Стійкі психологічні феномени в політиці

Серед стійких психологічних феноменів значну роль відіграє політична установка. Установка — це готовність, схильність суб'єкта, яка виникає за умови передбачення ним певного об'єкта та забезпечує стійкий цілеспрямований характер діяльності стосовно цього об'єкта, це схильність реагувати певним чином на певний стимул (за біхевіористсь-кою теорією). Існування установки щодо певного об'єкта (стимулу) означає більшу імовірність того, що індивід буде реагувати на цей об'єкт або подію саме так, а не інакше. Коли лікар перевіряє колінний рефлекс, передбачається, що нога знаходиться в розслабленому стані. Якщо це так, події розгортаються за сценарієм «стимул — реакція», удар лікарсь­кого молоточка — нога підскакує. Але якщо напружити та опустити ногу, дивитися на лікаря недоброзичливо, тим самим демонструючи небажання брати участь у цій процедурі, до перебігу подій підключається третій елемент. Втручання цього третього елементу означає, що, перш ніж вийти на рівень реакції, стимул повинен пройти через психологічний аналіз. Реакція в цьому випадку може бути відмінною від безпо­середньої за формулою «стимул — реакція».

Реакція індивіда на політичні події, його поведінка в ситуації політичного конфлікту або співробітництва, його рішення щодо особистої ролі в політиці приймається в контексті уявлень про політичну систему, про цінність самої участі, про ймовірність успіху або перемоги. У процесі політичної комунікації, де індивід потребує розуміння, інтер­претації, оцінки нової інформації, саме установка забезпечує йому необхідний зв'язок між минулим досвідом і новою інформацією. Установка являє собою екран, через який має бути профільтроване сприйняття реальності. Як результат, сама природа повідомлення може бути змінена, а його значення — індивідуалізоване.

Структурно політична установка, як І взагалі установка, складається з трьох компонентів. У 1942 р. Смітом* була запро­понована трикомпонентна структура установки, в якій виділялися:

— когнитивний компонент (усвідомлення об'єкта установ­ки, віра в його існування та його певні характеристики);

^ емоційний компонент (оцінка об'єкта, виявлення почуття симпатії або антипатії до нього);

— поведінковий (конативний) компонент (оцінка інди­відом своєї можливої поведінки щодо даного об'єкта).

В одному з підручників політичної психології наводиться приклал трикомпонентної структури установки індивіда щодо ймовірних прибульців із Марсу: когнитивний - «На вигляд прибульці з Марсу жахливі»; емоційний — «Мені не подо­баються прибульці з Марсу»; коїтативний — « Я проти, щоб моя дочка виходила заміж за марсіанина»⁵.

У структурі політичної установки першим та основним називають емоційний компонент. Схильність підтримувати демократів і не підтримувати комуністів завжди пов'язана з позитивними емоціями щодо перших і негативними щодо других. Саме емоція надає установці те, що можна назвати спрямованістю, яка, в свою чергу, визначає природу реакції, природу вчинка людини (піти чи не піти на вибори, підтримати чи не підтримати певного кандидата). Інтенсивність емоційного компоненту суттєво впливає на зв'язок установки та поведінки. Чим інтенсивнішим є емоційний компонент, тим імовірніше, що установка реалізується у визначеній поведінковій дії.

Емоційна оцінка суб'єкта установки повинна базуватися на певних одиницях знання, що носять назву вірування. Саме вірування виявляється другим складовим компонентом установки, коґннтивннм. Вірування — результат спостереження за реальністю, які показують спосіб, в який кожний із нас уявляє реальність. Які властиві специфічному об'єкту риси дозволяють її (реальність) схвалити або засудити, прийняти або не прийняти? Вірування використовуються для опису індивідуального погляду на реальність. Ці погляди служать своєрідним путівником, яким індивід користується для вирішення проблем свого життя.

Третій компонент установки — конативний, поведінковий, який характеризує готовність суб'єкта до вольового рішення. Це ще не сама дія, а скоріше оцінка потенційних наслідків потенційно можливого акту поведінки. Готовність суб'єкта брати участь у діях на захист своїх політичних переконань, які базуються на емоційному ставленні до тієї чи іншої політичної сили та знань або вірувань щодо її політичної програми, потенційних можливостей щодо політичної діяльності — це саме повелінковий компонент політичної установки.

Політичні установки формуються під час соціалізації та поступово починають відігравати роль джерела наступної політичної поведінки. Наскільки ймовірним є те, що людина

Паншт т« структур* політичної психолога'

118

119

Покнття та структура політичної' психологи"

буде поводитися відповідно до існуючої а неї політичної уста­новки? 1 їсихологи вважають, то це залежить від інтенсивності, стабільності та інформативності установки. Доволі точними виглядають прогнози теоретиків політичної науки та політич­них психологів щодо простих і рутинних форм політичної поведінки в умовах стабільного політичного процесу. Наприк­лад у Великобританії вибірка з 1500 індивідів дає прогноз голосування на виборах з помилкою, яка не перевищує 3 від­сотків⁶.

Окрім установки, у психології індивіда великого значення набуває політичний стереотип — стандартизований образ щодо політичного об'єкта (спрощене стале уявлення про певні політичні події та явища, які викликають чітко означену поведінкову реакцію). Політичні стереотипи виконують важливі функції: інтеграції, ідентифікації індивіда з групою, орієнтації індивіда при недостатній або надмірній інформації, компенсації або переноса агресії на інших. Стереотипи складаються повіль­ніше, ніж установки, але виявляються більш стійкими.

