Сучасні концепції демократії'

Проблема демократії в сучасній політичній теорії є однією з найскладніших. її складність, неоднозначність визначає різноманітність і суперечливість підходів до вивчення вже відомих концепцій. Концепцій демократії с досить багато, основні з них ми розглянемо.

405 Суть, зміст і форми

політичної і'

К олективістські теорії демократії часом називають ще ідентитарними, оскільки ця назва відображає той факт, що вони виходять із цілісності народу (нації, класу), наявності у нього єдиної волі ще до акту її публічного вираження та ідентичності цієї волі та дій представників влади. Ця традиція бере початок від Руссо. Ідентитарна демократія будується на основі соціальної гомогенної структури суспільства, в якому виклю­чається змагальність інтересів і цінностей, відкидається легітимність конфлікту інтересів. Саме такою є соціалістична концепція демократії.

Соціалістична концепція демократії виходила з гомо­генності та цілісності спочатку робітничого класу, а після побудови соціалізму — усього народу, із наявності в цих суверенів влади класового, а згодом загальнонародного інтересу. «Цей інтерес існував об'єктивно та спочатку усвідом­лювався марксистською партією, яка вносила вчення в свідомість мас. Після чого через механізм соціалістичної демократи оформлялася та виражалася воля народу. Таким механізмом виступали Ради. У Радах реалізуються такі принципи колективістської демократії, як повновладдя, поширеність на всі сфери життєдіяльності людей, пряма демократія (загальні збори), накази виборців, право відкликати депутатів, демократичний централізм*³⁶, недопустимість ідеологічного, політичного плюралізму та опозиції. У порів­нянні з концепцією Руссо тут з'явилися деякі нові елементи: автономія особистості, підміна народу робітничим класом тощо. У дійсності ж народовладдя було ширмою для прикриття тоталітарних структур суспільства, зосередження всієї фактичної влади у вищого партійного керівництва.

Пугачов наводить такі основні риси, притаманні всім колективістським теоріям демократії:

• колективізм, визнання народу єдиним однорідним цілим, яке наділене ще до свого усвідомлення загальним інтересом і волею;

• відсутність суперечностей всередині народу, а погляд на наявність політичної опозиції як на патологію;

• колективістське розуміння свободи як активної рівно­ правної участі громадянина в справах усього суспільства та держави;

• тотальність, всепроникаючий характер влади, насправді здійснюваної вождями, беззахисність меншості, у тому числі окремої особи;

406

Суть, зміст І форми політичної д вмоср атн

• зникнення самої проблеми прав людини, оскільки держава й без того зацікавлена в добробуті своїх власних складових частин;

• загальна політична мобілізація, переважно гіряма участь громадян в управлінні;

• декларування соціальної демократії, перенесення головного акценту з юридичного проголошення політичних прав на забезпечення соціальних умов для участі громадян в управлінні³⁷.

Індивідуалістичні концепції демократи (конкурентні) за своєю суттю успадкували основи ліберальних теорій. Головна їхня Ідея — пріоритет особи, індивіда над суспільством, над державою. Особа, з точки зору цих концепцій демократи, первинна, вона складає основу громадянського суспільства та держави, є в кінцевому результаті джерелом влади.

, Ще однією рисою традиційної ліберальної концепції демократії є переваги представницької демократії, про яку мова йшла вище. Конституційність та обмеженість політичного панування — основні елементи суті представницької демокра­тії. Воля народу виражається не прямо, а через представників, які обираються народом. Між народом і його представниками встановлюються відносини, які будуються на повноваженнях і довірі. Звичайно, цс неоднозначно оцінюється прихильниками ідентитарної демократії, оскільки, на їхню думку, народ після обрання своїх представників опиняється під пануванням останніх, які самостійно приймають будь-які рішення.

