9. Криза освіти

Культурні зміни, які відбувалися протягом кількох останніх десятиріч, принаймні у світі нашої західної цивілізації, і які тією самою мірою вплинули на Сполучені Штати Америки, що й на Європу, проникли також у саме осереддя освітніх процесів. Сьогодні ми переживаємо кризу освіти, що розуміється як методично організовані дії дорослих осіб, спрямовані на те, щоб удосконалити й розвинути здібності дітей та підлітків.

Криза освіти: вона перебуває в осередді наших проблем і наших інституцій. Так, наприклад, широко розповсюдився стиль освіти, який залишає суб’єкта безпорадним і неспроможним творити своє життя. «Безпорадна душа», за влучним висловом американського університетського професора Аллена Блума, не вміє сформувати своє ставлення до смаків, до моралі й культури. В суспільствах, які приділяють чимало уваги здійсненню заходів, покликаних розвинути здібності суб’єкта, виникає безпрецедентна криза шкільної та університетської систем: вразивши спочатку Сполучені Штати, вона розвивається тепер і в Європі, виявляючи себе через низку симптомів, так часто аналізованих (зниження літературного рівня, послаблення уваги, люди в цілому — й студенти зокрема — стали менше читати, вони не знають найкращих літературних творів, стало важко набирати у навчальні заклади добрих вихователів і вчителів і т. ін.), що буде більш доцільно розглянути причини. Чому школи й університети втратили ефективний контроль над душами своїх «вихованців», що віднині неспроможні гідно протистояти мінливостям людського життя?

В «Кризі культури» Ганна Арендт аналізує три базові ідеї, що дозволяють зрозуміти, чому занепадає система освіти, чому вона сьогодні неспроможна навчити суб’єктів активізувати свою думку. «Перша полягає в тому, що існує світ дитини і суспільство, утворене дітьми, які мають автономний характер, і що слід, у межах можливого, надавати їм право самоуправління. Роль дорослих має обмежуватися допомогою цьому самоуправлінню» 1.

1 H. ARENDT. «La Crise de la culture», Folio Essais-Gallimard, p. 232.

Таким чином дитина виключається із суспільства дорослих і /222/ полишається на саму себе або на дитячий гурт. Друга базова ідея запозичена із сучасної психології, згідно з твердженням якої зміст навчання (математика, філософія тощо) менше важить, аніж педагогічне виховання. Зігравши свою згубну роль у Сполучених Штатах, це уявлення сьогодні особливо успішно штурмує французькі мізки, як про те свідчать певні актуальні тенденції або вже здійснені педагогічні реформи в галузі підготовки професорів. Г. Арендт, яка проаналізувала американську систему, була добрим пророком нашого європейського майбутнього. Головної ваги в усьому цьому надається «комунікації»... І, нарешті, третя базова ідея пов’язана з другою: треба дбати не про те, щоб навчити людину знань, а про те, щоб навчити її, як здобувати знання. Це призводить до прагматизму, в найвужчому значенні цього терміну, який руйнує культуру і фатально відбивається на якості освітнього процесу.

За цією безпрецедентною кризою, яку спричинило спрощене застосування праць із психоаналізу та сучасної психології в навчальному процесі, автор вищеозначеного есе відкриває глибинне явище — падіння авторитету, скасованого самими ж таки дорослими: вони ставилися до дітей як до суспільної меншини, що потребує визволенням, тому перехід від природного стану до культури, набутої в процесі освіти, не міг здійснюватися раціонально.

Але що ми розуміємо під авторитетом? Тут треба його визначити як силу, що виникла в часи заснування суспільства, силу, через яку ті, хто перебуває при владі сьогодні, посилаються на творців даної людської спільноти, силу, де минуле освячує традицію. Одне слово, влада — це ніщо без звернення до традиції, до основ, до священного минулого.

Проте новітня доба стала свідком занепаду традиції та авторитету. Цей занепад авторитету і є основоположною причиною кризи освіти: в цьому суть аналізу Ганни Арендт, з яким ви ознайомитеся з наступного уривку, взятого зі статті «Криза освіти», опублікованої в книжці «Криза культури». Нехтуючи авторитет, вихователь забуває про свою відповідальність перед дітьми чи підлітками. Чи не слід нам поновити зв’язки з традицією, з утраченою спадщиною? /223/

АВТОРИТЕТ — ІСТОТНА ОСНОВА ОСВІТИ, СКАСОВАНИЙ ДОРОСЛИМИ

«За нормальних умов дитина вперше входить у світ через школу. Проте школу в жодному разі не можна ототожнювати зі світом чи розглядати її як такий; це радше інституція, розташована на півдорозі між світом і сферою приватного, це таке собі фойє, яке треба перетнути, коли ти йдеш від своєї родини у світ. Саме Держава, тобто суто суспільна установа, а не родина, запроваджує систему шкільної освіти, і таким чином у відношенні до дитини школа являє собою світ, хоч сама вона світом не є.

