Розвиток філософських поглядів

в ХVІ-ХVІІІ століттях

ХVІ-ХVІІ століття в Україні характеризується поширенням освіти, створенням своєї науки. Україна стає осередком і кузнею мислителів. Що стали відомими далеко за її межами. Центрами науки стали Острозький культурно-освітній центр і Києво-Могилянська Академія.

Острозький культурно-освітній центр заснований в м. Острозі князем Костянтином Острозьким у 1576 році. Першим ректором був Г.Смотрицький. до центру входила друкарня, створена Іваном Федоровим, основне місце належало греко-слов‘янській школі (вивчалась латинська, грецька, слов‘янська мови, граматика, арифметика, риторика, логіка). Острозький центр – перша спроба створити вищий навчальний заклад в Україні, але, на жаль, він перестає існувати в 1636 році.

Києво-Могилянській колегіум створений у 1632 році, а з 1701 року – Києво-Могилянська Академія. Це перший вищий навчальний заклад у східних слов‘ян. Навчання будувалося за класичною схемою. Вивчалось “сім вільних наук” (граматика, поетика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика). Серед професорів академії – Феофан Прокопович, Лазар Баранович, Георгій Косинський.

Для філософських поглядів характерна екзистенціальність і формується раціоналістично-натуралістична лінія.

В цілому слід визначити, що до 1654 р. (фактично приєднання України до Росії) в Україні було 24 друкарні, лише на півночі України одна школа припадала на 746 душ населення. Отже, освітній ґрунт України сприяв формуванню стійких, чітко визначених філософських поглядів.

Засновником української класичної філософії є Григорій Савович Сковорода (1722-1794 рр.). він народився на Полтавщині, вчився в Києво-Могилянській академії, викладав в Переяславі, Харкові, був мандрівним філософом. Філософія Сковороди є екзистенціальною і діалектичною. Реальність для нього не є ідеальним чи матеріальним буттям, вона є гармонією трьох світів:

1. макрокосму (світ, де живе все породжене);

2. мікрокосму – людини;

3. символічного світу, або Біблії.

Одна з його центральних ідей – нерозривність і водночас незілляність природи і людини.

В цілому ХVІІІ століття для української науки є одночасно дуже складним. З 1720 року забороняється друкування книг, 1763 – заборона викладання українською мовою, в 1775 р. – знищується Запорізька Січ. Але філософська наука збереглась, зберегла свої традиції і продовжувала плин своїх ідей в творчості як вчених, так і письменників уже в ХІХ столітті.

Філософські думки в Україні в ХІХ столітті

В ХІХ столітті в Російській імперії поширюється захоплення німецькою класичною філософією. В Україні перевага віддавалась Канту, Фіхте, Шеллінгу, на відміну від Росії, де більше захоплювались Гегелем. Аналізуючи філософські погляди в Україні в ХІХ

