1.Поняття державного будівництва і місцевого самоврядування.

Державне будівництво і місцеве самоврядування – це наука, що являє собою систему узагальнених знань про організацію роботи органів публічної влади. Її предметом є суспільні відносини, які складаються у процесі організації та діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

У сучасній науці термін «організація» вживається для означення певних процесів або явищ. Цей термін походить від латинського «оrganizо» – узгоджено, стрункий вигляд, укладаю. Як процес організація – це сукупність дій, що призводять до створення і покращання взаємозв’язків між частинами цілого. Організація як явище – це об’єднання елементів для реалізації програми або мети, що здійснюється на підставі певних правил і процедур.

Сучасний світ нерідко розглядається як світ найрізнома­ніт­ніших організацій, які являють собою «сукупність людей, груп, об’єднаних для досягнення якоїсь мети, вирішення якогось завдан­ня на основі принципів поділу праці, розподілу обов’язків та ієрархічної структури». Організації створюються для задоволення різ­но­манітних потреб людей і тому мають різне призначення, розміри, будову та інші характеристики. Органи публічної влади належать до формальних, політичних, бюджетних, некомерційних, державних чи муніципальних юридичних осіб.

З точки зору сучасної теорії державного будівництва, органи публічної влади являють собою цілісну систему інституцій, призначених здійснювати управління суспільно значущими справами від імені й за дорученням суверена, – народу, – або відповідної територіальної громади. Як різновид соціальних систем, органи публічної влади складаються з людей і регулюють відносини між людьми, їм притаманні такі ознаки, як множинність елементів, єдність головної мети для всіх елементів, наявність зв’язків між ними, цілісність елементів, структурованість, ієрархічність, відносна самостійність. Усі органи публічної влади є штучними системами, тобто цілеспрямовано створюваними для реалізації заданих програм і цілей. Більшість з них мають значний ступінь відкритості, тобто характеризуються розгалуженістю зв’язків з іншими складовими суспільства і, відповідно, значною залежністю від них. Водночас деякі органи публічної влади (особливо виконавчі) досі залишаються відносно закритими системами, що характеризуються переважно внутрішніми зв’язками і задовольняють у першу чергу потреби свого бюрократичного персоналу.

Складність суспільних проблем, що підлягають вирішенню, і розвиток апарату публічної влади породжують необхідність належної організації управління, узгодження діяльності всіх складових цього апарату, тобто обумовлюють необхідність організаційних відносин. Саме організаційні відносини складають серцевину предмету науки державного будівництва та місцевого самоврядування. До таких відносин у сфері здійснення публічної влади належать суспільні відносини, що складаються у процесі взаємодії чи протидії між елементами всередині загальної системи органів публічної влади, а також поза нею при створенні, функціонуванні, реорганізації та руйнації цієї системи. 

2. Основні напрямки здійснення державного будівництва і місцевого самоврядування в Україні

Організація публічної влади ніколи не залишається незмінною; вона перебуває в постійному розвитку. У цьому аспекті державно-правові си­стеми, як справедливо зазначається в сучасній теоретичній літературі, завжди були і залишаються «перехідними», тобто такими, що перебува­ють на переході від одного стану держави і права до іншого1. Саме в та­кому, перехідному, стані й перебуває нині, за оцінками фахівців, Україна.

Для пострадянської України специфіка перехідного періоду визна­чається низкою особливих завдань, насамперед необхідністю розбудо­ви незалежної держави, руйнацією адміністративно-командної систе­ми , переходу від повновладдя рад до системи організації державної вла­ди за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, від гіперцентралізації до оптимальної децентралізації державного управ­ління, становлення самостійного місцевого самоврядування.

Конституція 1996 року стала результатом компромісу основних політичних еліт і свідченням реального співвідношення суспільних сил на час її прийняття. Як наслідок, перехідний характер української дер­жавності, таких її компонентів, як економічна, політична і правова си­стеми, містить кілька варіантів можливого розвитку2. Проте прийняття Основного Закону дало можливість провести низку суттєвих політико-правових реформ, спрямованих на формування більш ефективної, сучасної системи публічної влади, наближеної до населення, відповідаль­ної перед людиною й орієнтованої на забезпечення її прав і свобод. Од­нак успіх реформ значною мірою залежить від якості відповідної науко­во-методичної бази. Кожний крок на шляху до модернізації держави і місцевого самоврядування, перш ніж бути здійсненим, повинен отри­мати належне наукове обґрунтування, організаційну й матеріально-фінансову підтримку.

