_{_}

Курс лекцій за редакцією Бориса Кухти

ОСНОВИ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ

■політичю людина*

10

Н

Етапи формумнм* політично* їм дими

кожного для осяпіення щастя та суспільної рівноваги в межах усього суспільства. Форми участі в цих процесах пройшли певну еволюцію: від виборної монархії до спадкової, потім до аристократичного панування, на часи якого відбувалося чергування тиранії й демократії, та все завершилося пануван­ням вищої монархічної форми — імперії. Відповідно, коло учасників політичних процесів спочатку розширювалося (від аристократичної меншості до демократичної більшості), потім знову звузилося до меншості.

Суть поняття «політична людина» найбільш повно розкри­валася через участь вільних людей у політичному житті суспільства. Однак це не було тільки споглядання, а певний рівень активності людини, яка проявлялася в різних формах. Особливістю політичної людини було те, що її громадська активність була не лише виразом власних інтересів, але й певних синтезованих інтересів групи. Більше того, за часи Античності в політичній свідомості утвердилася думка про поліс (місто-державу) як єдність общин усіх вільних греків проти рабів, варварів і т.д. Тодішнє суспільство отото­жнювалося з політичною організацією держави, тому участь у суспільних справах була проявом політичної участі в керів­ництві або управлінні державним життям. Для нас важливо, що саме тоді поняття «політична людина» та поняття -«грома­дянин» стали вживатися як еквіваленти. (Мислителі Антич­ності опрацювали зміст поняття «громадянин», про що мова буде далі). Разом із тим, поняття «громадянин» було більше конкретизовано, ніж поняття «політична людина», оскільки розглядалося в зв'язку з певною спільнотою, тобто вільна людина могла бути громадянином тільки одного міста-держави (Афін, Фів і т.д.), а не кількох. Така проста, здавалося б, організація політичного життя поставила запитання, відповісти на які було не так просто. Чи права та обов'язки людини дорівнюють громадянським правам та обов'язкам? Які з них більш вагомі? Чи змінюються права людини й права грома­дянина за часи монархічного ладу, тобто чи підданий і громадянин — це рівнозначні поняття?

Античне суспільство було не в змозі дати відповіді на ЦІ запитання, на перешкоді стояло рабство. Що ж до прав людини та громадянина за часи монархічного ладу, то імперські періоди Греції та Риму практично довели нетотожність цих понять. Разом із тим, подальша політична історія проілюструвала еволюцію самих понять та їхнього взаємовідношення.

Етапи формування політичної людини (Б.К.)

За часи Античності досить обмежене коло осіб брало участь у політичних процесах, це були люди, які систематично приймали політичні рішення та організовували їхнє виконання (політична аристократія, яка складала верхні та середні верстви влади), переважна більшість громадян епізодично брала участь у роботі законодавчих структур, народних зборів, суді присяжних тощо. Вже тоді громадяни (так будемо надалі називати тих, хто мав право брати участь у політичному житті та реалізовував це право) поділялися на тих, хто прагнув активно брати участь у політиці, і тих, хто мало цікавився нею, пасивно виконував свої громадянські обов'язки, знаходячи втіху в мистецтві чи спорті. Перетворення Римської імперії на світову призвело до уніфікації політичного життя. Як зазначав Бертран Рассел, довге панування Риму привчило громадян до ідеї єдиної цивілізації з єдиним управлінням, з однаковими правовими нормами, з єдиним інститутом громадянства, що означало уніфікацію всіх норм існування політичної людини. Римському громадянинові здавалося, що Великий Рим (Ма@па Кота) охоплював увесь тодішній цивілізований світ, а за його межами знаходилися лише варвари. Ідея всесвітньої імперії, безмежності римського панування війшла й у християнську традицію. Усе це стало підґрунтям для розширення поняття «політична людина» до меж Землі, коли громадянин усвідом­лював себе членом єдиної людської сім'ї, з єдиною релігією, єдиною універсальною культурою та єдиною державою, яка обіймала весь тодішній свіг\

Епоха Середньовіччя зробила крок назад щодо активності політичної людини, яка повернулася до тісних станових меж існування, у світ, де все було регламентовано від верху до низу, де головними політичними цінностями стали вірність і від­даність сеньорові, даним йому обіцянкам і клятвам. Політична людина Середньовіччя — це верстви рицарства (нечисельного) та феодальної аристократії, які керувалися насамперед власними, егоїстичними інтересами. Якщо політична людина Античності — громадянин був невід'ємною часткою поліса, то за часи Середньовіччя панувала людина (феодал або рицар), яка ставила себе вище держави. Був світ великих і малих сеньорів, які постійно прагнули розширити свої володіння, підкорити собі ближніх і дальніх сусідів, панував стан без­перервної війни всіх проти всіх (Веііит отпіит сопіга отпез).