Як правило, людина стереотипно сприймає ситуації соціаль­ної нерівності та політичних суперечностей. Якщо суспільство поділене на багатих і бідних, то існує певний комплекс стерео­типного сприйняття перших І других. Капіталіст, бізнесмен, «крутий» сприймаються за стереотипом при наявності наступних зовнішніх ознак: добре одягнений, живе у великому будинку, має машину престижної марки (*Ті, які на «мерседесах» роз'їжд­жають»). Набір ознак для «роботяга» буде цілком протилежним — одягнений у костюм масового пошиву, відвідує дешеві кнайпи, живе в непрестижному районі в багатоквартирному будинку, а якщо й має автомобіль, то дешевої марки.

Аналогічно стереотипно іноді сприймаються прихильники різних партійних орієнтацій, при достатньо полярній струк­турованості ознаки зводиться до однієї — зовнішньої. Так у багатьох індустріально розвинутих країнах упродовж певного часу такою ознакою була зачіска. «Довге волосся в сполученні з бородою та вусами сприймаються як демонстрація крайньо лівих або лівих переконань. Більш поміркована волохатість свідчить про політичну позицію, яка є близькою до центру. І нарешті підкреслено коротка стрижка відрізняє, як правило, правих і крайньо правих»⁷.

До стійких елементів політичної псдаології відносять і тип політичного мислення, тобто спосіб використання індивідом інформації для отримання певних висновків. На думку

американського вченого Ш.Розенберга, існують три типи політичного мислення: послідовно-ситуаційне, лінійне, систематизоване. У його експериментах індивіди з різними типами мислення розглядали проблему розподілу повноважень між Президентом і Конгресом США. Людина з послідовно-ситуацІйним типом мислення розглядає політичну⁷ реальність як перебіг подій, що розгортаються в певній послідовності та узгодженості. У своїх висновках і судженнях щодо політики такі люди спираються на свої відчуття та спостереження. їхній політичний універсум конкретний, миттєвий і нестійкий. У ньому немає місця узагальненням, абстрактним істинам, посиланням на якісь віддалені політичні аналогії. Індивіди з послідовно-ситуаційним мисленням розуміли, що Президеїгт — це голова уряду, але ніяк не могли визначити сенс існування Конгресу як інституту влади. Вони не могли визначити взаємозалежність Президента та Конгресу, просто стверджу­вали, що і Президент, і Конгрес віддають накази, кажуть іншим, що треба робити.

Події та дії на екрані лінійного мислення розгортаються не самі по собі, вони взаємопов'язані. Політичний універсум такого індивіда розширюється за рахунок минулого та майбутнього. Лінійне мислення намагається встановити спрямований зв'язок між подіями та діями в політичному універсумі. Пріоритет надається одній із можливих причин, інші можливі причини політичної події або не розглядаються взагалі, або трактуються відповідно до основної. Політика розглядається як явище, що цілковито піддається регулю­ванню. У проблемі розподілу повноважень між Президентом і Конгресом США індивіди з таким мисленням розуміють чіткий зміст ієрархії, але трактують його лінійно. Вони не спроможні уявити складну структуру балансу, розподілу гілок влади, навіть якщо пам'ятають про Існування такої концепції зі шкільної лави. Такі люди мають тенденцію ідентифікувати одну з представлених сил (Президент або Конгрес) як верхівку ієрархії, а іншій силі надають статус підлеглого.

Систематизоване мислення є аналітичним, як і лінійне. Аналіз політичних відносин та явищ підводить індивідів із систематизованим мисленням до висновку про існування системи взаємин у політиці, яка, в свою чергу, є продуктом або об'єктивних умов, або суб'єктивних зусиль. Політичний універсум індивіда з таким мисленням становить систему взаємопов'язаних взаємин між суб'єктами як вертикально

Етапи формування

політичної людини

12

13

Етапи формування полі™ чмоі лю дими

Політичну владу мала верства, яка володіла мечем, силою, тільки вона встановлювала власні закони, сама правила, сама судила. Усе це формувало особистість певного типу — войов­ничу, свавільну, пихату та егоїстичну. У політичній людині Середньовіччя «було щось горде, енергійне: непохитна осо­бистість, з однієї сторони, з другої — потреба діяльності переважно войовничої, готовність на найстрашніші й небез­печні вчинки, щось суворе, жорстоке, образливе для моральних почуттів... і разом з тим, щось поетичне, якщо подивитися па його взаємини з рівними»⁴.

Почуття рівності для середньовічної політичної людини — це почуття рівності лише в межах свого кола, своєї вузької верстви суспільства. Не допускаючи до політики третього стану (буржуазії та народу), політична людина була схильною до проявів милосердя до народу, оскільки кодекс рицарської честі вимагав захищати слабких. Окрім цього, він вимагав спертя на доброчесність, адже справжня аристократичність сповідувала ідеали природної рівності всіх людей, згідно заповіту папи Григорія Великого (VI - VII ст.) - «Бо усі ми, люди, за єством своїм, рівні»³ (Отпе$ патцие котіпе5 паіига аедиаіез $итиз). Однак ця рівність мала наступити після смерті, а не у важкому щоденному житті. Про участь простолюддя в політичному житті наразі не йшлося.

Водночас у надрах Середньовіччя пробивалися паростки нового ставлення до людини, що було обумовлено розвитком міст, промисловості, торгівлі, культури й мистецтва. Міщани кинули виклик системі феодальної ієрархії, коли вибороли для себе певні соціально-економічні, а потім і політичні права, адже зміна статусу міщан почала руйнувати тричленну ієрархічну феодальну систему (воїни, священики, селяни).