Не дивлячися на спільність із класичними ліберальними теоріями, сучасні індивідуалістичні моделі суттєво відріз­няються тим, що вони будуються на синтезі різних Ідей, концепцій і форм організації, які поєднують традиційні ліберальні цінності з ідеями, які запозичені з інших теорій, враховують нові реалії постіндустріального світу.

Основними з них с плюралістична теорія, елітарна, партиципаторна, ринкова, інформаційна та деякі інші.

Теорія плюралістичної демократії виходить з якнайширшої представленості в системі політичної влади та управління інтересів різноманітних суспільних груп і політичних сил. Плюралістична концепція передбачає встановлення в демокра­тичних процесах певної рівноваги сил, яка б виключала політичну діяльність у власних інтересах лише 6 однієї групи, яка знаходиться при владі. Теоретики цієї концепції твердять, що не особа та не народ, а група є головною рушійною силою

407

Суть, >м*ст І форми іюлНмчнбї дамокрпІГ

політики в сучасній демократичній державі. Саме в групі та в міжгрупових відносинах формується особа, визначаються ЇЇ інтереси, ціннісні орієнтації та мотиви політичної діяльності. Кожна людина виступає представником багатьох груп і саме завдяки групі отримує можливість виражати та захищати свої інтереси. Та й сам політичний процес плюралістична теорія розглядає не як взаємодію окремих індивідів, а як взаємодію груп і групових інтересів. Тоді політична влада розподіляється між різними системними суб'єктами влади, наступає їхня дифузія, що є виразом плюралізму групових інтересів. А роль держави полягає в арбітражі між групами, нормуванні умов вільного доступу до влади та дотриманні «правил гри».

До теоретиків плюралістичної демократії належать Медісон, Шрольд Лаосі, Артур Бентлі, Е.Фраенкель, Даль. Основ­ними джерелами суспільного прогресу, на думку засновників теорії, с звичайно вільне самовираження групових та індиві­дуальних інтересів, яке включає не тільки співпрацю, а й конкуренцію між ними. Основна функція плюралізму — легітимізація різноманітності, яка спрямована на утвердження свободи. ПЛЮРАЛІЗМ розуміється як ФОРМАВИРАЖЕН-НЯ СВОБОДИ, СВОБОДИ ВИРАЖАТИ ТА ЗАХИЩАТИ СВОЇ ІНТЕРЕСИ ДЛЯ ВСІХ СОЦІАЛЬНИХ І ПОЛІТИЧ­НИХ ГРУП, які не перебувають поза законом і діють у межах конституції. Проте це не тільки принцип, а й певний механізм виконання влади у державі, тому включає в себе не тільки легітимізацію різних інтересів, а й механізм регулювання конфліктів між цими інтересами. В операційно-політичному плані плюралізм означає доступ до державної влади всіх зацікавлених груп залежно від їхньої соціальної значимості та сили, інститушоналізацію каналів впливу на політичні інститути суспільства всіх груп інтересів.

Теорія плюралістичної демократії на практиці об'єднує певний комплекс проблем, пов'язаних із дослідженням різних груп і союзів політичних партій і партійних систем, парламент­ських фракцій і їхніх прав на опозицію. У зв'язку з цим, виробляється сукупність практичних критеріїв і показників наявності та ефективності демократичного плюралізму — багатопартійність, політична конкуренція, умови для політич­ної диференціації, принципи масової мобілізації. За сучасних умов плюралізм означає появу найширших можливостей участі всіх без винятку громадян в управлінні суспільством і прийнятті політичних рішень через різні асоціації, партії, а також громадянські ініціативи та рухи. Саме на цій основі

ІІГ }

Суть, зміст І форми пвггіплноТ д

408

409

Суть, зміст і форми ЕноТ демократії

плюралістичне суспільство ототожнюється з гуманістичним і демократичним.