політичні Ідеолог*

100

101

Важливіші політичні ідеолог*

нього не може бути. П'яте. І найголовніше. Обмеженість і помилковість, що притаманні марксизму та ленінізму, властиві для будь-яких соціальних теорій, однак суть їхніх теоретичних висновків, за Дмитром Зеркіним, підтвердилася — «хід історії визначається об'єктивними специфічними для соціуму зако­номірностями». Тому він робить висновок, що «соціалізм — потреба всесвітньоісторичного прогресу*³⁶. Виявляється, ідеологія марксизму ще не закінчене вчення, необхідно разом із Марксом «вийти за межі Маркса», треба також теоретично-ідеологічні марксистські погляди, партійно-бюрократичну ідеологію та масову політичну свідомість... «розрізняти... та розділяти», не більше й не менше...

Наступним, близьким за змістом комуністичній ідеології, є тип анархічної революційної ідеології, характеристику якої розпочнемо з ультралівої ідеології анархізму та синдикалізму, творцями якої були Уільям Годвін, Макс Штірпер, И'ер Пру дон, Михайло Бакунін, Петро Кропоткін, Жорж Сорель. Синтезуючи їхні погляди, можна ствердити, що найвищою цінністю для суспільства є свобода кожної людини, тому боротьба за ідеали свободи та рівності є найважливішою для анархістів. Осягнення цих ідеалів означало 6 реалізацію ідеї справедливості між людьми, осягнення справедливості вищого рівня, відновлення природної справедливості щодо людини, яка, будучи від природи доброю, втратила свою свободу та рівність через підступність окремих осіб та організованих ними інститутів, в першу чергу держав. Такий стан є результатом звільнення в людині інстинкту агресії та руйнування, який теж необхідно перемогти. Ці інстинкти були реалізовані в створенні державних інститутів, появі великої приватної власності, грошей, сім'ї та релігії. Ідеологи анархізму покликані розкрити людям причини несправедливості та рабства, розбудити людей до дії, нагадати людям про справжні ідеали. Щодо конкретного шляху відродження людини, то серед теоретиків анархізму не існувало однієї думки, пропонувалися шляхи від реформ до збройної революції, яку мала підготувати підпільна організація анархістів-революціонерів. Основною рисою політичної доктрини анархізму було заперечення держави: від її інститутів аж до абсолютного заперечення навіть культурно-освітніх державних установ. Засобами реалізації анархії мали стати крайні методи: від самовдосконалення, організації Союзу егоїстів і до жорстокого терору щодо окремих індивідуумів. Цікавою була модель анархо-комунізму Кропоткіна, який

виступав за колективну власність, безкровну анархічну революцію, суть якої полягала в повільному переконуванні людей у слушності його ідей. Суттю позитивної програми анархізму мали бути організація суспільства в самоврядні автономні одиниці, які через національні федеративні об'єднан­ня могли б утворити всесвітню федерацію. Важливою ланкою ідеології мала стати етика анархізму, в центрі якої мала бути вільна людська особистість.

Одним із різновидів анархізму є синдикалізм, який повинен був стати універсальною спробою анархічної організації суспільства. Профспілки заступили 6 державні інститути в сфері керівництва та управління виробництвом, суспільством, духовним життям. Вони б сформували нову свідомість; політична боротьба втратила б дотихчасові партійні форми, замінилася на генеральний страйк. Масами б рухала велика ідея у вигляді ірраціонального міфу, що закликає маси до виступу. Ідеологія анархізму та синдикалізму пережила злет на початку XX ст., але залишається й донині принадливою для певних верств суспільства, молоді зокрема.

