Суть поняття

Політика потребує психології. Дуже важко, якщо не сказати — неможливо, пояснити щось у процесі владарювання, керів­ництва суспільством і людьми без того, щоб не сказати про людські емоції, настрої, вірування, цінності. Принциповим завданням із цієї точки зору є постійний аналіз стану взаємо­зв'язку соціопсихологічних та політичних феноменів у суспільстві, діалектики прояву інтересів і волі окремого індивіда, формування громадської думки, групових настроїв і прагнень, ролі традицій.

Психологічні компоненти в політичному процесі іноді відіграють визначальну роль. Спеціалісти вважають, що в певних політичних ситуаціях (конфліктних, кризових, ситуаціях паніки, раптових пепередбачуваних подіях) людина діє не свідомо, а підкоряючись імпульсам, емоціям, Інстинктам, настроям. У ситуації паніки емоційний стан людини, що виникає через дефіцит або надлишок інформації відносно незрозумілої ситуації, яка становить загрозу, породжує страх, а він у свою чергу блокує реакції свідомості та активізує захисні психологічні механізми.

Специфічного в політиці буде й поведінка тих людей, на діяльності яких позначаються патологічні зміни в психіці. Причиною такої патологічної поведінки в політиці можуть бути фізичні та психічні травми. Хворобливі та маніакальні політичні упередження, напливи страху та паніки в складних політичних ситуаціях, викривлене відображення політичної

Поняття та структура політичної' психологи

112

113

Поняття та структура політичної психології*

реальності — усе це звичайно впливає на реальні політичні ситуації.

Психічні регулятори на рівні підсвідомості можуть підштовхнути людину до певних політичних дій, можуть перервати політичну дію, блокуючи свідомість, а можуть оптимізувати дію через визволення свідомості від функцій контролю над діями, які його складають (це відбувається в ситуації, яка повторюється безліч разів, коли спрацьовують автоматичні, стереотипні, символічні механізми регуляції дій деяких індивідів у виборах або реакція на знайомі політичні гасла).

Саме тому психологічні фактори політичної динаміки виявилися предметом окремої дисципліни - політичної психології. її предмет задано співвідношенням понять «полі­тика» та «психологія», «влада» та «психологія». Політична психологія - інтегрована сфера політичної науки та психо­логії, в якій досліджують психологічні компоненти та фено­мени, що формуються в людей як наслідок соціально-полі­тичних відносин і реалізуються в політичних діях індивідів, соціальних груп, класів, народів, націй.

Коло проблем, пов'язаних із політичною психологією, є доволі широким: від механізмів визрівання в індивіда психо­логічних потреб владарювання та політичної активності до дослідження емоційних колізій у процесі прийняття політич­них рішень. Хоча інтерес до проблем психології політики підігрівався самою політичною практикою, тільки в 1930 р. з'явилася перша спеціалізована робота в цій галузі — «Психо­патологія та політика» Гарольда Лассуелла.

Датою офіційного народження політичної психології вважають 1968 р., коли при Американській асоціації політич­них наук було створено відділення політичної психології та майже одночасно в Йєльському університеті введено програму поглибленої психологічної підготовки для політологів. Оформлення політичної психології в спеціалізовану дисцип­ліну відбулося як наслідок, так би мовити, зустрічного руху — психологізації політичної науки, з однієї сторони, і політизації психології, з іншої, що й зумовило міждисциплінарний статус нової дисципліни. Підхід політичної психології до аналізу політичного життя суттєво відрізняється від традиційних політологічних інтерпретацій тим, що він фокусується на психологічних принципах, виявляє їх, сприяє їхньому розумін­ню. Американські політичні психологи вважають, що об'єктом

дисципліни повинно бути не просто пояснення політичної поведінки, але й виявлення того, що могло би відбутися за більш сприятливих для психіки політичних обставин. Політи­чна психологія повинна сприяти психологічній освіті для створення стабільнішого креативного та відкритого суспі­льства. При цьому основне своє завдання політичні психологи бачать у відповіді на наступні запитання. Що більше визначає політичну поведінку кожного окремого індивіда: зовнішні сили та обставини чи внутрішні, властиві для кожної конкретної особистості риси? Наскільки (якщо це взагалі так) політична поведінка є результатом підсвідомої мотивації? Наскільки постійними є характеристики індивідуального політичного мислення? Наскільки лійсно наше минуле суттєво впливає на нашу політичну поведінку через культурний код? Наскільки можна змінити або модифікувати людську природу в політиці? Чи дійсно впливають на політичну поведінку екзистен-ціональні потреби особистості, такі як «пошуки значимості», «потреба в самоактуалізації»?¹

Історичні обставини склалися так, що протягом тривалого часу нова наукова дисципліна розвивалася переважно в США. Американська політична психологія певним чином еволюціо­нувала від моменту виходу в світ роботи Лассуелла. Предметом політичної психології в 40 — 50-х р. була політична особистість, а теорії, які використовувалися для психологічних досліджень (психоаналіз, марксизм, біхевіоризм), загалом вирішували проблему детермінації політичної поведінки зовнішніми обставинами- У 60—70-ті р. вчених цікавили проблеми політичних установок та електоральної поведінки (наприклад наскільки раціонально за принципом максимальної користі приймає рішення виборець). Нарешті, в 80—90-х р. актуальним стало дослідження процесів становлення, розвитку та можли­вості зміни систем вірувань у політиці².

