Джорджо Де Кіріко. Тайна дня. 1914.

Творчі погляди Де Кіріко були діаметрально протилеж­ні футуризму з його культом нестримного руху. Художник пое­тизував вічний спокій. Улюблений образ — південне місто влітку, в жаркі післяполудневі години, коли жителі сидять по домах і вулиці порожні; коли світло досягає граничної сили, а тіні — граничної глибини. В цій «спокійній і абсурдній красі сутності» він відчував наближення до істини, до першо-початку світу, котра, проте, завжди залишається таємницею для людського розуму. «В тіні людини, що йде сонячним днем, — стверджував Де Кіріко, — міститься більше таємниці, ніж у всіх релігіях». «Таємниця» — улюблене слово в лексиконі художника. Художник, здається, спеціально за­буває академічні уроки майс­терності. Грубо окреслені форми і чисті фарби, звичні для автора де­талі середземноморського міського пейзажу — башта, басейн, арка­да — виражають його ідеал простоти і постійності. Але повсякдення світу оманливе. Серед біла дня з­вичні предмети набувають потойбічної сили: могутня башта неначе ракета, що готова відірватись від землі («Ностальгія за нескінченним», 1913); кінний монумент, що перетворився на суцільну тінь, ніби примара, з’являється з-за будинку («Рожева вежа», 1913).

У 1915 р. Італія вступила у світову війну і художник в очікуванні мобілізації жив і працював у Фер­рарі. Тоді, власне, і виник метафізичний живопис як твор­ча спільнота. В 1916 р. до Джорджо Де Кіриіко приєднались його молодший брат Андреа, що носив псевдонім Альберто Савінйо (1891 — 1952), Луїджі Де Пісіс (1896—1956), Джорджо Моранді (1890—1964) і Карло Карра (1881 — 1966).

Художні обрії Де Кірі­ко та його послідовників у ці роки обмежувались тісним світом майстерні. Основна тематика їх творчо­сті — геометрія простих предме­тів, взаємостосунки живого і неживого — знаходить вираження в натюрмортах або в фантастичних композиціях з фігурами, що складені з манекенів і швацьких лекал.

Починаючи з 1919 р. феррарські ху­дожники-метафізики звернулись до досвіду старих майстрів. Де Кірі­ко захоплено копіював Тиціана і писав картини, насичені ренесансними спогадами («Римська вілла», 1922). Сюрреалісти сприйня­ли це як відречення від істини; в подальшому співробітництво Де Кіріко з фашистським режимом зробило його розрив з парижанами остаточним.

Джорджо Де Кіріко. Ностальгія за нескінченним. 1913. Башта. 1913.

Джорджо Моранді. Натюрморт. 1920.

Найбільш крайня школа – абстракціонізм склалась як напрям у 10-х рр. ХХ століття.

Абстрактний, абстракція, абстракціонізм.

Одна з форм мистецтва, в якій художник не прагне відтворити оточуючий світ. Термін застосовується по відношенню к будь-якого твору , котре не зображує об’єкти, які можна розпізнати, а переважно використовується для означення мистецтва ХХ ст., що відмовилось від імітації реального світу. Серед перших абстракціоністів були Василь Кандінський, Піт Мондріан, Казимир Малевич.

Його основоположниками стали художник Піт Мондріан (родом з Голландії), Василь Кандінський (родом москвич) і Казимир Малевич (з України). Теоретики абстракціонізму виводять його від Сезанна через кубізм. Французький критик і художник М.Сефор дав таке визначення цієї течії: “Я називаю абстрактним будь-яке мистецтво, котре не містить жодного нагадування, жодного відзвуку дійсності, все одно, була чи не була ця реальність вихідною точкою для художника”. Сефор так і називає абстракціонізм – “безпредметним” мистецтвом.

Василь Васильович Кандінський (1866-1944), багато експериментував, поки не прийшов до к безпредметного живопису. Один час він писав у такому ось пістрявому стилі.

В.Кандинський. "Мурнау". 1908.