Середина XX ст. — це час розвитку ще двох політичних ідеологій: троцькізму та маоїзму. Троцькізм спирався на концепцію перманентної революції (стратегічною метою якої була перемога всесвітньої соціалістичної революції), на допущення широкої ідеологічної та політичної боротьби в межах політичної партії; на специфічну систему соціально-економічних рішень у перехідний період, яку пропонував Лев Троцький (зокрема мілітаризацію економіки, одержавлення профспілок, примус як головний метод реалізації політики), та на концепцію героїчної індивідуальності — самовідданих [и-волюціонерів як головних суб'єктів революційного процесу. Перебуваючи в еміграції, Троцький доповнив ці концепції ідеями про необхідність антибуржуазної, антибюрократичної боротьби трудящих як проти світового імперіалізму, так і проти більшовицького, сталінського режиму. Характерною рисою троцькізму був акцент на збройній боротьбі з супротивниками. Філософськими засадами ідеології троцькізму був діалектич­ний та історичний матеріалізм, який Троцький і його одно­думці досить оригінально трактували. Після смерті Троцького ідеологія троцькізму продовжувала поширюватися, зокрема гам, де розвивався національно-визвольний рух.

Спираючися на певні троцькістські ідеї в середині XX ст. у Китаї сформувалася ідеологія маоїзму (від імені диктатора Мао

Важливіші політичні Ідеології

102

103

Важливіші політичні ідеології

Цзедуна). Діалектичний та історичний матеріалізм китайські теоретики використовували для власної політичної ідеології, яка складалася з концепції провідної ролі селянства в револю­ції, акценту на збройній боротьбі, концепції «трьох світів», ідеалізації аскетичного, егалітарного китайського соціалізму, значної ролі китайських культурних, конфуціанських традицій. В ідеології маоїзму значна роль відводилася питанням абсолютного послуху владі, революційної дисципліни, само­пожертви та особистій відданості революційним вождям, зокрема Мао. Була сформульована також ідеологія культу вождя Мао. Ідеологія була доповнена специфічною китайською політичною та військовою доктринами, новою революційною етикою, яка, значною мірою, спиралася на вчення Конфуція. Ідеологія маоїзму існує в двох формах: китайській і міжнарод­ній, яка в деяких азіатських державах існує в специфічних національних редакціях.

Ідеологія нігілізму

Ідеологія нігілізму як система певних ідей і цінностей оформилася чи не вперше в Росії другої половини XIX ст. ■«Нігілізм є характерне російське явище, у такій формі невідоме Західній Європі*, — писав Бердяєв. У вузькому розумінні нігілізмом можна назвати емансипаційний інтелектуальний рух у Росії 60-х р. минулого століття, головним ідеологом якого визнається Дмитро Пісарєе. Російський письменник Іван Тургенев створив портрет російського нігіліста в образі Базарова. Нігілізм виник на духовному грунті православ'я, його світозалереченні, відчутті світу, який лежить у злі, визнанні гріховності будь-якого багатства та розкоші життя, навіть релігія та духовні цінності визнавалися гріхом. Головне — це добитися емансипації людини, трудового народу від страждань, створити умови для щасливого життя, знищення забобонів, умовних норм і надуманих ідей, які тримають людину в рабстві. Нігілізм в Росії був бунтом проти неправди історії, проти брехні цивілізації, вимогою, щоб закінчилася історія та почалося зовсім нове, позаїсторичне, надісторичне життя. «Нігілізм є вимогою оголення, зняття з себе всіх культурних покривал, перетворення на ніщо всіх історичних традицій, емансипацію натуральної людини, на яку не будуть накладатися жодні окови»". В інтелектуальній сфері варто було 6 аскетично задовільнятися лише природничими науками та політичною