Поява міщан як верстви руйнувала феодальний порядок (ог(іо), замінюючи його на поняття «становище» (сопШсіо), а від XIII ст. — на поняття «багатство» (е&аі). Ці зміни створили підґрунтя для перегляду політичного статусу міщанства, оскільки ті, хто фінансував аристократів і навіть самого короля, не могли довго залишатися політично безправними. Це положення можна було змінити двома шляхами: перший — через доступ багатої буржуазії до шляхетного стану, другий — через участь впливового, багатого міщанства в міському самоврядуванні. Перший шлях реалізувався спочатку в Італії пізнього Середньовіччя (XIII століття деякі члени сім'ї Медічі отримують право претендувати на виборні посади Флорен-

тійської сеньорії, стають банкірами, згодом один із них у 1402 р. стає пріором корпорації банкірів, членом аристокра­тичного уряду Флоренції, його наступник — Козімо Медічі посмертно був вшанований титулом Батько Батьківщини (РаСегРаґгіае). У свою чергу його наступник вже як аристократ отримує дозвіл від короля Людовіка XI на розміщення на своєму гербі трьох французьких лілій (до занепаду династії Медічі офіційний герб флорентійських князів свідчив про їхні особливі зв'язки з французькою короною)⁶. Схожий шлях пройшли деякі славні англійські та французькі родини.

Другий шлях набрав особливої ваги після введення в значній частині Європи Магдебурзького права, яке перед­бачало незалежне судочинство, оподаткування, міське самовря­дування, значне зменшення феодальних шарварків; до цього долучився феномен Ганзи.

Новий час створив умови для розширення участі євро­пейців у політичному житті. Географічні відкриття та їхні епохальні наслідки, революція цін, винайдення книгодруку розширили межі людського пізнання (за даними львівського вченого О.Мацюка, перша українська друкарня повстала у Львові ще в середині XV ст.). Реформація та століття раціона­лізму спричинили духовну революцію в Європі, яка приско­рила розвиток виробничих сил і, разом із тим, призвела до занепаду феодальних власників. Велику роль у цьому відіграли буржуазні революції в Нідерландах, Англії та Франції, завдяки яким було кардинально розширено коло власників, що поринули у вир політичного життя- 3 однієї сторони, буржуазні революції дали законну можливість великій і середній бур­жуазії брати участь у реалізації політичної влади, що перетво­рило їх на шанованих політичних осіб- 3 іншої сторони, верствам дрібних приватних власників як компенсацію за активну участь у революційних процесах було дозволено реалізувати свої політичні права не лише де-юре, але й де-факто брати участь у простіших видах політичного життя. Крупна буржуазія зарезервувала для себе вищі шаблі законодавчої, виконавчої та судової влади в національних масштабах, водночас компенсувала дрібній буржуазії її героїчність і завзяття в революціях проти феодалів поміркованим доступом до різних форм участі в політиці. Це отримало формальне закріплення, наприклад у французькій Декларації прав людини та громадянина (1789 р.), в якій офіційно було впроваджено поняття «громадянин» як синонім юридично вільної особи, яка

Поняття та структур* ИТ психопат?

120

121

Поняття т» структур* пояНмчної псмхоіюгіГ

(тобто ієрархічно), так і горизонтально. В експериментах Розенберга такі індивіди могли й не знати чіткої динаміки або деталей розподілу гілок влади, але розуміли їхню базову природу та функціонування доволі добре⁸.

До розряду стійких можна віднести Існування певних психологічних типів особистості, значимих з точки зору політики⁹. Стійкість психологічних характеристик представ­ників різних психологічних орієнтацій дає можливість передбачати їхню поведінку, характер реакції иа різні події. Досить поширеними на Заході є дослідження, в яких ана­лізується зв'язок визначеної структури особистості та відповід­ної спрямованості її політичної діяльності — консервативної або радикальної. Так представники неомарксизму та неофрой-дизму Франкфуртської школи Адорно та Фромм розробили концепцію «авторитарної особистості* — сукупності теоретич­них і психологічних уявлень про певний тип особистості, який розглядають як основу для тоталітарних режимів через такі риси, як консервативність, агресивність, прагнення влади, ненависть до інтелігенції, до представників інших етнічних груп, стереотипність мислення, конформізм. Вони вважали, що авторитарному типу особистості властиві «сліпе»- прийняття пануючих у суспільстві взірців поведінка, цінностей, щире під­корення владі, спрощений погляд на світ соціальних і мораль­них цінностей як поділений на чітко розмежовані категорії (добро та зло, чорне та біле), де все відомо заздалегідь, де ті люди, які мають владу, заслужили на неї, тому що вони — найкращі.

Ідея специфічного соціально-психологічного типу, який відповідає політичному режимові диктатури, знайшла своє втілення в концепціях як супротивників, так і прибічників диктатури. Прикладом перших можуть бути вже названа модель авторитарної особистості Адорно та «Ао/ло зогеіісш* Зінов'єва¹⁰. Позитивне ставлення до диктатури міститься в ідеологемах «людини влади» (МаскґтепзсН) Е.Шпрамглера, «солдатськості» (5оШаіеп<Іит) Д.Боймлера, «робітника» Ерпста Юнгера, «нордичної людини» АльфреЬа Розенберга.

Рухомі елементи в склад) політичної психології¹

Поряд із стійкими в політичній психології присутні рухомі елементи, поява та вплив яких залежать від специфіки ситуації, що їх спричиняє, характеру проблем, з якими зустрічається суб'єкт політики в конкретних обставинах, які швидко змінюються.

