховуватись сторонами при укладенні договору. Вони завжди однозначно формулюються у законі та вказують на неможливість альтернативного варіанта, що припускав би їх заміну волевиявленням сторін. Такі норми є для сторін обов'язковими і не можуть бути довільно змінені ними.
Велике значення мають імперативні норми, що стосуються укладення договору. Ст. 638 ЦК України встановлює, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягай згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Оскільки ця норма є імперативною, вона є обов'язковою для сторін, тому вони у договорі мають зазначити принаймні усі його істотні умови, про домовленість за якими у письмовому договорі свідчать підписи сторін та, у передбачених випадках,
17
печатки.
Так, ч. 1 ст. 735 ЦК України встановлює, що у разі пере-дання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно. Отже, оскільки ця норма є імперативною, сторони не можуть зазначити у договорі ренти нерухомого майна інший варіант, який передбачав би, що право застави на майно в одержувача ренти не виникає.
Ст. 796 ЦК України щодо договору найму будівлі або іншої капітальної споруди встановлює імперативну норму, згідно з якою одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму. Отже, щодо найму будівлі або іншої капітальної споруди згідно з вимогами закону є неможливим варіант, коли особа користується лише капітальною спорудою й у неї не виникає права користування земельною ділянкою, на якій ця споруда розташована.
Ст. 790 ЦК України імперативно встановлює право наймача на відмову від договору прокату, тому наймач має право відмовитися від договору прокату і повернути річ най-модавцеві у будь-який час. При цьому плата за прокат речі, сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривалості фактичного користування річчю. Отже, сторони мають дотримуватись цього імперативного припису закону при укладенні договору прокату. Більше того, нікчемною буде умова договору прокату, що суперечить зазначеній імперативній нормі закону, наприклад, така: «Цей договір прокату не може бути припинено достроково», чи: «У разі дострокового припинення договору за вимогою
І8
наймача плата за прокат речі, що сплачена наймачем за весь строк договору, не повертається». Тут все одно має застосовуватись ст. 790 ЦК України, а пункт договору, що суперечить цій нормі, має не братися до уваги.
Це, звичайно, не всі, а лише вибіркові, взяті для прикладу, імперативні норми договірного права. Але з наведених вище прикладів випливає сутність цих норм. Водночас слід навести умови застосування та приклади законодавчого встановлення диспозитивних норм договірного права, що також мають враховуватись сторонами при складанні договору.
Диспозитивні норми договірного права
Ці норми дають сторонам можливість вибирати, чи застосовувати щодо договірних відносин норму закону, чи відмовитись від неї та застосувати інше, ніж закріплене в законі, правило. Сам закон дозволяє це сторонам, оскільки диспозитивні норми сформульовано приблизно за такою схемою: «... (правило поведінки), якщо інше не встановлено договором». Вказівка на те, що в договорі сторони можуть передбачити інше правило, ніж закріплене в законі, саме й свідчить про те, що норма є диспозитивною і може змінюватись сторонами. До речі, слід зауважити, що сторони можуть не лише змінювати диспозитивну норму закону, але й погоджуватися з нею і поширювати її на договірні відносини, що в них виникають. Це сторони можуть зробити двома шляхами. Перший: не вказувати у договорі правило інше, ніж встановлено диспозитивною нормою закону. У цьому випадку диспозитивна норма буде діяти щодо цього договору, оскільки вона не змінена сторонами. Другий: сторони в договорі можуть продублювати правило, встановлене стосовно їх поведінки у диспозитивній нормі закону. Наприклад, записати у договорі найму (оренди) житла: «Ка-
19
пітальний ремонт житла, переданого у найм, зобов'язаний здійснювати наймодавець» (те саме зазначено у диспозитивній нормі закону, а саме — у ч. 2 ст. 819 1ДК України).
Інша диспозитивна норма встановлена у ст. 763 ЦК України, де читаємо таке: «Якщо строк договору найму не встановлений, він вважається укладеним на невизначений строк». Ця норма є диспозитивною, оскільки сам закон вказує на можливість зміни викладеного в ньому правила за погодженням сторін. Якщо сторони не зазначають у договорі найму його строк, діє норма закону — договір укладений на невизначений строк; якщо сторони за власним погодженим волевиявленням встановлюють строк договору найму, наприклад, три роки, він буде діяти в цьому договорі.