економією, яка вчить організації більш спр-аведливото соціаль­ного ладу, тобто поставити в центр уваги таку цінність, як суспільна справедливість. Нігілісти заперечували й культурну творчість, естетику, проповідуючи втечу від сім'ї та будь-якого стабільного побуту — -«Російські люди легше йшли на це, ніж західні люди»³⁸. Заперечувалася держава, право, традиційна мораль, оскільки вони виправдовували поневолення людини та народу. Тому, до речі, нігілістично налаштовані росіяни легко йшли на каторгу й на шибеницю. Вони були зорієнтовані на майбутнє, тому для себе особисто не мали жодних надій на краще ні в цьому земному житті, ні в житті небесному, яке вони заперечували. Хоча вони не розуміли таємниці Христа, але за великим рахунком були здатні на жертви та зречення. Тому Бердяєв вважав, що дивовижна жертовність людей із нігіліс­тичним світоспогляданням свідчила про те, що нігілізм був своєрідним релігійним феноменом. Носіями нігілістичної ідеології стала молодь, у першу чергу семінаристи, які пройнялися визвольними ідеями просвітництва, але «пройня­лися по-російськи, тобто екстремістськії, нігілістично»³⁹. У цієї молоді пробудилася спрага до соціальної правди, ця молодь мала стати тим ідеальним типом людини, яку Пісарєв назвав «мислячим реалістом». Це мав бути тип людини, в якої були б відсутні мрійництво та романтизм, високі ідеї, що стосувалися б реальності, ця людина була 6 схильною до цинізму, мала б культ діла та праці, вона відносилася 6 зі зневагою до гуманітарних наук, проповідуючи мораль розумного егоїзму, безпощадність. Російський нігілізм, однак, не вмер, його паростки з'явилися в Західній Європі в XX ст.

Ідеологія нігілізму на Заході, без сумніву, пов'язана з іменами Шопенґауера та Ніцше. Не аналізуючи детально погляди останнього, зазначимо, що нігілізм Ніцше — рішучий і жорсткий: «Слабкі та невдахи повинні загинути — це перший заповіт нашого людинолюбства. І потрібно ще допомогти їм у цьому». Він заперечував сучасний йому світ, оскільки це світ демократії, народних мас. Демократія ж мав властивість усе роздрібнювати, в результаті утворюється пісок людства — «усі дуже однакові, дуже маленькі, дуже круглі, дуже поступливі, дуже нудні». Маси заслуговують на увагу лише з огляду на три аспекти: «як слабі копії великих людей, ...як сила опору великим, ...як знаряддя великих; у решті випадків, чорт І статистика, забери їх!» Заперечував Ніцше й державу — «як

Важливіші політичні Ідеологи

104

105

Нмсмпми

можна менше держави!» (Правда, держава як така, нєзамімима для наведення порядку, тому все ж її певні елементи необхідні). Головне ж для нього - це виховання нової надлюдини, антиподу сьогоднішньої, слабкої, безвольної нікчеми з ознаками виродження. Поряд з вихованням нових надлюдей, «філософів-законодавців», «владарів землі», «що стануть на місце Бога*-, потрібне виховання слухняних їм мас. За Ніцше, майбутнє Європи — це «європейський союз народів, в якому кожен окремий народ у кордонах, що відповідають геогра­фічній доцільності, займе місце певного кантону», відносини між ними будуть визначатися «взаємною користю». Власність буде поділена так, щоб була приблизна рівність, «середня заможність», боротьба буде вестися проти позбавлення власності, багатства та політичних партій.

Нігілізм Ніцше був грунтом для формування ідеології нацизму, зокрема концепції революції нігілізму як її складової частини. Ідеологи нацизму вважали, що революція є всесвітнім явищем, вона становить крайній прояв великого революційного процесу, який почався в Європі п'ять століть тому, вона не має альтернативи, окрім однієї — повернення назад (регресу). Регрес для них полягав у демократичному чергуванні політич­них партій у владних структурах. «Революція нігілізму — радикальна та кінцева форма тиранії людства», вона схожа на Велику французьку революцію тим, що обидві прийняли форми безперервного процесу оновлення, протидіючи старому режимові. Рушійною силою революції нацисти вважали себе, адже вони виступали як сила нового, молодого проти старого. Нова імперія може бути створена та збережена лише за рахунок нових ідей управління, які запропонує нацизм. Провідною тут мала бути ідея «нового світового порядку», яка спиралася на жорстку централізацію, нерозподіл (концентрацію) влади, раціональне планування, елітарне керівництво, підпоряд­кування мас, які прагнуть мати нового вождя. У сфері політичної моралі повинен діяти постулат — «рацію маємо лише ми й ті, хто поділяють наші думки. Хто не з нами, той або дурний, або наш ворог»*'. Звичайно, методи нігілістичної революції жорсткі та безкомпромісні, але ця революція представляє собою вторгнення ірраціональних сил в наш цивідізований світ, і, відповідно, ця «революція за необхідністю варварська та руйнівна»*¹. Ідеологи нацизму вважали, «якщо нація втрачає віру в свою велич, без спротиву задовільняється тим, що є, скептично відноситься до високих емоцій і жертв,

обмежуючи себе поміркованістю щодо матеріальних благ життя, — така нація припиняє існувати як держава, що впливає на хід Історії»*². Інші параметри ідеології нацизму ми розгля­нули вище.