Західноєвропейська політична психологія від самого початку характеризувалася більш широким підходом до політико-психологічних явищ. Соціологи, теоретики політич­них наук приділяли увагу таким проблемам, як прийняття політичних рішень, політичний устрій і політична індивідуаль­ність.

У колишньому Радянському Союзі вперше до питань політичної психології звернулися в 50—60-ті р. Від середини 60-х і до другої половини 80-х р. ці проблеми були або «виведені» з наукової проблематики, або вкрай заідеоло-

Панята т» структур»

114

115

Помп* та структура

ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГ*

_І

гізоваш. Пізніше політична психологія переживає друге народження, завдяки таким вченим, як Тетяна Заславська, Володимир Іванов, Ігор Кой, Леонід Гозман, Олена Шесто-пал, А.Юр'ев. Б останні роки зроблені спроби політико-психолопчного осмислення таких проблем, як політична свідомість громадян, політична культура, політичний плюра­лізм, феномен сталінізму тощо.

Політична психологія спирається на те, що існує, без сумніву, зв'язок між психологічним типом людини та тією роллю, яку вона бере на себе в сфері політичних відносин. Зрозуміло, 'що цей зв'язок не може бути жорстким, безпо­середнім, оскільки значною мірою він опосередкований світоглядом та освітнім рівнем індивіда, характером тієї соціальної та життєвої ситуації, в якій йому доводиться діяти. Неважко помітити, що в схожих політичних І соціально-економічних умовах представники одних і тих самих соціаль­них, культурних та етнічних груп ведуть себе по-різному: одні беруть на себе обов'язки активних учасників політичних подій, другі просто не втручаються в них, треті спокійно підкоряються ходу подій і сприймають політичний процес як такий, що не залежить від них, четверті намагаються спрямувати події у відповідності до своїх уявлень про нзйсправедлившшй порядок організації суспільства.

Сучасна політична психологія досліджує зв'язок людини та політики з точки зору різноманітних методологічних підходів:

• послідовники Зимунда Фройда зосереджують свою увагу на особливостях внутрішнього світу особистості, психобіографіях політиків;

• біхевіористи аналізують перш за все вплив гкладних сигнальних стимулів на поведінку суб'єкта;

• ситуаціоністи відзначають складний вплив невеликих соціальних груп і контактів, які мають відносно неаелику тривалість;

• Лассуеллом було започатковано традицію ідл іхдати політику як вид психопатологічної поведінки, форму реакції нездорової психіки на оточуюче середовище.

Лассуслл доводив, що психопатологічні риси виявляються в хворобливому та ненаситному прагненні влади, що обумов­лено перш за все бажанням компенсувати власну слабкість і недооцінку, а також у прагненні влади виключно для себе тощо. На його думку, психопатологічна проблематика політичної

поведінки дуже складна, оскільки якщо врахувати всі свідомі та підсвідомі прагнення людини в моделі «політична особис­тість», то будь-який психіатр висловився би досить визначено, що не існує такої особистості як гомо полІтикус, окрім кількох психопатів. При такому підході політична психологія перетво­рюється на суто клінічну дисципліну, за межею її інтересів залишаються проблеми соціальної, культурної, економічної детермінації політики, роль політичних, владних відносин у регуляції суспільного життя. Тим не менше Лассуелл сформу­лював привабливий і корисний, із точки зору пояснення політичної поведінки, принцип щодо форми взаємодії суспільно­го (публічного) і приватного (особистого) інтересів, коли відбувається заміщення публічним об'єктом особистого мотиву³.

Суть політичної психології як рівня (складової) політичної свідомості полягає в специфічному відображенні політичної реальності не тільки та не стільки за допомогою раціональних елементів пізнання, скільки за допомогою чуттєво-емоційних способів відчуття політики, які складаються в процесі безпосередньої взаємодії індивідів і груп з інститутами влади, та здійснення своєї політичної поведінки в умовах різних політичних режимів.

Політична психологія сприяє формуванню в Індивіда безпосередніх мотивів та установок політичної поведінки. В її змісгІ домінуючу роль відіграють чуттєві та емоційні складові свідомості, які, як правило, орієнтують її на відображення не перспективних, глобальних, а насущних інтересів і потреб людей та дозволяють доволі чітко відображати політичні взаємини, інтуїтивно, на рівні здорового глузду визначати перспективу діяльності різних політичних суб'єктів.

Зі змістовної точки зору, у політичній психології розріз­няють стійку частину (політичні установки, політичні стереотипи, психологічні типи особистості, які є значимими для політики, типи політичного мислення), яка характеризує відносно статичні стани психологічної складової свідомості, та рухому, яка динамічно реагує на перебіг політичних подій (відчуття, афекти, почуття, масові політичні настрої). Звичай­но, цей розподіл є доволі умовним, і в реальній політичній ситуації фактори, які впливають на політичну поведінку суб'єкта, важко чітко розділити на ті, які характеризують її стабільно, і ті, які час від часу з'являються та швидко змінюються.

Поняті» та структура

паггітичмм п СМЖитосВ

116

117

Помтт» та структура політичної психології

_І