Підсумовуючи, слід відзначити, що воля сторін, виражена безпосередньо в договорі, може «коригуватися» законом. Пов'язано це з тим, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в таких актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або з суті відносин між сторонами (ч. З ст. 6 ЦК України). Це загальне для всіх договорів правило розкривається в спеціальних нормах закону1.
1Так, ст. 787 ЦК України встановлює, що типові умови прокату не можуть порушувати права наймачів, встановлені законом. У свою чергу ст. 790 ЦК України встановлює, що наймач має право відмовитись від договору прокату і повернути річ наймодавцеві у будь-який час. При цьому плата за прокат речі, що сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривалості фактичного користування річчю. Ця норма закону є імперативною. Отже, для сторін відсутня можливість у договорі прокату встановлювати правило про те, що річ не може бути повернена наймачем до спливу строку договору прокату.
20
7: чу договір не може суперечити:
імперативним, тобто обов'язковим для сторін нормам іахону. Ці норми не можуть бути змінені сторонами на їласний розсуд;
обов'язковим для сторін положенням актів цивільного :аконодавства (наприклад, будівельним нормам і правилам, жкщо сторони укладають договір будівельного підряду);
сутності відносин, що склалися між сторонами. Оскільки договірна практика з юридичної точки зору відображає ідносини між сторонами, що ґрунтуються на їх вільному ї-:левиявленні, вона максимально точно повинна відповісти намірам сторін, адекватно встановлювати відповідні :ооов'язання. Наміри сторін можна встановити за переддо-~овірними відносинами (переговорами, попередніми домовленостями і угодами, протоколами про наміри, практикою договірних відносин між сторонами, що раніше склалася, рекламою тощо).
Необхідність врахування закону при складанні договору пояснюється низкою причин.
По-перше. Закон усуває недоліки договору, коли в ньому не зазначено ті або інші аспекти. Вважається, що воля сторони охоплює не лише прямо вказані в договорі пункти, але й ті норми права, які є обов'язковими згідно з законом для будь-якого договору (правила про укладення, зміну, розірвання договору), а також для окремого договірного виду, що укладають сторони. Так, якщо сторони укладають договір купівлі-продажу, вони розуміють, що за цим договором одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність іншої сторони за гроші. Такі наміри сторін, що укладають договір купівлі-продажу, передбачаються з самого спочатку, виходячи з правової природи
21
цієї угоди. Цивільне законодавство виходить із тези, що договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з суті договору (ч. 5 ст. 626 ЦК України). Тому навіть якщо сторони не закріплять ціну товару в договорі купівлі-продажу, і її не можна встановити з його умов, ціна визначається виходячи із звичайних цін, які склалися на аналогічні товари на момент укладення договору. Тобто покупець зобов'язаний буде сплатити ціну товару. Так, недомовленість сторін щодо ціни договору усувається законом.
По-друге, закон встановлює, що в договорі мають бути зазначені зобов'язання сторін, що визначають їх подальші права, а також обов'язки з виконання договору, наслідки невиконання або неналежного виконання сторонами своїх обов'язків. Права сторін, їх обов'язки і правові наслідки невиконання договору можуть міститися в законі, який по відношенню до договору має універсальний характер. Ступінь деталізації (індивідуалізації) тих чи інших обов'язків у самому договорі має бути достатнім для того, щоб забезпечити можливість їх виконання.
По-третє. Можливим є зазначення в договорі найважливіших норм закону, що позитивно впливає на формування волі сторін при укладенні такого договору, а також визначення передумов волевиявлення сторін з огляду на певні норми права. З'ясування сторонами і посилання в договорі на законодавство, яким вони керувалися при укладенні договору, дозволяє сторонам чітко розуміти суть, значення і наслідки укладеного договору. У разі подальших спорів сторін за будь-якими аспектами укладеного договору наявність у ньому посилань на норми закону, якими керувалися сторони при його укладенні, дозволяє встановити наміри
22
сторін, прийняти вірне та справедливе рішення за сутністю спору.