Теорія плюралістичної демократії має своїх критиків. Вони стверджують, що в сучасних демократіях суспільне посеред­ництво нерівномірне, оскільки Інтереси різних груп і верств мають різну міру організації та впливу. А що стосується політичної рівноваги, то це швидше ідеальна модель політич­них відносин, яка на практиці ніде не реалізується. Політика будується на ієрархічно побудованій системі інтересів. Політична дієздатність носіїв суспільних інтересів у межах плюралістичних структур визначається не їхньою кількістю, а здатністю до організації та готовності вступати в конфлікти. Організованість пов'язана з рівнем освіти, характером праці, величиною групи та іншими факторами. Здатність до кон­флікту визначається перш за все наявністю політичних ресурсів (грошей, знань, авторитету тощо), які розподілені в суспільстві нерівномірно.

Але тим не менше, хоча плюралістична демократія далека від ідеалів прямого народовладдя, вона все ж реально наближає владу до громадян, дає можливість усім бажаючим брати участь у прийнятті політичних рішень.

Представники теорії елітарної демократії згідні з тим, що на практиці народ від політики відсторонений, і наголошують, що неминучим є прийняття політичних рішень вузьким колом людей. І саме тому елітарна модель демократії може бути розглянута як різновид представницької теорії. Воля народу в цих теоріях не ототожнюєгться з його прямою участю, а з компетентним І відповідальним перед народом представ­ницьким правлінням. Суть представницької теорії може бути розкрита через вислів Ральфа Дарендорфа, що демократія — не «правління народу», такого на світі просто не буває, демократія — це уряд, який обирається народом, а якщо необхідно, то народом і заміняється. Крім того, демократія — це уряд зі своїм власним курсом³⁸. В елітарній теорії демократії розрізняють дві течії. Перша — це та, яка вважає, що демократію взагалі треба захищати від народу. [ найкраща форма такого захисту — переконати народ передовірити відстоювання своїх Інтересів і прийняття політичних рішень професійним політикам.

Друга, течія представляє ідеї про те, що влада насправді зосереджена в руках правлячої еліти, І це погано.

Суть елітарної теорії від цього не змінюється. Головним носієм демократичних цінностей, згідно цієї теорії, с не маса рядових громадян, яка некомпетентна та піддається ідеоло­гічному впливу, а еліта. У такому випадку демократія — це правління еліти, яке здійснюється зі згоди народу. Вона зводиться до способу організації влади, переваги якої по відношенню до інших форм правління полягають у забез­печенні гласності та конкурентній заміні еліти за допомогою народного арбітражу, який здійснюється на виборах. Розвиток демократії пов'язаний не з розширенням прямої участі мас в управлінні, а зі створенням ефективних механізмів рекрутуван­ня результативної та ефективної еліти, яка контролюється народом.

Елітарна теорія демократії, як і всі т. зв. репрезентативні теорії, має свої позитивні риси, серед них І те, що модель правління здатна гарантувати вільний суспільний лад і високу ефективність у виконанні суспільних завдань. Ця модель гарантує порядок і політичну стабільність, оберігає суспільство від швидкозмінних масових настроїв і тимчасових захоплень. А висока ефективність представницької демократії пояснюєть­ся раціональністю організації політичної системи, чітким поділом праці, більш високою компетенцією та відпові­дальністю осіб, які приймають рішення.

Є в цій теорії чи моделі й певні недоліки. До них у першу чергу можна віднести відсторонення народу від влади в проміжку між виборами та тим самим відхід від суті демократії як народовладдя, неминучу бюрократизацію та олігархізацію влади, пріоритетний вплив на політику найбільш сильних груп інтересів (у т.ч. капіталу), широкі можливості підкупу посадових осіб, зростання в суспільстві авторитарних тенден­цій через поступове витіснення законодавців виконавчою владою, приниження політичної рівності, можливостей усіх громадян брати участь у політичному процесі за рахунок великих повноважень представницьких органів, широкі можливості політичного маніпулювання, прийняття небажа­них для більшості рішень за допомогою складної багато­ступеневої системи влади.