Ритм функціонування політичного життя визначають емоції, які іноді компенсують відсутність Інформації та суттєво впливають на поведінку індивідів. Відомо, що форми політич­ної поведінки, які мають інтенсивнішу емоційну забарвленість (терористичні, екстремістські, расові виступи, бунти тощо) погано піддаються прогнозуванню за допомогою дослідження установок, що свідчить саме про динамічний характер емоцій­ної складової політичної психології. За даними С.Макфейлі, при дослідженні расових заворушень відповідність між установками та реальною поведінкою складала всього 8—9 відсотків вибірки¹¹.

Емоційні компоненти політики являють собою психічне відображення безпосереднього пристрастного переживання явищ і ситуацій у політичному житті, що обумовлене тим, що їхні об'єктивні якості мають пряме відношення до потреб суб'єкта. Найпростіша форма емоцій т. зв. емоційний тон — відчуття, тобто безпосередні переживання, які супроводжують окремі політичні події (наприклад відчуття, які характеризують контингент виборців у зв'язку зі ставленням до перемоги або поразки на виборах їхнього кандидата або їхньої партії, якщо це життєво важливо для цієї частини виборців).

В екстремальних ситуаціях, коли суб'єкт не в змозі опанувати ситуацією, розвиваються афекти — короткочасні максимальні за інтенсивністю емоційні стани (лють, жах, відчай, екстаз, екзальтація тощо), під час яких знижується ступінь самовладання. Ще Лассуелл дійшов висновку, що політичні рухи базуються на витісненні часткових афектів у сферу публічних об'єктів".

Особливі умови для появи афектів створює політичний натовп. Габріель ТарЬ помітив, що такий натовп є найбільш загрозливим та найбільш пристрастним типом натовпу, який легко змінює свої почуття та в крайніх ситуаціях не визнає ніяких середніх позицій між любов'ю та ненавистю, героїзмом та страхом і депресією. У натовпі діє циркулярна реакція, що самостимулює афективну поведінку. Така самостимуляція може вести або до зростання, або до зменшення афективності поведінки в результаті поступової розрядки психічної напруже­ності (психічного задоволення або втомленості) учасників натовпу".

Масові афективні політичні дії не є атрибутом тільки останніх століть. Таціт, наприклад, описує буйство армії Віттелія в союзному місті Диводурі, де, не зважаючи на

Поняття та структура політичної психології'

122

123

Пом«тт та структура політичне? псикопогІГ

гостинну зустріч, воїни кинулися вбивати невинних жителів через приступ масового божевілля, який був викликаний безпричинним страхом¹¹¹.

Найвищим продуктом розвитку емоцій є почуття — найстійкіші з емоційних станів людини. На відміну від ситуаційних емоцій (відчуття та афекту), які відображають суб'єктивне значення предметів у конкретних умовах, почуття спричиняють явища, які мають стабільну мотиваційну значимість. Почуття в політиці можуть позначати більш-менш стійке емоційне ставлення до тієї чи іншої політичної партії, політичного лідера, засад політичного режиму. Зокрема стабільність диктаторського режиму, що підкріплена емоцій­ним психологічним механізмом, зовсім не обов'язкова для демократії. Сама держава, а також ті, хто її персоніфікують, стають об'єктами екстатичного почуття — почуття любові. В умовах диктатури слово «любов» є одним із найбільш вжива­них. У СРСР епітети «любимий», «рідний» вживалися не тільки стосовно Вітчизни, але й стосовно вождів (в тому числі й місцевих), уряду, будь-якого державного інституту, армії, школи. Диктатура, існування якої суперечить інтересам підданих, не може вижити без почуття любові та «священного трепета» — тільки закохана людина може не помічати явних недоліків свого обранця. Отже, диктатура намагається контролювати почуття своїх громадян, караючи за неправильні почуття та заохочуючи правильні — любов, подяку, захоплення, оскільки саме це дає їй відчуття безпеки.

Події, які сигналізують про можливі зміни в політичному житті людини, поряд зі специфічними емоціями можуть викликати зміни загального емоційного фону, такі як настрої. На відміну від ситуаційних емоцій та афектів, настрої є емоційною реакцією не на безпосередні наслідки тих чи інших подій, а на Тхне значення для індивіда в контексті життєвих планів, інтересів, очікувань. Важливими в контексті політики є масові настрої. Масові настрої в соціально-психологічному вимірі є відповідною, однорідною для достатньо великої кількості людей сигнальною реакцією, що відображає їхню задоволеність спільними, соціальними умовами життя та суб'єктивну оцінку можливості реалізації їхніх соціальних претензій. Політична природа масових настроїв визначається тим, що виявляється розходження двох факторів: соціальних очікувань людей, пов'язаних із масовими потребами та інтересами, з однієї сторони, і реальних умов життя, із другої.

Це — особливий стан масової свідомості, соціально-психо­логічна реакція на розбалансованість бажаного та дійсного, що передує самим діям. Така реакція може мати різні форми: від ненависті до тих, хто стоїть на шляху, до захоплення тими, хто допомагає перетворити бажане на дійсне.

Отже, настрої формуються об'єктивно, найбільш чітко реагують на вплив економічних, соціальних аспектів політич­ної ситуації, для них властива риса системного відображення дійсності. До числа значимих, із точки зору політичної діяльності, функцій настрою слід віднести регулювання та стимулювання психічної активності людей, установку на сприйняття на віру будь-якої інформації, ціннісну орієнтацію та спрямованість уваги та діяльності. Дуже важливою, з точки зору мобілізації в політиці, є їхня спроможність концентрувати увагу великої кількості людей на тій чи іншій проблемі, політичній фігурі. Розвиток настроїв, як правило, носить циркулярний характер, що нагадує своєрідне «емоційне кружляння»-: одні й ті ж настрої, що мають спільну основу, відтворюються знову та знову. З однієї сторони, це своєрідний психологічний двигун соціального розвитку (без незадово­леності не було 6 мотивації для діяльності, стимулів для розвитку), а з другої сторони, це постійне джерело неспокою для будь-якої влади, яка змушена рахуватися з тим, що як тільки реальні умови життя занадто сильно відірвуться від претензій, то виникнуть опозиційні настрої незадоволеності цією владою. Масова підтримка будь-якого режиму на практиці забезпечується накручуванням претензій людей, і, окрилені надією, вони віддають владу тим, хто обіцяє досягнення бажаного. Але зворотня сторона медалі полягає в тому, що, відриваючися від дійсності, нездійсненні надії народжують масові настрої, які підштовхують до повалення влади.