По-четверте. Закон дає сторонам можливість самим врегулювати свої відносини і сприяє виконанню досягнутих ними домовленостей. Так, ч. 5 ст. 762 ЦК України встановлює щодо договору найму, що плата за користування майном вноситися щомісячно, якщо інше не встановлено договором. Отже, сторони можуть погодитися з цією диспозитивною нормою закону й домовитись про певні щомісячні платежі, які зобов'язаний буде сплачувати наймодавець наймачеві. У той же час за договором найму плата за користування майном може сплачуватись щоквартально, два рази на місяць чи з іншою періодичністю, про яку сторони домовляться у договорі, оскільки це законом дозволяється.
Посадові інструкції і текст договору
Посадові інструкції можуть бути використані для кращого розуміння, тлумачення обов'язку сторони, для якої є обов'язковими. Вони можуть бути використані при складанні тексту договору. Також посадові інструкції можна використовувати, щоб з'ясувати сумлінність, а іноді, навпаки, — несумлінність сторони договору.
Посадова інструкція і деякі договірні обов'язки у ряді аспектів взаємодіють між собою, але одне у жодному випадку не охоплює і, тим більше, не замінює собою інше. Посадові обов'язки, що можуть встановлюватися посадовою інструкцією, у ряді випадків дозволяють розкрити договірні обов'язки, краще їх розуміти, а іноді навіть свідчити про належне чи, навпаки, неналежне виконання договору.
Говорячи про деякий зв'язок посадової інструкції і обов'язків сторін чи однієї із сторін, для якої посадові інструкції є обов'язковими, необхідно розуміти, що посадова
23
інструкція є владним встановленням для особи, що може бути виконавцем за договором; договірні ж обов'язки випливають з договору як добровільної угоди сторін та ним породжені.
Посадова інструкція може бути використана в договорі:
- на стадії його складання як юридичного документа. Так, у посадовій інструкції лікаря — педіатра встановлено, що він "застосовує сучасні методи профілактики, діагнос тики, лікування, реабілітації і диспансеризації хворих дітей і підлітків"1. На основі цього можна сформулювати договір ний обов'язок у відповідному договорі про надання платних медичних послуг: "Виконавець зобов'язаний застосовувати сучасні методи профілактики, діагностики, лікування, реа білітації і диспансеризації при виконанні цього договору";
на стадії виконання договору. Посадова інструкція може бути корисною там, де в договорі ті чи інші обов'язки прямо не вказані, але це може "компенсуватися" обов'язковістю тих або інших дій (бездіяльності) сторони, згідно з посадовою інструкцією, що на неї поширюється. Так, якщо укладено договір про надання медичних послуг і в ньому нічого не сказано про обов'язок закріплення стороною, що надає такі послуги, результатів медичних досліджень у спеціальній документації, такий обов'язок у лікаря все одне існує. Так, згідно з посадовою інструкцією лікаря — ортопеда — травматолога дитячого (п. 2.7.), "лікар — ортопед — травматолог дитячий веде медичну документацію".
при тлумаченні договору, щоб усунути прогалини, не обумовлені в обов'язках сторони як учасника цивільних відносин.
1 Посадові інструкції. Охорона здоров'я. Укладач: Пашутин-ський Є.К. - К.: КНТ/2005, С. 197.
24
Іноді в договорах зустрічаються відсилання щодо прямо не згаданих у договорі прав і обов'язків. Наприклад: "Інші права і обов'язки сторін, прямо не вказані в цьому договорі, випливають із законодавства України". У разі, коли щодо осіб, які беруть участь у договорі, діють посадові інструкції, можна підкреслити волю сторін, що враховують при укладенні договору дотримання посадових інструкцій стороною в процесі виконання нею договору. Наприклад: "Інші пра-^а і обов'язки сторін, прямо не вказані в цьому договорі випливають із законодавства України, зокрема, посадових інструкцій, обов'язкових для сторін договору чи для однієї з них".