Життєвий шлях та філософські погляди Володимира Винниченка

Володимир Винниченко народився 7 серпня 1880 року в м. Єлізаветграді в родині чабана, закінчив місцеву школу, потім гімназію, де навчався за кошти старшого брата, робітника друкарні.

В 1909 році В.Винниченко вступив до Київського університету на юридичний факультет. Навчаючись в університеті активно включається в політичне життя місцевої організації РУП. Був виключений з університету, заарештований. Після чергового арешту від’їжджає за кордон. Політичну діяльність поєднує з працею письменника. В 1917 році повертається до Києва., організовує друкований орган УСДРП “Робочу газету”, входить до складу Центрально Ради, стає на чолі Генерального секретаріату, який здійснює функції уряду УНР, готує універсали. В 1919 році емігрував за кордон.

В 1920 році радянський уряд запропонував повернутися до України, обійняти посади народного комісара закордонних справ, заступника голови Рад наркому України. Але він поставив вимогу увійти до складу Політбюро ЦККП(б)У, вимогу було відхилено. В. Винниченко залишився за кордоном, присвятивши себе творчості. Помер 6 вересня 1951 року.

Книга про щастя

Ще на початку 30-х років Винниченко розпочинає обдумувати новий кодекс життя, свою “нову заповідь”. Протягом довгих років тяжкої праці й глибоких роздумів він творив свою концептуальну філософсько-соціологічну працю “Конкордизм – система побудови щастя”. Конкордизм - (від фр. Concorde – погодження). Опрацювавши чималу кількість філософських творів, Винниченко задумав спершу написати “Книгу про щастя”. Наріжним каменем її методології мала бути, на думку письменника саме “ідея чесності з собою, гармонізація творення свого внутрішнього світу”. Його утопізм відбився у сподіваннях побудувати “рай земний”: мовляв, усі стануть щасливими й життя не буде трагічним. Хоча розумів, що універсального суспільного ладу, придатного для всіх країн і часів, немає, й, очевидно, не може бути. За задумом автора це мала бути перша програмова абетка оновленого суспільного життя. Це його утопічна теорія побудови нового, ідеального, погодженого гармонійного суспільного ладу і нових людей. Ця концепція в жодному разі не є догмою. Це лиш вказівки на шлях до виходу з “світової прокажельні”, шлях до оновлення, до оздоровлення й до розквіту нового конкордистського (узгодженого) щасливого людського співжиття – “шлях до щастя, до сонцеїзму”.

Уся духовна й матеріальна діяльність людства протягом тисячоліть була на думку митця, спрямована на здійснення універсальної ідеї щастя. Для досягнення щастя необхідно, як вважав митець, здолати війни, революції, законсервовані соціальні та морально-побутові традиції. Винниченко вважав, що оскільки все зло зумовлене сучасним станом суспільно-політичних і морально-етичних підвалин, то насамперед людині слід перебудувати себе, оновитися духовно і морально, відмовитися від негативного надбання віків. Тільки оновлена людина спроможна перестати бути руйнівником власного життя і щастя.

Стан щастя інтерпретується Винниченком як відчуття гармонійної співвіднесеності особистості з навколишнім світом. Поняття “щастя”, “гармонія”, “рівновага” тлумачаться ним як внутрішня цілісність людини. Саме прагнення такої внутрішньої рівноваги і виступає початком відліку у Винниченковій етичній системі, являючи собою певну форму трансцендентності без участі Бога.

Після глибоких філософських роздумів і переоцінок, обдумування і втілення нового способу життя на підставі нового ставлення до людини, природи і суспільства (т.зв. муженська доба), письменник приходить до нової світоглядної парадигми, значною мірою навіяної східною філософською традицією (буддизм), котра передбачає ставлення до природи не як до матеріалу, а як до складного організму, в якому перебуває і людина, що мусить взаємодіяти, не порушуючи його основних функціональних зв‘язків.