Козельський Яків Павлович

Козельський Яків Павлович - письменник, філософ-просвітитель, викладач народився в селі Крутий Берег Лубенського району на Полтавщині у сім'ї наказного сотника кобеляцького Павла Степановича Ковельського, брата депутата Комісії зі складання проекту Нового Уложення законів Російської імперії Якова Козельського. Дитячі роки провів у Келеберді та Кобеляках. Навчався у Києво-Могилянській академії, де "постиг основы латини". 1742 згадується серед учнів класу граматики, які присягали імператриці Єлизаветі Петрівні. Закінчивши клас риторики, вирушив восени 1750 до Санкт-Петербурга, щоб продовжити освіту. В 1750-52 роках навчався в університетській гімназії при Санкт-Петербурзькій Академії Наук. У квітні 1752 за клопотанням академіка Крашеніннікова, який 20.03.1752 писав про Козельського у рапорті, що він "во всех оных науках поступает с прилежанием хвалы достойным", зарахований до університету, де вивчав філософію та математику. Курс філософії слухав у Й.-Ф. Брауна, а лекції з математики та фізики - у Г.-В. Ріхмана. Менше ніж через рік Козельського призначено викладачем німецької мови в університетській гімназії; на цій посаді залишався до січня 1756. З 1755 - репетитор з німецької і латинської мов та математики у небожа прокурора Комерц-колегії Н. Самаріна. У липні 1757 року звернувся до академічної канцелярії з проханням дозволити йому жити в будинку прокурора, щоб була можливість більше грошей виділяти на книги і речі, потрібні для навчання. 22.05.1757 подав чолобитну про звільнення з Академії Наук і вже через 4 дні отримав "абшит" і вступив на військову службу. За сприяння Самаріна зарахований гренадером до Преображенського полку і значився при коменданті І. Посагові. Дослужився до чину інженер-капітана артилерії (1764). Службу залишив у 1766 році. Ще з початку 1760-х рр. викладав математику і механіку в Санкт-Петербурзькому артилерійському інженерному шляхетному корпусі. У 1764 році випустив навчальний посібник "Арифметические предложения", у передмові до якого задекларував себе прихильником дослідного методу. Одночасно з педагогічною діяльністю займався перекладами з французької та німецької мов. Протягом 1764-66 років переклав 6 великих творів, чотири з яких - історичні. Причина такої спрямованості полягає в тому, що "чтение истории приносит людям пользу: она вместо сухих и скучных философских правил исправляет нам разум й поступки живыми и в натуре происходящими примерами". Завдяки Козельському читач ознайомився з двотомною "Датською історією" скандинавського просвітника Л. Гольберга; з книгою "Государь и министр" німецького історика, прихильника освіченого абсолютизму К.-Ф. Мозера, "Историей славных государей и великих генералов, с рассуждениями о их поступках й делах, собранные Й. Шоффиным. Из сочинений Роллена, Кревнера и других", де протиставляються "мудрые законодатели" та "монархи-поработители"; і, нарешті, з "Ис-ториею о переменах, происходящих в Швеции в рассуждении веры и правления", ч. 1 - 2 французького історика Р. О. Верто д'Обера.

Крім наукових творів, переклав і видав російською мовою трагедію англійського драматурга XVII ст. Отвея "Возмущение против Венеции". 3 1768 - учасник "Собрания, стараюшегося о переводе иносгранных книг". Для нього переклав вибрані статті з "Епсусlореdіе, оu Dісtіопаіге гаіsоnnе des sсіеnсеs, des arts et des metiers" ("Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв та ремесел"), опублікувавши їх у двох томах 1770. Серед них - "Діалектика", "Логика", "Мораль", "Нравоучение", "Политика", "Философия" та ін.

У 1770 році в порядку старшинства по службі Козельський мав посісти вакантне місце обер-секретаря Сенату, але його кандидатуру було відхилено. У червні 1770 року виїхав із Санкт-Петербурга до Глухова, де зайняв полковницький уряд у Малоросійській колегії. В 1773 році отримав у довічне володіння с. Крутий Берег, Петрівці та х. В'язівці Городиської сотні Лубенського полку з 60 дворами та 3 бездвірними хатами. За ревізією 1782, мав 793 душі обох статей. Восени 1778 через загострення хвороби вийшов у відставку в чині статського радника і оселився у своїх маєтностях. Тут він вивчав природничі науки, наслідком чого став твір "Рассуждения двух индийцев Калана и Ибрагима о человеческом познании", у якій узагальнив зібрані ним дані різних наук, викладені у формі діалогу. У 1784 році дістав підтверджувальну грамоту на дворянство. У 1786 повернувся у Санкт-Петербург, де перевидав "Механические предложения", а з 1791 - інспектор у гімназії для чужоземних одновірців, відкритій при Санкт-Петербурзькому артилерійському інженерному шляхетському корпусі, у якій навчались діти з грецьких сімей, що перейшли на бік Росії під час Російсько-турецької війни 1787-91. 18.07.1793 за станом здоров'я звільнився зі служби і виїхав із столиці у свої маєтності, де залишався до кінця життя. Мав сина Євграфа Козельського та дочку Катерину.

У родині Козельського, зокрема у його брата Якова Козельського, полтавського полкового осавула (1738-61), зберігався список Літопису Самовидця разом з працею Г. Граб'янки та інші документи. На його останній сторінці екслібрис "С числа книг осавула полкового полтавского Якова Козельского". Цей список, зроблений в 1740 році на Полтавщині, дістав назву "Козельського". Разом із списком Іскрицького ліг в основу видання Літопису Самовидця, підготовленого О. Левицьким (К., 1878) і Я.Дзирою (К., 1971).