Спільними для всіх емоційних компонентів політичної психології є їхні якісні характеристики, а саме :

знак — позитивний або негативний. Польський вчений Бладислав Нароек дійшов висновку, що відносини, які емоційно задають тип людським взаєминам, є наслідком розподілу влади. Із позиції підлеглого привілеї влади, як правило, виглядають як незаконні та описуються за допомогою стереотипів негативного емоційного забарвлення («добре тим, хто біля «кормушки», «священні корови», «пролази та прони-ри»). Стереотипи, які поширені серед привілейованих, як правило, негативно оцінюють своїх партнерів категоріями

Поняття та структура політичної помології

124

125

Політична поведінка тв політичний менталітет

нелояльності або власного безневинного відчуження («дема­гогія», «очорнительство», «люди не хочуть вірити, що мені тяжко»)¹⁵;

модальність — подив, відраза, радість, тривога тощо;

динаміка перебігу самих емоцій — тривалість, інтен­сивність тощо (у політичній иауці, наприклад, вже давно сформульовано «принцип втоми>, згідно з яким політичні пристрасті у визначених ситуаціях характеризуються швидким піднесенням і таким же швидким падінням цікавості мас до публічних справ. Тому будь-яка політична акція не може тривати вічно, вона повинна мати чіткі часові межі, про які повинні знати люди, що беруть у ній участь. Цей часовий інтервал не може бути розтягнутим, інакше інтерес до акції пропадає ще до ЇЇ завершення).

У політичній діяльності активно використовуються (перш за все з метою інтеграції та мобілізації діючих Індивідів — суб'єктів) підсвідомі механізми забезпечення впливу, які ґрунтуються саме на цій рухомій складовій політичної психології. Механізм зараження, тобто передача емоційного стану від одного індивіда до іншого на психофізіологічному рівні, здійснюється без суто змістовного впливу або на додаток до нього. Якщо існує зворотний зв'язок, зараження може набувати вигляду циркулярної реакції. Така реакція супровод­жує масові політичні акції (публічне сприйняття промовців на політичних мітингах) і служить додатковим фактором інтегра­ції.

Механізм навіювання полягає в тому, що в сприймаючої людини певна дія спричиняється не через логічні міркування, а переважно шляхом зовнішнього провокування в свідомості уявлення про її настання. Основний ефект дії цього механізму — поступове зниження рівня критичності людської маси в сприйнятті нею інформації, перехід від інтелектуальної взаємодії людей до фізичних контактів. Неважко помітити, що чисельні методи впливу на масового учасника політичних подій (жестикулювання, маніпуляції зі звуком та освітленням, сумісні рухи, різкі та раптові втручання в хід подій, перери­вання промовців та інші форми протидії або заохочення), це методи переводу інтелектуальної взаємодії в фізичну¹⁵.

Отже, політична психологія за допомогою своїх стійких і рухомих компонентів істотно впливає на політичну поведінку індиріда, сприяє усвідомленню його політичних Інтересів, адаптації його в політичному середовищі, реалізації ідео-

логічних вимог. У ситуаціях, коли безособові соціальні відносини набувають персоніфікованого характеру, або в екстремальних політичних ситуаціях, коли індивіди схильні до настроїв паніки, істерії, страху, вплив політичної психології на мотивацію політичної поведінки можна вважати перева­жаючим, автономним, так само, як і її роль у виникненні таких специфічних політичних суб'єктів, як натовп, маса, публіка.

Реалістична політика завжди базується на врахуванні знань про структуру та динаміку політичної психології та її вплив иа політичну поведінку.

Полггична поведінка та політичний менталітет (Л.К.)

Суть І типи політичної поведінки

Визначну роль для з'ясування суті та типів політичної поведінки відіграв біхевіоризм, представники якого проголо­сили курс на вивчення поведінки конкретної особи як у формальних політичних структурах, так і в неформальних групах. Політична наука повернулася до індивіда, його оцінок,

х/ установок, мотиваціиМСучасні підходи до пояснення політич­ної поведінки базуються вже не тільки на методологічних основах біхевіоризму. Так чи інакше в класичній поведінковій формулі «стимул — реакція» з'являється «середня ланка» — установка, мотив, переконання з індивідуальним або надіндиві-дуальним змістом. '

'/ _ Політична поведінка — це практична взаємодія суб'єкта з політичним середовищем або практичне відношення суб'єктів політичного процесу до політичної системи, до цього процесу та один до одного. Така взаємодія може бути санкціонованою, легітимною, включати лише офіційно схвалені форми (вибори, діяльність партій, асоціацій тощо) і несанкціонованою (революції, війни, стихійні демонстрації тощо). Але вона передбачає вплив (реальний або уявний) суб'єкта на розподіл та здійснення владйТ? У житті нерідко можна зауважити ситуацію, коли політична, за зовнішніми ознаками, активність суб'єкта діяльності не впливає на реальний розподіл влади. Наприклад вибори без виборів, коли участь людей у цьому процесі нічого не вирішує, а заздалегідь відомо, що ту чи іншу посаду отримає той, хто має її отримати. Чи можна вважати таку поведінку політичною за визначенням цього терміна?

