3. Система сучасного міжнародного права

Система міжнародного права є комплексом юридичних норм, характеризується принциповим єдністю і одночасно впорядкованим подразделениями на відносно самостійні частини (галузі, підгалузі, інститути).Основними юридичними та морально-політичними системоутворюючими факторами виступають цілі та принципи міжнародного права.Система міжнародного права - це не тільки складне, але і порівняно нове явище, яке перебуває в процесі становлення, що ще мало вивчений. У вітчизняній доктрині йому приділили найбільшу увагу Д. Б. Левін, Г.І. Тункін, Д.І. Фельдман, Є.Т. Усенко. Всі вони виходили з того, що загальновизнаною системи міжнародного права не існує. Системі міжнародного права властива характерна для неї структура. Под структурою розуміється внутрішня організація системи, розташування і підключення її елементів, характер їх взаємозв'язку. Іншими словами, це внутрішня форма системи, визначена упорядкованість її частин. Стійкість цілого залежить від стійкості зв'язків між його частинами. Від характеру залежить характер зв'язків системи в цілому.Cформований комплекс основних принципів міжнародного права об'єднав, супідрядні організував і раніше розрізнення групи норм. Міжнародне право перестало бути тільки диспозитивним, з'явився комплекс імперативних норм (jus cogens), тобто загальновизнаних норм, від яких держави не має права відступати у своїх відносинах навіть за взаємною згодою. З'явився ще одна ознака системи - ієрархія норм, встановлення їх співпідпорядкованості. Ієрархія норм дає можливість визначити їх місце та роль у систему міжнародного права, спростити процес узгодження та подолання колізій, що необхідно для функціонування системи.На особливу увагу заслуговує та обставина, що в міжнародному праві підсилюється регулювання процесів створення та імплементації норм. Поступово формується міжнародне процесуальне право, що є ознакою зрілості правової системи.Первинний елемент системи міжнародного права - норма. Вона є моделлю певного міжнародного відносини, система ж міжнародного права - нормативна модель системи міжнародних відносин. Ці моделі впливають на міжнародні відносини з метою максимального наближення їх до свого змісту.

4. Джерела МП і їх загальна характеристикаТермін «джерела права» вживається в двох значеннях — матеріальному і формальному.Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.Джерелом міжнародного права прийнято вважати форму вираження міжнародно-правової норми.Слід мати на увазі, що жодний із документів міжнародного права не містить вичерпного переліку його джерела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучасного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід'ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу.

Джерела міжнародного права Згідно Ст. 38 статуту Міжнародного суду ООН до джерел міжнародного права відносяться:

1. Міжнародні конвенції, що встановлюють правила, які визнані державами, що сперечаються

2. Міжнародний звичай, як доказ загальної практики, визнаною у якості правової норми

3. Загальні принципи права визнані цивілізованими націями

4. Судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй.

Договір(згідно Ст.1…) – міжнародна угода, що заклечається між державами в письмовій формі та регулюється міжнародним правом незалежно від того міститься така угода в одному документі чи кількох пов’язаних між собою а також незалежно від їх конкретного найменування.

Міжнародний звичай – правило поведінки, яке в результаті неодноразового повторення на протязі тривалого періоду отримало мовчазну згоду суб’єктів міжнародного права, та виконується ними у міжнародній практиці у якості звичайної міжнародно-правової практики.

Отже, договір та звичай мають ряд загальних рис:

1. Утворюються у результаті взаємодій суб’єктів міжнародного права

2. Обидва джерела містять правила поведінки, що носить обов’язків характер

3. Їх порушення призводить до однакових правових наслідків

4. Обидва джерела підкорюються діям загальних принципів права.

Відмінні риси:

1. Процес створення

2. Факт існування конкретного договору може бути підтвердженим посиланням на текст, доказом існування звичаєвої форми існує практика держав

3. Письмова норма може підлягати тлумаченню на відміну від звичаєвої

4. Тільки з письмовою нормою може бути пов'язаний процес кодифікації

5. Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допоміжні.До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значимості, поширеності й інтенсивного застосування, виступають і в якості універсальних джерел міжнародного права.До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні і розвитку загального міжнародного права, належать правотворчі рішення міжнародних організацій (встановлюють і формулюють правило поведінки), що досить часто, за рішенням тих же міжнародних організацій, носять рекомендаційний характер і не обов'язкові для виконання їхніми членами; судові рішення (; доктрини «найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй», до яких слід віднести Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайда і деяких інших, а також вітчизняних учених — В. Денисова, Ф. Кожевникова, В. Корецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г. Тункіна та ін. Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права ООН. До допоміжних джерел також слід віднести міжнародні звичаї і міжнародну ввічливість.