Філософські погляди Козельського Я.П.

Козельський супроводжував переклади власними передмовами та примітками. На думку Козельського, всі біди й нещастя породжені бажанням одних людей підкорити своїй волі інших. Звідси всі насильства і війни. Закликав монархів утримуватись від загарбницьких воєн, які нічого, крім горя, не приносять народам. Козельський розвінчував суспільну нерівність і говорив про те, що кожна людина має працювати і користуватися усіма благами життя. Тому він протестував проти "праздности, неумеренности й других излишеств". З приводу політичного устрою писав, що "единоличие", крім як на війні, "весьма бесполезно". Одна людина не може необмежено керувати тисячами, вона має радитись зі "своими товарищами й поморниками".

Серед оригінальних творів помітне місце належить "Философическим предложениям" (1768). Цю роботу було написано менше ніж за рік, коли Козельський працював секретарем 3-го депутатського Сенату. Книга складається із вступу та двох головних розділів: теорії філософії (логіки і метафізики) та практичної, або ж морально-повчальної (юриспруденції і політики). У цьому творі Козельський звертався насамперед до питання "прямой добродетели". На його думку, вона полягає в тому, щоб заради добробуту людей навчати їх ("просвещать их разум"). Козельський висловив оригінальну позицію: "Выполировать народ иначе нельзя, как чрез облегчение его трудностей". Тим самим Козельський протиставив загальноприйнятному для просвітників гаслу "Шлях до свободи лежить через просвіту!" діаметрально протилежне: "Свобода - шлях до просвіти!" Головне завдання філософії Козельський вбачав у віднайдені "правил", які ведуть до добробуту людської істоти. Вимагав правового обмеження свавілля державної влади. Рівність і безправність перед особою абсолютного монарха прагнув замінити рівністю перед законом. У цьому полягала суть теорії суспільного договору. Козельський спирався на французьких філософів: Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвеція, Вольтера та показав себе не лише знавцем сучасної йому західно-європейської просвітницької літератури, але й глибоким мислителем з власною позицією. Його книги посіли гідне місце у бібліотеці Києво-Могилянської академії завдяки М. Бантишу-Каменському.

Життя і творчий шлях Г.С. Сковороди

Завершення доби бароко в історії української культури було позначено появою чи не найзначнішого в історії філософської думки України вчення, творцем якого був видатний філософ і поет, співак і музикант, байкар і педагог Григорій Сковорода.

Народився він 3 грудня 1722 р. в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині у козацько-селянській родині.

Здобувши початкову освіту у сільського дячка в рідному селі, наділений неабияким розумом Сковорода 1734 р. вступив до Києво-Могилянської академії.

З цим навчальним закладом пов‘язано понад 10 років його життя. Перебування а академії Сковорода завершив у 1753 р. Але навчання тричі переривалось. Наприкінці 1741 р. Сковорода був зарахований співаком придворної капелі у Петербурзі. Під час подорожі імператриці Єлизавети до Києва 1744 р. він повертається до Академії і продовжує навчання.

Але вже в серпні 1745 р. у складі комісії, яку очолював генерал Вишневський, Сковорода від’їжджає до Угорщини. Разом з місією він побував в містах Австрії, Угорщини, Словаччини. Повернувшись з Угорщини у 1750 р. Сковорода певний час викладає поетику у Переяславській семінарії. Але після конфлікту з місцевим єпископом, який був незадоволений прогресивними нововведеннями, здійсненими Сковородою у курсі поетики, його було виключено з семінарії, і протягом 1751-53 рр. він знову перебуває у Києво-Могилянській академії.

Подальші роки життя мислителя були тісно пов’язані з Черкащиною. Він працював домашнім учителем у селі Коврай Золотоніського району. Коврайські сторінки в творчості Григорія Савича є особливими у житті філософа. Вони поклали початок народженню збірки під назвою «Сад божественних пісень». Саме тут до нього приходила муза. На Кравцевій горі Сковорода споглядав природу і оспівував її: «Музика звучить навкруг, у повітрі шум і рух».

