Форми політичних культур

Політична культура існує у вигляді різних форм — національної, народної, масової, елітарної тощо. Найширшим поняттям є національна політична культура, яка включає в себе народну, масову та елітарну культури. Вона становить сукуп­ність усього духовного, що пов'язано з типом владних відносин і специфікою реалізації влади, які притаманні певній нації, усій системі її політичних цінностей, особливостей національних владних почуттів, уявлень, переживань. її призначення в забезпеченні якісного та кількісного розширеного відтворення нації, виправдання естетичними засобами її існування. Разом із тим, це певна система політичних ідеалів, символіки, підсистема громадянського виховання, багатства політичної літератури, мистецтва, яка спирається на етнічний матеріал, традиції, звичаї нації. Тому зрозуміло, що політичні культури націй — це певний синтез різноманітних елементів різних культур. Наприклад вважається, що політична національна культура України становить комбінацію елементів західно­європейської культури (60 відсотків) та східних культур (26,3 відсотки), решта — це впливи маргінальних типів⁷. У зв'язку з цим, дехто вводить ще поняття субкультури, під яким розуміються сформовані всередині пануючої національної культури певні автономні утворення різних етнічних, релігій­них меншин. Саме вони часто визначають мислення та стиль життя окремих носіїв культури.

У межах національних політичних культур розрізняють дещо вужчі поняття — народні, або (як їх називають деякі теоретики) масові культури. Поняття народної політичної культури має два значення. Перше — марксистське, що включало в себе розуміння її як політичної культури трудящих мас зі своїми цінностями, певними рисами, стереотипами. Для неї характерні доступність, простота, врахування інтересів і прагнень загалу, звідси — демократизм, колективізм, досить чітке розмежування «свій ~ чужий» тощо. Народна культура розглядалася марксистами як така, що протистояла буржуазній елітарній і масовій культурам. Тут панувала своя система позитивних героїв — людей праці, трудящих, борців за соціальну справедливість, рівність, всезагальне щастя для знедолених мас. Героями були найчастіше передовики вироб­ництва, захисники держави, правопорядку (нижчі чини). Цінностями виступали колективізм, інтернаціоналізм, обов'яз­ки перед батьківщиною, самопожертва, самовідданість у праці та навчанні, милосердя. Темами мистецтва найчастіше виступали не так політичні, як трудові процеси, технологічні, апологетика політичного режиму, боротьба зі зловживаннями. Засуджувалася гонитва за прибутками, великодержавність, шовінізм (як правило, інших націй), нечесність, зрада. У той же час монополізування влади, відчуження народних мас від політики дало можливість марксистам перетворити народну за суттю політичну культуру на ілюзорну, свого роду марево, фікцію, оздоблену народними традиціями, освячену певними звичаями.

Друге значення народної політичної культури пов'язане з синтезом народних традицій і звичаїв із режимними ціннос­тями. Воно наближене до поняття масової політичної культури, яке з'являється, коли в національній культурі виділяють елітарну. У радянській науковій літературі масова культура відносилася лише до капіталістичного світу, оскільки там існував розподіл на елітарну та масову культури. Зрозуміло, що в СРСР панувала, на думку марксистів, лише народна культура, соціалістична за змістом і національна за формою. Спеціаліст із цієї проблеми Олександр КукаркІп зазначав, що «у соціалістичних країнах... культура для мас і культура, що народжується масами, протиставляється за своєю суттю буржуазній стандартизованій споживацькій псевдокультурі, яка спрямована проти мас в інтересах еліти та яка привчає публіку до некритичного, пасивного сприйняття пропонованих

Суть, форми тж фуикцй* політичної ■

222

223

Суть, ферми та функції політичної культури

її йми творів». Зв'язок із народом, стверджував він, здійснюєть­ся не шляхом зниження критеріїв художньої творчості, «а шляхом підвищення загального духовного розвитку людей»⁸. Отже, із розподілом національної культури на елітарну та масову до поняття масової культури (яка виникає з приходом народних мас у політику, парламентаризмом, науково-технічним прогресом) включаються ілюзії доступності політичної діяльності для загалу громадянства. Засоби масової інформації створюють можливість для спілкування з владою, для співучасті мас у політичних процесах, для їхнього співпереживання в зв'язку з цим. Як колись влучно зауважив Перікл, про політику можуть говорити всі, але творити її — лише вибрані. Масова ж політична культура формується з поширенням системи загального виборчого права, вона створює ілюзію регулярної участі всього громадянства в політичному житті. Разом із тим, марксистські критики мали певну рацію, заперечуючи масову культуру, оскільки вони зауважили її слабкі сторони: панування шаблонних цінностей, низькоякісних стереотипів, неприхований культ грошей, заперечення оригінального, самобутнього. Масова культура спирається на культ героїв — божків мас, супергероїв, наслідування яким насаджується модними рекламними кліпами. Навколо них формується атмосфера масової істерії, некритичності, що особливо помітно з розвитком шоу-бізнесу. Із іншої сторони, пояснення феномену масової культури вимагає нетрадиційного підходу до неї, оскільки її висока ефективність супроводжується явищем демонізму. Суть його — у вмінні зводити всяке явище високої культури до посеред­нього рівня загалу, підтримки тваринних, примітивних інстинктів, нерозвинених смаків. Отже, формування масової культури спирається скоріше на несвідоме, на інстинкти мас, їхнє заохочення, сприяння їм. Окрім ць'ого, масова культура певною мірою формується на навіюванні, в основі якого лежить інстинкт наслідування, жіночі початки, конформізм, а також спеціальна система продуманих символів і стереотипів. Іншими словами, усе те, що спирається на національні політичні традиції, звичаї, входить у народну культуру, однак бездумна їхня абсолютизація перетворює ЇЇ на масову культуру.

Із розвитком масової культури в національній політичній культурі виділяється елітарна культура. Під нею розуміють культуру політичного, національного керівництва вибраних, зрозумілу більше для чсвоїх», вона притаманна політичній еліті

та включає в себе певний кодекс поведінки, норм взаємо­відносин у суспільстві, систему вибраних цінностей, специ­фічну психологію, суму певних уявлень і образів. Якщо звернутися до минулого, то це й афшська культура, яка була культурою вільних громадян, рабовласників, це дворянська культура Середньовіччя, це патриціанська культура міст-республік, це культура буржуазного істеблішменту, менеджерів, вона є культурою матеріального достатку, наявності вільного часу, всебічно розвинутих особистостей.

Що ж до впливу політичної культури на політичні процеси та Інститути, то завдяки йому відтворюються традиційні форми політичного життя. Це пояснює, чому більшість революцій найчастіше завершується або поверненням до старого порядку, або терором, за допомогою якого можна примусити людей сприйняти нові для них революційні цінності. Окрім цього, політична культура здатна породжувати нові, нетрадиційні форми суспільно-політичного життя. Нарешті, вона може ще й комбінувати елементи минулого та майбутнього політичного ладу⁹.