5. Поняття і сутність міжнародної правосуб’єктності

Міжнародна правосуб’єкність є головною ознакою суб’єкта міжнародного права. Вона виявляється у ряді елементів, що характеризують суб’єкт міжнародного права, право виступати на міжнародній арені від свого імені, право вступати у відносини з іншими суб’єктами міжнародного права, право брати участь у створенні норм міжнародного права, визнання суб’єкта міжнародного права іншими суб’єктами міжнародного права.Міжнародна правосуб’єктність — властивість суб’єкта міжнародних відносин, визнана і визначена нормами міжнародного права. Вона складається з трьох елементів: міжнародної правоздатності, міжнародної дієздатності та міжнародної деліктоздатності.

Протягом тривалого часу міжнародну правоздатність деякі науковці виводили на основі суверенітету, що суттєво звужує коло суб’єктів міжнародного права. Це твердження є виключно доктринальне, оскільки не існує жодного міжнародного-правового акту, який би закріплював місце і роль суверенітету мі міжнародно-правовій правосуб’єктності. Більше того сучасна практика йде шляхом визнання міжнародної правосуб’єктності за дедалі більшим колом осіб.

Особливості суб’єктів міжнародного права можна виявити, якщо виходити з норм міжнародного права, які встановлюють їх виникнення, юридичну природу, обсяг правосуб’єктності. У висновку Міжнародного суду ООН від 11.04.49 р. зафіксовано, „суб’єкти права тієї чи іншої правової системи не є обов’язково ідентичними, оскільки йдеться про їхню природу або обсяг їхніх прав”. І дійсно міжнародні правові відносини можуть складатися як з обмежено дієздатністю (наприклад, такою володіють фізичні особи, народи, нації тощо), спеціальною правоздатністю (такою володіють міжнародні організації), так і з деліктоздатністю з окремих правопорушень (наприклад, до кримінальної відповідальності за вчинення міжнародних злочинів можуть бути притягнені не держави, а конкретні посадові особи), так і з правоздатністю, яка може не забезпечуватися деліктоздатністю тощо.

Єдиним універсальним суб’єктом міжнародного права є держава, тому, що практично не існує таких міжнародних відносин, учасником яких не могла бути держава. Крім того, міжнародна правосуб’єктність держави ніким не створюється (її ще називають фактичною, оскільки вона походить з юридичного факту — виникнення держави), вона склалася в міжнародному праві у результаті визнання як такої. А ось держави можуть створювати інших суб’єктів міжнародного права через укладення міжнародних договорів, тому її правоздатність ще називають первинною

6Доктрини про співвідношення міжнародного і національного права Загалом у правовій науці є дві основні теорії цього співвідношення: монізм і дуалізм. Моністична теорія, основоположниками якої є німецькі послідовники Г. Гегеля (А. Цорн, А. Лассон, В. Кауфман), ґрунтується на визнанні міжнародного та внутрішнього права єдиною правовою системою. Ця концепція з’явилися на початку ХІХ століття й була розвинута у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Водночас одні прихильники монізму стверджують верховенство міжнародного права, інші – внутрішньодержавного. Концепція примату останнього ґрунтується на поглядах Г. Гегеля, який убачав у державі «абсолютну владу», а міжнародне право вважав таким, що створене державами, тому в ньому домінують ідеї національного права. Концепція примату міжнародного права, одним із основоположників якої був Г. Кельзен, набула розвитку після Першої світової війни. Згодом його погляди знайшли чимало прихильників, серед яких Д. Ссель, Ш. Руссо, Я. Броунлі та інші. На їхню думку, у світі існує єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і міжнародне, і національне право, однак домінуючим є правопорядок, що ґрунтується на міжнародному публічному праві. За наявності прогалин чи колізій у внутрішньому праві повинні діяти норми міжнародного права. Кожна держава може самостійно визначати особливості дії норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку. Г. Лаутерпахт, один із найвідоміших представників школи природного права, наголошував на великому значенні моральних цінностей і необхідності поваги до прав людини. Він розумів міжнародне і національне право як єдину нормативну систему, головною функцією й метою якої є забезпечення добробуту особистості. Й, виходячи з цього, вважав, що найкращим засобом досягнення цієї мети є саме примат міжнародного права над правом національним, бо воно втілює в собі моральні цінності та ідеал справедливості, що ґрунтується на повазі до прав і свобод людини [1]. На думку Г. Кельзена, міжнародне право – це право вищого порядку, норми якого мають вищу силу стосовно норм права національного, що й визначає чинність останнього.Дуалістична теорія й нині є досить поширеною. На думку І. Лукашука, «найпоширенішою концепцією співвідношення міжнародного та національного права є, вочевидь, дуалістична, яка виходить з того, що між цими двома правовими системами не існує якогось підпорядкування, кожна діє у своїй сфері»