Видається, що після поразки фашизму, Ідеологія нігілізму відродилася в ідеологічних конструкціях ультралівого сту­дентства т.зв. Нових Лівих. Складовими елементами студент­ської ідеології теж виступили елементи нігілізму — загальне заперечення існуючого ладу (це стосувалося насамперед Франції, Італії, Німеччини), бажання зруйнувати «до основ» капіталістичний лад, ставка на насильство, заперечення традиційної моделі ліберально-демократичної держави, розкріпачення людської особистості через т. зв. сексуальну революцію. Ідеологами виступили відомі мислителі Райх, Франц Фонон, Маркузе та інші. Сильною стороною студент­ської ідеології були прагнення руйнування існуючого ладу, розміщення розкріпаченої духовно, фізично нової людини в центрі уваги, акцент не на конфлікт класів, а на конфлікт поколінь, право молоді зруйнувати цивілізацію старих, знищити минулі авторитети тощо. Слабкою стороною цієї ідеології була відсутність розробки позитивної моделі суспіль­ства, яке мало б заступити старе. Після поразки ультралівих в Європі, ідеологія нігілізму знайшла собі притулок у США, де, як видно, позбулася своїх крайніх вандалічн их рис, стала більш прагматичною та зацікавленою ідеєю безпосередньої, прямої демократії.

ВИСНОВКИ:

1. Політична ідеологія є підвидом ідеології та одночасно складовим елементом політичної свідомості. Вона становить послідовно пов'язану систему політичних ідей і цінностей, яких дотримуються її носії, спонукаючи їх до політичних дій. Основними структурними елементами політичної ідеології виступають: загальні системні ціннісні переконання, які характеризують суспільно-політичні явища; загальні уявлення про суспільство, закономірності та принципи, що в ньому діють; сукупність суджень, що визначають умови реалізації прийня­тих політичних цінностей; конкретні політичні програми діяльності та політичні гасла. Політична ідеологія визначає зміст політичної доктрини владного режиму.

ПранНки

106

107

ЛримНюі

2. Головними функціями політичної ідеології виступають спонукання суб'єктів політичного життя до діяльності, інтеграції, легітимності, виправдання існуючого політичного режиму або його критична оцінка, сприяння суспільним змінам, критицизм, спілкування, відстоювання групових інтересів, емоційна.

3. Вплив політичної ідеології в суспільстві залежить від різноманітних чинників: а) інтенсивності та привабливості; * б) логічності, випробування часом, поширеності; в) індиві­ дуальних характеристик самих ідеологів-пропагандистів;

г) мотивації (наявності переконань, емоційного ставлення, традиційного визначення, користливості); д) раціональності ідеології, ЇЇ переконливості.

4. Беручи за критерій вибір політичним суб'єктом головних напрямків політичної діяльності та типу політичних відносин, отримаємо відповідно ідеологію консерватизму, реформізму, революційну та нігілізму.

Примітки:

1. Див.: К.Маркс, Ф.Енгельс. Німецька ідеологія. Твори. — Т.З.

2. Див.: Философский знциклопедический словарь. — М., 1983.-С. 199-200.

3. ТЬе В!аск\уе11 Епсусіораегііа ог РоНЧісаі ТКои^Ьі. — Ох&гсі, 1991.-Р. 235.

4. МасгісІій Коу С. Сопіетрогагу Роііїісаі Иеоіо^іез. Моує- тепі5 ап<і Ке§ітез. РійЬ есіїгіоп Вгашіеіз Опіуегзігу. — 1992. -Р.2.

5. Ьекзукоп ро1ііо1о§іі. Росі гесі. Апсїгге^а Атозге^зкіе^о і Кузгагсїа НегЬиіа. - ^госїа*, 1996. - 5.123.

6. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. — М, 1996. - С. 223.

7. СЬта^ Магек, 7ті§госІ7:кі Магек. ^Урго*а(І2епіе сіо Іеогіі роіігукі. - іліЬІіп. 1996. - 5. 78-79.