На цьому етапі виховання дорослі знову несуть за дитину відповідальність, але тепер вона полягає не стільки в тому, щоб надати дитині змогу рости в добрих умовах, а в тому, щоб забезпечити вільний, нічим не стримуваний розвиток її природжених якостей та характерного для неї обдарування Якщо дивитися на речі в загальному і вельми істотному плані, то саме тут слід шукати ті унікальні властивості, які відрізняють кожну людську істоту від подібних до неї і завдяки яким вона є не просто чужинцем у світі, а й «чимось таким», чого раніше ніколи не існувало.

Тією мірою, якою дитина ще не знає світу, її слід вводити туди поступово; тією мірою, якою вона там новачок, слід простежити, щоб цей зелений плід достигав у процесі вростання у світ, такий, яким він є. Водночас — і то обов’язково — вихователі мають бути для молоді представниками світу, всю відповідальність за який вони повинні взяти на себе, хоч і не вони його створювали, і навіть у тому випадку, коли, таємно чи відкрито, вони бажають бачити його іншим, аніж він є. Цю відповідальність ніхто не накладає на вихователів свавільно; вона є наслідком того факту, що дорослі змушені вводити дітей у світ, який безперервно змінюється. Той, хто відмовляється взяти на себе цю відповідальність за світ, не повинен ані мати дітей, ані брати участь у їхньому вихованні.

У випадку навчального процесу відповідальність за світ виступає у формі авторитету. Авторитет вихователя і компетенція вчителя — це не одне й те саме. Хоч і не може бути авторитету без певної компетенції, проте ця остання, хоч би якою вона була високою, ніколи не зможе сама породити авторитет. Компетенція вчителя полягає в тому, що він знає світ і спроможний передати це знання іншим, але його авторитет засновується на його ролі відповідального за цей світ. Для дитини авторитетний учитель — це ніби представник усіх дорослих, які передають йому всі свої повноваження і всі доступні їм відомості, кажучи: «Ось наш світ». /224/

Проте всі ми сьогодні знаємо, як стоять справи з авторитетом. Хоч би як ставився кожен з нас до цієї проблеми, очевидно, що авторитет не відіграє більше ніякої ролі в громадському та політичному житті, а коли й відіграє, то вельми сумнівну, бо насильство й терор, поширені в країнах із тоталітарними режимами, не мають, звичайно, з авторитетом нічого спільного. Це водночас означає, якщо висловитись простіше, що більше ні від кого не вимагається ані брати на себе якусь відповідальність, ані передавати її комусь, тому що всюди, де існував справжній авторитет, він був пов’язаний з відповідальністю за все, що робиться у світі. Якщо усунути авторитет із політичного та громадського життя, це могло б означати, що віднині відповідальність за всі світові проблеми кладеться на кожного. Але це може також означати й те, що, свідомо чи несвідомо, люди стали не зважати на вимоги світу і на його потребу порядку: тобто вони скинули з себе всяку відповідальність за світ — відповідальність давати накази і відповідальність їх виконувати. Немає сумніву, що в процесах, які призвели до сьогоднішньої загибелі авторитету, відіграли свою роль обидва ці наміри і що вони часто діяли одночасно і нерозривно.

У випадку з освітою, навпаки, така роздвоєність у тому, що стосується сьогоднішньої загибелі авторитету, неможлива. Діти не можуть відкидати авторитет вихователів, бо не можуть відчути себе пригнобленими суспільною більшістю, складеною з дорослих — навіть якби сучасні методи освіти справді змогли ефективно запровадити в практику безглузду ідею, яка полягає в тому, щоб ставитися до дітей, як до пригнобленої меншини, що має потребу визволитися. Авторитет було скасовано дорослими, і це може означати тільки одне: що дорослі відмовляються брати на себе відповідальність за світ, у який вони помістили дітей».

Ганна АРЕНДТ. «Криза культури» (Hannah ARENDT. «La Crise de la culture», Folio Essais-Gallimard, 1972, pp. 242 sq.).