Політична поведіикЯ та політичний

126

127

Пмгіїичнг пояедімц ї

V ПОЛІТИЧНА ПОВЕДІНКА - ЦЕ БУДЬ-ЯКА ФОРМА РЕАКЦІЇ ЛЮДИНИ НА ІМПУЛЬСИ, ЩО ЙДУТЬ ВІД ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ, ЦЕ ВИЯВ ТОГО, ЩО ВІДБУ­ВАЄТЬСЯ В ПОЛІТИЦІ ТА ЯК ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ. Існує два основних типи політичної поведінки: закритий (політична бездіяльність або нульова політична активність) та відкритий (участь у політичному житті, різноманітні прояви політичної

активності

Закрита політична поведінка

Витоки політичної бездіяльності

Немають жодного раціонального аргументу, згідно якого індивід повинен хоч мінімально брати участь у політиці. Його політична бездіяльність (неактивність, пасивність) може бути наслідком багатьох причин його індивідуального досвіду, що можливо не мають політичної природи. Так само як існують варіанти політичної активності, політична бездіяльність теж є варіантною. Можна назвати три основні параметри, які визначаютьтГибір та обставини власне неактивної моделі поведінки в політиці: 1) спроможність, 2) можливість; 3) цільове знецінення участі в політичному життіР

Розглянемо ці параметри більш докладно. Багатьом просто не вистачає часу або вміння, необхідного для політичної діяльності в суспільстві. Вони реально не можуть займатися політикою. Людина, яка працює, наприклад, на двох роботах, щоб прогодувати сім'ю, менш спроможна бути активною в політиці, ніж кваліфікований працівник, який добре заробляє, не тому, що вона цілеспрямовано уникає політичної активності, а тому, що в неї немає часу на щось ще, окрім задоволення найнеобхідніших потреб. Так само й людина, яка є функціо­нально неграмотною або має фізичні вади, не бере участі в політиці не через негативну установку стосовно самої політики, а через базову неспроможність або зрозуміти, або адекватно відреагувати на політичні стимули. Індивід, який живе далеко від центрів політичної активності може бути неактивним не за власним вибором, а через те, що він має докласти більше зусиль (фізичних і матеріальних), щоб стати учасником політичного процесу. Отже, спроможність індивіда брати участь у політиці може бути обмеженою його заняттями, залежати від освіти, фізичного здоров'я чи навіть місця його проживання.

1 ндивід може бути задіяним у політиці мінімально, тому що йому не випала можливість для більшої участі або, наприклад, тому, що він не має контакту з політичною Інформацією. Деякі

люди (менш багаті, менш освічені, просто молоді) не залучаю­ться до політики тому, що буденне життя та матеріальні негаразди не дають їм можливості отримувати та поновлювати політичні знання. При відсутності зовнішніх стимулів небагато людей могли б стати політично активними, оскільки для цього треба мати сильну внутрішню мотивацію. Мізерність інфор­маційних ст имулів веде до свого роду психологічної інерції, що має тенденцію посилення, якщо брати до уваги, що в цьому випадку особа не отримує поштовху до політичної участі. Через те, що політична залученість потребус від індивіда певного рівня знань, волі та спроможності залучатися до політичного процесу, тим, кому не вистачає субстанціонального розуміння, щоб реагувати на стимули політичної системи, не загрожує свідомий вибір. Вони скоріше за все будуть виклю­чені з політичного процесу через свої обмежені можливості.

Врешті-решт політична бездіяльність може бути резуль­татом різноманітних афективних і когкитивних психологічних факторів, включаючи апатію, аномію, низьку оцінку політичної ефективності. Кожен із цих психологічних факторів відріз­няється від попередніх (неспроможності та неможливості браги участь у політиці) перш за все тим, що вони відобра­жають цільове знецінення (відносне або абсолютне) політичної участі в якості об'єкта установки.

Перший із цих факторів — апатія має відношення до відсутності інтересу щодо наслідків політичних дій. Аполітич­ний індивід — це фактично екстремальна позиція низької залученосіі політичного суб'єкта. Вій не судить про політику, не має стрижня в потоці політичних подій, не встановлює для себе ієрархії політичних переваг, а, отже, не має визначених політичних уподобань. У будь-якому випадку він залишається політично інертним і розглядає політичну активність як таку, користь від якої є сумнівною.

Близькі до апатичних, але менш екстремальні за виразом, є ті індивіди, які, якщо не зневажають політику, то приділяють їй дуже мало уваги. Вони не заперечують ролі політики в суспільному житті, але самі беруть у ній мінімальну можливу для себе роль. Для них, якщо обирати між грою у волейбол чи ознайомленням з поточними політичними подіями, проблеми практично не існує. Вони обирають волейбол. У ситуації, коли можна поспати зранку в неділю або піти на передвиборчий мітинг, вони віддають перевагу фантазіям сну. аніж ілюзіям передвиборчої кампанії. Більшість дорослих людей через

Політична поведінка

та політичний менталітет

128

129

Пояіт дй

та поїв їй нам менталітет

невелику результативність участі в політиці просто не надає особливої уваги своїй можливій залученості до політики. Отже, політична неактивність може спричинятися не загальним негативним ставленням до політики, а небажанням відволікати увагу від іншої важливішої діяльності.