Як альтернатива елітарній демократії виступає теорія (модель) партицнпаторної демократії, під якою в західній політичній науці розуміють усі види участі громадян (добро­вільно або вимушено) у політичному житті, з метою впливу на прийняття рішень різними рівнями та інститутами політичної

Суп, зміст і форми політичної деа

410

Ш

Суть, зміст І форкм політичн*'

системи. Нона претендує на максимальну відповідальність нормативного ідеалу демократії як народовладдя та його пристосування до сучасного державного та суспільного устрою.

Спочатку при розробці понять партипипації виходили з участі в політичній сфері окремого громадян ина, тобто малося на увазі проведення в життя індивідуальних інтересів. Але згодом стало зрозумілим, що Індивідулістична модель участі охоплює лише обмежений спектр усього комплексу явищ. І був запропонований інший підхід, який враховував групові види участі та диференціацію населення на прошарки: апатично налаштовані до політичних дій, співчуваючі тим, хто бере участь у політичній діяльності, і ті, хто бере участь у політич­них діях.

Головними цілями паргиципації є всебічна демократизація суспільства, соціальна емансипація та суспільна самореалізація особи. Участь багатьох людей в управлінні розширює інтелек­туальний потенціал для прийняття рішень, збільшує вірогід­ність їхньої оптимізації, відповідно підвищується стабільність політичної системи та ефективність управління. Широка участь громадян у політичному процесі забезпечує також ефективний контроль за посадовими особами, запобігає зловживанням владою. Звичайно, у цьому є й певні моменти утопічності, оскільки концепція партиципаторної демократії тяжіє до безпосередньої форми демократії, її автори зосеред­жують увагу на обґрунтуванні необхідності більшості народу не тільки у виборчих кампаніях, референдумах, але й в усіх інших видах політичного процесу, включаючи формування правлячих груп і висування політичних лідерів. У 60-х р. нашого століття в західних країнах демократія участі стала активно розвиватися в різних формах самоврядування, у нових соціальних рухах (наприклад -«зелених»), суспільних ініціати­вах, які заперечували державний примус.

Критики цієї теорії стверджують, що широка політизація суспільства веде до тоталітаризму або популістського авторита­ризму, до обмежень індивідуальної свободи. Крім того, недоліком вважають те, що ефективність таким чином прийня­тих рішень буде низькою через недостатню компетентність мас, відсутність інституційної відповідальності посадових осіб, оскільки важливі рішення приймаються широким колом ніким не контрольованих і ні за що не відповідаючих непрофесіоналів. А також внаслідок високої вартості практичного здійснення, неможливості без певного примусу залучити до систематичної

участі в управлінні більшість громадян, важливіші життєві інтереси яких лежать в іншій площині та в інших сферах.

Є спроби й певного поєднання в політичній системі моделі прямої та представницької демократії. На нищому рівні — принцип прямого представництва, а на більш високих рівнях — принцип делегування волі нижчих ланок політичної системи.

Демократія покликана створити умови для конкуренції різних соціально-політичішх сил за свою частку влади. Вона існує тільки там, де керівники політичної системи відбираються в процесі такої конкурентної боротьби. Саме через значимість, яка надається цьому принципу на Заході, велику поггулярність мала т. зв. «ринкова теорія* демократії. Основні положення цієї теорії вперше сформулював Йозеф Шумпетер у праці «Капіталізм, комунізм, демократія». Політичний процес там описується за аналогією конкуренції між різними інтересами груп, як ринок ідей і людей, де ідеї і лідери ведуть боротьбу за покупця. Шумпетер зазначав, що різні прошарки суспільства мають І різні можливості, але передбачається, що суспільство, організоване в такий спосіб, дає можливість будь-якому інтересу інституційно оформитися та спробувати себе виразити в політичному процесі. За Шумпе-гером, демократичний метод представляє собою «інституційний інструмент для досягнення політичних цілей, ...на основі якого окремі індивіди отримують владу приймати рішення шляхом змагання, об'єктом якого є голови виборців»-⁶'.