8. Див.: Соціальна філософія. Короткий Енциклопедичний Словник. - К.-Харків, 1997. - С. 167.

9. МасгМіз Коу С. Сопїетрогагу РоїкісаІ Ісіеоіо^іез. Моує- тепіз апсі Ке^ітев. — Р. 9.

10. Манхейм Карл. Идеология и утопия // Диагноз нашего времени. - М., 1994. - С. 164-168.

11. Масгісііз Коу С. Сопіетрогагу Роіісісаі 1<іео1о£іе5. Моуе- тепіз ап(і Ке^ітез. — Р. 10.

12. Вои!(ііп§ КеппеіЬ Е. СопПісі апсі Оеґепзе. А СепегаІ ТКеогу. — №*' Уогк, 1963. - Р. 259.

13. Там само. - Р.259.

14. МасгіНік Коу С. Сопїетрогагу РоіШсаі Меоіо^іез. Моує- тстПз апс) Ке§іте;і. — Р. 17.

15. НеЬегіе КисІоіГ Зосіаі Моуєшєпіз. Ап Іпсгосііісііоп іо Роіісісаі Зосіоіоеу. - Ие*- Уогк., 1951. - Р. 101.

16. Див.: Основи політичної науки. Курс лекцій за редакцією Б.Кухти. - Львів, 1997. - Ч. 2. - С. 231 -254.

17. Соаїі V. Роііііска зосіоіо^ца /О§1е<Н/. — Вео£га(І.,1978. — Р. 209.

18. Агепск НаппаЬ.ТЬе Огі§іп5о£То£а1ііагІ5т. — Ьошіоп, 1962. — Р. 470-471.

19. Райх Вильгельм. Психология масс и фашизм. — СПб., 1997. — С 12.

20. Див.: Киіезга \Иао'у5Іа«'. Ісіеоіо^іе паггусЬ сгазоу/. — ДУаг5га\уа, 1996. - 5.14-16.

21. Див.: Блок Марк. Короли-чудотвориьі. — М., 1998.

22. Див.: Мигул Іван. Політичні ідеології: порівняльний аналіз. -К., 1997.-С. 40-41.

23. Цит.за: Сгау ^Ьп. иЬегаїіип. - Кгакош, 1994. - 5.28.

24. Див.: Основи політичної науки. Курс лекцій за ред. Б. Кухти. - Ч. 1. - С. 103-130.

25. Див.: Леонтович В.В. История либерализма в России 1762— 1914. — М., 1995; \\^лаііскї Апсігге]. Рііогойа рга*-а гозуіхкіейо ПЬегаіігти. — ^агзга^а, 1995.

26. Див.: Основи політичної науки. Курс лекцій за ред. Б. Кухти. - Ч. 1. - С. 45-49, 170-171.

27. Ки1е$га ЛУЬо'узіаш, І(іео1о§іа пазгусЬ сгазоту. — 5. 58.

28. Там само. - 5.64.

29. Там само. - 5. 147-149.

30. Там само. - 5.83-86.

31. Медведев Р., Ермаков Д. «Серьій кардинал» М.А.Суслов: политический портрет. — М, 1992. — С. 191.

32- Див.: Яковлев А.И. Горькая чаша: Большевизм и Рефор-

мация России. —Ярославль, 1994. 33. Див.: Медведев В.А. В команде Горбачева. Взгляд изнутри. —

М., 1994.

108

Примітки

Ростов-

34. Зеркин Д.П. Основи политологии. Курс лекций. на-Дону, 1996, - С. 367.

35. Там само. — С. 368.

36. Там само. — С. 369.

37. Бердяев Н.Л. Истоки и смьісл русского ко.ммунизма. 1990. - С. 38.

38. Там само. — С. 39.

39. Там само. — С. 40.

40. Раушнинг Герман. Говорит Гитлер. Зверь из безднн. — М., 1993.-С. 281.

41. Там само. — С. 289.

42. Там само. — С. 291.

м.,

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ

Владне об'єднання це емощгаш стильність.

Макс Вебер

111

ПОтггпа т* структура

політичної психології'

поняття та структура політичної психології

політична поведінка та політичний менталітет

психологія влади

Поняття та структура політичної психології' (Л.К.)