Другий фактор — аномія відноситься до такого стану психіки індивіда, коли він відчуває, що життя (у даному випадку — політичне життя) проходить повз нього. Він відчуває себе покинутим, неспроможним прив'язатися до політичної системи, а реальне політичне життя його суспільства не пропонує йому чітких правил, які б спрямували його діяль­ність. Політичні символи, із його точки зору, не відображають реальність політики так, як він її бачить і сприймає, а тому політична культура суспільства не сприймається як самоцінна. Аномія може бути наслідком або втрати ілюзій, пов'язаних із політичною культурою, або свідомого відокремлення від існуючої політичної культури. Це психологічний і символіч­ний розрив індивіда з суспільством, до якого він належить.

Нарешті, активність індивіда з відчуттям низької політич­ної ефективності, як правило, теж залишається мінімальною. Термін «політична ефективність» має відношення до відчуття власної політичної потенції, до віри індивіда в свою спромож­ність впливати на політичні події або маніпулювати ними. Людина, яка не вірить у те, що її голос чогось вартий, скоріш за все не віддасть цей голос нікому. Той, хто відчуває, що політики не реагують на його потреби та бажання, дуже ймовірно не буде їх висловлювати взагалі. Індивід, який не зважаючи на свій інтерес до політики або своє розуміння важливості політичної активності, відчуває свою неспромож­ність впливати на політичне бажання в країні, як правило, буде дотримуватися неактивної поведінки, добре уявляючи, які він може отримати вигоди від активних дій.

У деяких індивідів це відчуття безпорадності співпадає з аномією, із відчуттям політичної ізоляції, коли класні політичні погляди суттєво відрізняються від домінуючих у цій групі або спільноті, І може викликати стан відчуження, в якому індивід свідомо заперечує політичну активність, усувається від політичного життя.

¹ Таким чином, політична неучасть — доволі складний феномен, вкорінений у соціальні та психологічні особливості кожного індивіда. Неактивність може бути специфічно політичною, а може бути варіантом загальної пасивності. Вона

може бути результатом свідомого вибору або наслідком обставин, що склалися.

Широта та інтенсивність політичної неучасті серед населення діють як компоненти політичної культури в напрямку розширення або обмеження свободи дії керівництва (політичної еліти) щодо населення. Чим більшою є неактив­ність (пасивність) громадян, чим меншу участь у політичному житті вони беруть, тим більшими є обсяг і різноманітні форми втручання (управління) політиків у діяльність суспільства та кожної конкретної людини. І навпаки, чим більше зацікавлених і таких, які активно втручаються в політику, тим обмеженішим є вибір можливих варіантів прямого політичного втручання, регул юванняЛ

/ ~П Відкрита політична поведінка

,;_ Відкрита політична поведінка може бути розглянута з точки зору таких критеріїв/мотивація, яка дає поштовх специфічним діям^форма, в якій відбувається дія; зміст, який вкладається в цю дію" ^

Або в зворотньому порядку — що робиться, як і з якою метою.

. У межах цих критеріїв варто розглядати політичну

поведінку у вигляді альтернативних пар понять, полюсів

політичної активності, що відображають різні сторони та

характеристики політичної поведінки.

Мотивація політичної активності

.Мотивація — це енергетична сила поведінки Індивіда, це «чому»-, яке наповнює енергією конкретні форми діяльності або поведінки людини. Політична мотивація -- це рушійна сила, яка веде індивіда до політичного типу взаємодії з навколишнім середовищем; Мотивація, що раціоналізована в свідомості, відчувається інстинктивно, формує в нас потребу або бажання стати політично активними, залучитися до політичної діяльності. Таким чином, мотивація може бути ключовим елементом у структурі політичної поведінки. З точки зору мотивації, відкрита політична поведінка розгля­дається в межах наступних полюсів.. _' Випадкова або цілеспрямована

Розподіл форм активної політичної поведінки за таким параметром передбачає необхідність з'ясувати, наскільки в індивіда існує ідентифікована політична мотивація для власне політичної дії^Наприклад людина заходить до магазину щось купити, де вона натикається на політичного агітатора, який дає

Політична пішідіиі та політичний шлмлііїт»

130

131

Понпмиа поидіииа та політичний мекталітот

їй політичну рекламу (листівку або буклет). Не думаючи, індивід переглядає цю рекламу або (ще краще) просто кладе її до кишені, маючи на увазі прочитати її пізніше. У цьому випадку не установка штовхає індивіда до політичної дії, а скоріше випадковий збіг обставин. Ллє якщо інша людина не просто помічає агітатора, а активно шукає інформацію про виборчу кампанію, із метою включитися в політичний процес, вона обирає саме цей день і саме цей магазин, тому що очікує саме таких дій агітатора. Тобто ця людина діє фактично так само, як і перша, але її залучення до виборчої кампанії в такій формі є цілеспрямованою, її політична установка призводить до політично цілеспрямованих дій.

Спрямована ( до будь-якої визначеної політичної мети) або нєспрямована (безцільна)

Одна людина може залучатися до політики для реалізації певної мети, а інша — займатися політичною діяльністю без визначеної мети. У тій мірі, в якій індивіда ведуть до участі його цілі та цінності, його активність буде спрямована відповідно структури його установки. Субстанціонально цілі можуть бути різними. Загалом мету політичної діяльності можна визначити як отримання певних соціальних, політичних, економічних або психологічних привілеїв для себе чи для спільноти, або для групи зі специфічними інтересами. Можливо, це посилення своєї економічної або фізичної безпеки, отримання голосів у процесі прийняття політичних рішень, посилення воєнної позиції країни тощо — усе це може спрямувати дію або дії.

Найбільше людей із спрямованими діями серед тих, хто є прихильником ідеологічних програмних цілей, визначених постійних орієнтацій у своїх віруваннях та установках. (^Спрямованість може визначатися специфічною структурою особистості (наприклад особистістю радикала або консер­ватора), а також посиленою політичною соціалізацією (наприклад тоталітарного зразку)."'