Трансформаційні процеси можуть відбуватися з певними недоліка­ми, одним із яких на сучасному етапі державного будівництва в Україні є те, що всупереч п.12 ст. 92 Конституції, згідно з яким організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби визна­чаються виключно законами, відповідне законодавство досі не прийня­те. Саме тому Верховна Рада України якнайшвидше має врегулювати законодавчі прогалини щодо організації державного управління і місце­вого самоврядування, прискорити розгляд законопроектів про Кабінет Міністрів України, про центральні органи виконавчої влади, про адмі­ністративно-територіальний устрій, нової редакції Закону «Про місце­ве самоврядування в Україні» (а можливо, й Муніципального кодексу), щоб потім логічно продовжити конституційне регулювання відповідно до потреб поступального розвитку країни.

Що ж до реформи системи державного управління в сучасній Укра­їні, то вона може дати ефект лише за умови, коли одночасно будуть ре­формуватися органи всіх гілок державної влади, що буде супроводжува­тися процесами якісного перетворення вітчизняної державної служби, впровадження в країні раціонального адміністративно-територіального устрою, ліквідацією умов, що породжують бюрократизм і корупцію в державному апараті, тощо. Результати цієї реформи передусім мають бути спрямовані на вирішення забезпечення реального розмежування державної влади і власності, зміцнення правових засад громадянсько­го суспільства, що формується нині в Україні, поглиблення демократи­зації всіх сфер і ланок суспільного життя.

Нині, коли незалежна Україна увійшла у XXI століття, коли дер­жавні рішення приймаються на власній політичній та інтелектуальній основі, особливо гостро відчувається потреба в концентрації і коорди­нації зусиль вітчизняних професійних науковців на дослідження питань, пов'язаних з економічними, юридичними, управлінськими проблема­ми, розробленні наукових рекомендацій щодо їх розв'язання. Насампе­ред необхідне багатоаспектне, комплексне наукове розроблення юрис­тами, політологами, економістами та представниками інших галузей вітчизняного суспільствознавства загальнодержавної доктрини держав­ного будівництва й місцевого самоврядування, демократичних гро­мадсько-політичних, соціально-економічних, юридичних, управ­лінських перетворень у країні.

Основними напрямками здійснення державного будівництва і місцево­го самоврядування в Україні на сучасному етапі є такі:

оновлення правової основи державного будівництва і місцевого самоврядування з урахуванням новітніх наукових розробок, вітчизня­ного й зарубіжного досвіду; адаптація національного законодавства до законодавства Євросоюзу;

подальша деконцентрація та децентралазація влади; забезпечен­ня правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності місцевого самоврядування;

поглиблення демократичних тенденцій в управлінській діяль­ності; запровадження нових форм залучення громадськості до процесу вироблення й обговорення владних рішень;

оптимізація структури і штатів органів державної влади та місце­вого самоврядування;

чітке розмежування функцій і компетенції між «рівнями» і «підси­стемами» публічної влади;

забезпечення «прозорості» державної політики, боротьба з бюро­кратизмом і волюнтаризмом в системі органів публічної влади;

запровадження чітких процедур політичної та юридичної відпо­відальності при здійсненні публічної влади;

створення системи адміністративних судів, їх кадрове та ма­теріально-технічне забезпечення.

удосконалення системи підготовки кадрів для державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

удосконалення правових та організаційних форм і методів діяль­ності органів публічної влади;

запровадження технологій «електронного врядування»;

раціоналізація документообігу в органах публічної влади;

упорядкування системи дорадчих, координаційних та інших до -поміжних структур при органах публічної влади;

упорядкування й оптимізація системи оплати праці в органах публічної влади та їхньому апараті, забезпечення її «прозорості».

Ці перетворення мають забезпечити якісні зрушення в роботі ор­ганів публічної влади та їх посадових осіб, підняти їх на рівень тих ви­мог, що ставить перед ними сучасний стан розвитку українського суспільства.