У Ковраї студент Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода у панському маєтку вчив і настановляв протягом шести років малого Василька – сина поміщика Степана Томари. (На колишній території маєтку нині цілий навчально-виховний комплекс і пам’ятник філософу – копія роботи скульптора Івана Кавалерідзе. Цим удячні селяни віддають шану народному вчителю Сковороді і бережуть його животворний дух та поетичний спів. Від парку залишився лише викопаний ще в ті часи погріб та старезна груша. Із 1972 року – природничо-історичний комплекс імені Григорія Сковороди площею 14 гектарів).

Цей період життя і визначив характер і спрямування подальшої філософської творчості Сковороди.

В 60-х роках Сковорода викладав у Харківському коледжі і працював домашнім вчителем на Слобожанщині.

З 1769 р. мислитель рішуче відмовляється від будь-яких високих посад, обираючи долю мандрівного філософа. Протягом 70-80 років Сковорода перебував у багатьох містах і селах Слобідської і Наддніпрянської України. На цей час припадав період його активності філософської творчості. Григорій Савович Сковорода відчував себе вільною людиною: він працював над своїми філософськими трактатами, писав вірші і байки, зустрічався з простими людьми, навчав їх, а поселявся, як правило, у своїх учнів, яких багато було на Слобожанщині. Мислителя любила і місцева інтелігенція. Сім’я поміщиків Пан-Іванівки, син яких довгий час навчався у Сковороди і був його улюбленим учнем, радушно зустрічала мислителя, відвела йому кімнату у своєму будинку, а за час його перебування часто організовувала творчі вечори, на які збиралися поміщики, священики, учителі з усього повіту. На таких вечорах Григорій Савич грав на флейті, співав, читав свої твори.

Помер Г.Сковорода на 72-у році життя у маєтку свого давнього приятеля, поміщика Андрія Ковалевського в селі Пан-Іванівці (нині Сковородинівка) на Харківщині 9 листопада 1794 р. Його не стало погожого осіннього дня. На передодні як завжди у маєтку зібралися друзі і гості Ковалевських. Григорій Савич був сумний, задумливий, відмовився співати і грати на флейті, попросив пробачення і пішов у свою кімнату. Потім вийшов в сад, викопав яму коло своєї улюбленої яблуні, скупався біля свого дуба у ставку, одягнув білу сорочку і ліг спочивати. Вранці мислитель довго не виходив з кімнати, господарі не хотіли його турбувати і постукали до кімнати лише перед обідом. Коли відкрили двері, то вітер загасив свічку, яка стояла на столі біля, уже холодного, тіла. Легкий вітерець потягну за собою фіранку, то душа великого сина українського народу вирвалася на простори улюбленого краю і полинула до Бога…

Сковороду Григорія Савича поховали під яблунею, але стара пані не могла спати, тому що мислитель щоночі приходив до неї. Через місяць його перехоронили до родинного склепу. Та коли з часом прийшов новий поміщик, він викинув тіло поета і його знову похоронили в саду. Так довго не мало спокою тіло поета, як і за життя.

Лише, коли відзначали 100-річчя від дня народження Г.С. Сковороди у 1822 році українська інтелігенція поклала на могилі камінь, на якому згідно з заповітом, було написано слова, що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії великого мислителя: “Світ ловив мене та не впіймав”. “Людина бароко, або втікає до усамітнення зі своїм Богом, або навпаки кидається у вир політичної боротьби… займається планами поліпшення стану цілого людства” (Д.Чижевський). Г.Сковорода обрав перше.

В нашій державі широко вшановується пам'ять великого філософа і письменника. На його батьківщині в селі Чернухи на Полтавщині, в селі Сковординівка (Пан-Іванівка) де він похований, працюють музеї, встановлені пам’ятники, проводяться конференції і літературні читання.

Крокуючи алеями вікового саду села Сковородинівки, згадуєш ті незначні спогади про Григорія Савича, які століттями передавались із вуст в уста. Кажуть, він хотів одружитись з дочкою полтавського старшини, та під вінцем відчув, що його призначення – мандрівний філософ. Коли гітлерівські війська захопили Україну і на Сковородинівку упали важкі бомби, одна з них влучила в могильну плиту мислителя, та не зруйнувала її, лише тріщина як глибока зморшка, пролягла пам’яттю про жорстокість і жах Другої світової війни. Німці хотіли спалити дуб філософа, загорілось вікове дерево, яскраво світило сонце, жахаючись їдкого диму. Та враз набігла хмара і полила густим дощем і дерево, і могилу вченого. Ще тридцять років розцвітав дуб весною, а пам'ять про мислителя ми збережем назавжди.