І навпаки, можуть бути люДй, які позбавлені цільової спрямованості в політиці. Це ті, чиї інтереси або психологічна залученість до політики є відносно низькими, чиї моделі мислення не організовані навколо вагомих політичних вимірів, їхню мотивацію можна сформулювати так: «Я зробив це, тому що мені здавалось, що саме це треба зробити», «Неістотно так чи інакше, тому я й зробив це». Як правило, у таких випадках індивід може мати іншу, приховану, неявну мету, неполітичну за своєю природою. «Він — хороша людина, тому я зробив так,

як вій сказав»-. Подібні відповіді відображають спроби знизити когнитивний дисбаланс за допомогою зміни критерію рішення або вони можуть бути прямою реакцією на характерну рису комунікатора, таку наприклад, як спроможність викликати довіру. Але ці мотиви не є політичними. ''-., Раціональна або емоціональна

Ще одним елементом мотивації політично активної поведінки є переплетення усвідомлених мотивів та емоційного реагування на перебіг політичних подій(У_випадку з раціона- і льною поведінкою Індивід керується принципом максимізації користі, тобто бажанням посилити свої привілеї або зменшити незручності; Індивід оцінює свої можливості, пов'язані з покращенням реалізації своїх інтересів, вирішує, яка поведінка буде відповідати цьому напрямку якнайкраще, і поводиться відповідним чином. Інакше кажучи, він думає перед тим, як діяти. Моделі раціонально діючої особистості використо­вуються політичними психологами, щоб зрозуміти та пояснити електоральну поведінку. У цих моделях виборця розглядають як таку людину, яка розраховує свій електоральний вибір так, щоб максимально покращити, посилити власну позицію.

^Але більшість у своїх політичних діях керується не розумом, а радше емоціями або умовами. У такому випадку можна говорити про форму психологічно примусової пове­дінки. Пізніше індивід може зробити спробу переглянути свої установки, вірування або уявлення так, щоб відобразити, виправдати та підтримати свої емоційні дії. Наприклад, якщо індивід залучається до дії, пов'язаної з політичним насильством під тяжким емоційним тиском, пізніше він може розвинути раціоналізовану аргументацію, підтримуючи логіку своїх дій (логіку насильства). Або людина може бути емоційно пов'язана з харизматичною політичною фігурою та субстанціонально виправдовувати цю свою прив'язаність раціональною аргумен­тацією. Загалом такі емоції, як любов, віра, страх, ненависть, найчастіше спричиняють нераціональні або ірраціональні мотиви політичної діяльності.

у Психологічні або соціальні

'потреби як основа діяльності

С_Йдеться про те, звідки виникає в індивіда потреба діяти — від внутрішнього або від зовнішнього тиску> Необхідно розрізняти поштовхи до дій, що йдуть від внутрішніх стимулів (таких, як риси особистості, відчуття коґнитивного дисба­лансу), а також такі, які виникають внаслідок дій зовнішніх

Полгтична потешнкя

т* політичним менталітет

І32

133

Політична тмедімм та політичний ■мкталітжт

стимулів (переважно соціальних). Якщо індивід діє внаслідок того, що відчуває необхідність бути чесним в усіх своїх справах, за покликом сумління, якщо він відчуває необхідність по-особливому ставитися до всіх авторитетних фігур, можна розглядати таку дію як психологічно вмотивовану. З іншої сторони, якщо він діє з метою вплинути на свою позицію відносно інших людей або відносно референтної групи (чи суспільства загалом), можна розглядати таку поведінку як вмотивовану соціально (соціальними проблемами). 1 Автономна або мобілізована політична активність

>' Цей елемент аналізу відображає той факт, що мотивація до дії передбачає на певній стадії привласнену поведінку. Індивід може сам обрати для себе види діяльності в політиці або може бути задіяним до тих видів діяльності, які пропонуються іншими. Якщо дії є результатом самостійної оцінки ситуації, прив'язаність індивіда до них, його емоційне ставлення до подій, його персональна ідентифікація з наслідками такої самостійної автономної дії виявляються для індивіда надзви­чайно важливими. Тоді на нього дуже важко впливати. Автономна мотивація політичної поведінки забезпечує індивіда надзвичайно сильною та більш тривалою мотивацією, ніж це спроможний зробити зовнішній стимул. ■' Явні та приховані мотивації політичної активності

У кінцевому рахунку можна сказати, що в індивіда можуть бути усвідомлена чи неусвідомлена мотивація. Зокрема, коли він діє без наміру, неспрямовано, за пропозицією інших, без раціональних міркувань, він просто неспроможний пояснити, чому саме він обирає цей тип поведінки. Такої поведінки можна очікувати в ситуаціях, якщо наслідки виявляються мінімаль­ними (виборча поведінка). Така поведінка неприпустима для ситуацій зі значимими політичними наслідками (рішення політичного лідера). Або коли індивід, який під впливом обставин виявився втягнутим у масове насильство, міг і не мати наміру брати участі в насильстві та навіть заперечувати політичне насильство як форму політичної дії. Тим не менше він виявився на хвилі стихійної поведінки. У такому випадку, коли індивід не знає, які сили впливають на нього, йдеться про латентну (приховану) мотивацію. Натомість, коли індивід активно залучений до вибору та спрямування власної поведінки та його мотивація досягає рівня свідомості, тоді можна говорити про демонстративну, явну форми політичної активності.

Усе вищезгадане являє собою лише можливі варіанти аналізу мотивації політично активної поведінки.