Студіювання буддизму Винниченком

Винниченкове переконання в тому що людина – зовсім не завойовник, не володар і не цар природи, а лише частка й, одвічне митцеве прагнення гармонії відповідало духові часу. У буддизмі він знайшов обґрунтування власного принципу “чесності з собою”.

Вивчаючи життя Будди, Винниченко раптово знаходить “лік проти цього стану” (туги, гніву, гіркоти та обурення). “Лік у вищості, а вищість у розумінні, вибачливості і жалінні”. Так починає реалізуватися його ідея активного повсякденного творення особистого щастя, в основу якого має лягти гармонізація власного внутрішнього світу, очищення життя від злості, віра в себе. Виходячи з інтересів власного самопочуття, людина не повинна допускати у своє внутрішнє життя руйнівні, негативні емоції. Письменник закликає бути до людей якомога “терпкішими, вибагливішими, розуміючими, добрими, любовними, прощальними”.

Опрацьовуючи буддизм письменник наражається на проблему релятивізму чи “множинності” істин, що мучило і багатьох тогочасних митців. “Абсолютних учень нам не дано, все – гіпотези наші, більш-менш відповідно до нашої логіки”, - записав він у “Щоденнику”.

Винниченко не визнавав абсолютних істин, як не визнавав і абсолютних моральних цінностей: “Всяку правду можна зробити брехнею і брехню правдою”, “Бажання іншим зла на світі немає, є тільки бажання собі добра, з якого неодмінно виходить іншим зло”. Всі людські моральні істини, іншими словами умовні і відносні.

Ідеї східної філософії, і все охоплена гармонія відіграють у свідомості Винниченка провідну роль. Останні двадцять років життя письменник жив згідно з тими ідеями, які лягли в основу його філософсько-етичної системи.

Доскональне суспільство потребує гармонійних людей, відтак проблеми здоров‘я Винниченко вважав першорядними. Свою систему поведінки він базує на “законі погодження у собі всіх сил, що дала нам природа”. Саме його концепція щастя – це, власне, концепція здоров‘я. Відчуття щастя, на його думку виявляє стан здоров‘я особистості, співвідноситься з усією повнотою посутніх вимірів людського буття/

Рівновага, повнота і цілісність буття – ось атрибути щасливого існування. Одним з правил “конкордизму” є таке: утворюй єдине ціле. Відсутністю рівноваги, дисбалансом автор пояснює нещастя та хвороби, які є тотожними у його розумінні: хвороби – це та ж дезорганізація, безладдя сил в організмі. Це явище він називає дискордизмом, що у художньому варіанті зветься “непомітною духовною проказою”. Цією хворобою заражене, на думку Винниченка, все людство. Люди повинні повернутися до погодження з собою і природою.

Кохання

Кохання як моральна цінність, що притаманна кожній здоровій людині, безпосередньо пов‘язана у Винниченка з відчуттям щастя. Кохання для нього є тим, через що людина творчо входить у простір свободи із царини необхідності. Отже, воно не може бути нав‘язане кимсь ззовні. А значить не можна примушувати себе “любити ближнього” без особистісної оцінки, оскільки в основі стосунків лежить визнання цінності окремої людини. Винниченко вважає, що не можна чекати любові чи поваги з боку того, для кого сам ти не є цікавим і значущим. Любов як і повага може існувати тільки на засадах свободи. З інтересів насамперед власного самопочуття треба виробляти методи та способи прийняття зовнішнього світу, і це не може не мати у собі “корисного” забарвлення. Оскільки треба організувати своє життя так, щоб сума ясного, гармонійного, спокійного, радісного, дієвого була завжди більша за суму таємного, дисгармонійного. Такий підхід зумовлений переконанням, що в основі всякої альтруїстичної моралі лежить егоїзм людей – їхня користь та шкода. У загальному вигляді Винниченкові роздуми щодо цієї проблеми відбиває таке правило його системи: “Не володій над іншими людьми і не дозволяй володіти над собою”, правило, яке можна проектувати на всі сфери життя. Проблему шлюбу Винниченко намагається розглядати в одній площині з такими поняттями, як “кохання” і “дитина”.