У сучасній теорії йде пошук нових моделей демократії. Наприклад, Джеймс Сарторі пропонує ідею «вертикальної демократії», яку можна вважати різновидом елітарної теорії. її сенс — аналіз меншості як поняття теорії, що означає політичну контролюючу групу.

Свою нову форму демократії французький вчений Мітель Рокар називає «інформаційною демократією». На ного думку, народ може реалізувати своє право вибору тільки в умовах вільного поширення інформації, яка великою мірою визначає демократичні дії громадян.

Є спроби спроектувати й інші моделі на майбутнє, одна з яких називається «інтегральною технодемократією*. її автором є канадський філософ М.Бунге. Така демократія є рівністю через посередництво кооперативної власності та самоуправління політичної демократії та технічної експертизи. До нових теорій можна віднести й теорію «економічної демократії». Економічна демократія — це сфера ринкових відносин, до яких часто зводяться політико-владні відносини.

Суті., зміст 1 форми політичної демократії

412

413

Політичне свобод* тарЬміоть

Кожна з розглянутих моделей демократії має свої позитивні якості та недоліки. Як політичний режим демократія не завжди підходить для радикального вирішення стратегічних проблем, оскільки вимагає постійного узгодження інтересів, опрацю­вання різних суспільних альтернатив, толерантності. Підсумо­вуючи, слід зазначити, що аналіз сучасних моделей демократії покачує й багатоманітність підходів, що реально пов'язано як із багатоманітністю її практичних форм здійснення, так і з ідейними та світоглядними позиціями дослідників. Демократія уявляється як певний образ політичного суспільства, а кожен із напрямів носить коицептуально-нормативний характер, тобто трактує той або інший вид демократії як ідеал. Разом із тим теоретичні конструкції опираються й на реальний досвід, тобто на емпіричний підхід.

Свого часу Карл Поппер, розмірковуючи над альтернати­вою: диктатура або демократія, зазначив, що ми робимо наш вибір не за рахунок доброчесностей демократії, які можуть бути сумнівними, а за рахунок недоліків диктатури, які безперечні, цього достатньо, щоб зробити вибір на користь демократії. Таки дійсно, поняття демократії виявляється досить розмитим через різні причини. Демократія почала включати не тільки формі! політичного правління, а й ідеологічні, світоглядні передумови людського існування, тому можна сказати, що демократія як ідеал і демократія як набір інститутів і процедур прийняття рішень не співпадають. Найбільш послідовно цю ідею прово­дить американський вчений Даль. У другому — інституційному сенсі сучасні демократії він називає поняттям «поліархія». Він розглядає поліархію як специфічний вид режиму для управ­ління сучасною державою, яка суттєво відрізняє його від усіх інших режимів, які існували до XIX ст., а також від більшості сучасних режимів. Функціонально поліархія як політичний режим опирається на сім засад, які забезпечують їй ефектив­ність. До них відносяться: 1) виборні посадові особи, контроль за рішенням уряду конституційно закріплено за обраними від народу представниками; 2) вільні та чесні вибори, які виклю­чають будь-яке насильство або примус; 3) загальне голосуван­ня, яке передбачає право на участь у виборах усього населення, та право претендувати на виборну посаду в уряді; 4) відносно високу залежність уряду від виборців і результатів виборів; 5) свободу слова, яка забезпечує можливість вільно висловлювати свою думку, включаючи критику уряду, режиму, суспільства, пануючої ідеології; 6) Існування альтернативних і часто

конкуруючих між собою джерел інформації та переконань, виведення їх з-під урядового контролю; 7) високий ступінь свободи в створенні відносно автономних і різноманітних незалежних організацій, включаючи опозиційні партії, групи інтересів*¹.

Політична свобода та рівність (Л.С.)