Перший філософський діалог “Нархісе. Фазглагол о том: узнай себя” був написаний ним наприкінці 60-х років. До нього тематично примикає і другий діалог “Симфонія наречення книга Асхань, о познании самого себя”. В обох діалогах розробляється тема самопізнання, що є центральною в усій творчості Сковороди.

У створених після цього трактатах та діалогах Сковорода по-філософському обґрунтовує своє етичне вчення, розвиваючи вчення про дві натури і тири світи, про сродну працю, щастя.

У 1791 р. Сковорода написав свій останній діалог “Поток змін”, в якому підсумовуються головні ідеї, що складають зміст філософської позиції мислителя.

В українській філософії проблема людини і її життя завжди була в центрі уваги, тому великий гуманіст Г. С. Сковорода проблему сутності людини, її призначення і сенс буття тлумачить через визначення суперечності самої людини, ототожнюваної з Богом. Вона, як і світ, має внутрішню (духовну) і зовнішню (матеріальну) природу, становить єдність двох істот – “дійсної”, “правдивої” та “тілесної”, “плотської” людини. “Тілесна”, “плотська” людина визначається зовнішньою природою і є “тінь, тьма і тління”, тоді як “дійсна” людина пов’язана із внутрішнім єством, яким є Бог. Оскільки внутрішнє, духовне є дійсним Богом і істиною в людині є Бог, то істинно людське визначається не його тілом, тілесною організацією, а духом, свідомістю, волею, світом внутрішніх переконань. Дійсна людина сама божественна. Цим визначає мислитель і призначення людини. Воно полягає у пізнанні Бога, служінні йому та любові до нього. Та якщо людина тотожна Богу, то пізнання Бога є пізнання самого себе, а служити йому означає служити самому собі.

Етико-моральне вчення Сковороди основане на двох принципах, а саме:” нерівної рівності” та самопізнання. “Бог – зазначає Сковорода, розкриваючи названий стан речей, - подібний до фонтана, який заповнює різний посуд за їх об’ємом. Над фонтаном надпис: ”нерівна усіх рівність”. Ллються із різних рурок різні потоки в різні посуди, що стоять навколо фонтана. Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що однаково повний”. Як “нерівна рівність” кожна людина є “мірою речей”, бо у величині людського єства відбивається безодня божественного буття.

Пізнаючи саму себе, людина здатна вимірювати все власними мірками. Інколи пізнання самого себе спрямовується не на зовнішню видимість, яка є лише “пустая пустота”, а на внутрішню суть людини, воно і розкриває те, що становить істинну суть, істину в нас самих і всього світу. Життя людини – це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання.

Споживання матеріальних благ, насолоду ними Сковорода не вважав основою людського щастя. Вище блаженство і справжнє щастя приносить людині праця за призванням, праця, що відображає природні нахили людини – “сродна праця”. Він був глибоко переконаний у тому, що кожна людина має природний нахил до певного роду діяльності, який може зробити людину дійсно щасливою.

Про високу майстерність, витончений смак, дотепність, знання мови свідчать його літературні твори, які увійшли до двох збірок «Сад божественних песен» і «Басні Харьковскіє». У своїх віршах він оспівує простого трудівника, його переживання, соціальну несправедливість. З болем згадує нахабних панів, які обирають селянина; нечесних священиків, що не бояться, навіть Бога. В своїх байках письменник доступною мовою показує значення творчої праці. Розуму, доброти і щирості в житті кожної людини.

Григорій Савич Сковорода, який по духу був великим просвітителем, шанував розум і порядність, жив в той час, коли і України майже не було, її перетворили в Малоросію. Але мислитель зміг зберегти свою правду і донести її до людей. В Радянському Союзі його не визнавали як філософа тому, що він славив Бога, стверджуючи «Бог є істина», але забути, стерти з пам’яті великого українця не вдалося Радянському режиму. Вчений говорив «Мой жребій з голякамі» - це він звертався до усіх нас: простих і чесних українців.