6. Ера порожнечі: Нарцис

У цій новітній сучасності, де відпливають усі системи, де губляться орієнтири, де гинуть доктрини та великі синтетичні теорії, де затуманюється образ людини, тріумфують нові моделі й нові інтереси.

І передусім, коли час універсальності відійшов у небуття, «розширена приватизиція» (Жіль Липовецький) починає визначати поведінку. Коли затягуються серпанком забуття ідеології, ми спостерігаємо появу приватного індивіда. Але про якого індивіда йдеться? Це не буде суб’єкт, залюблений у свободу, неспроможний підставляти шию під ярмо колективізму: ні, сьогоднішній індивід — це радше «видимість», аніж суб’єкт, радше порожня оболонка (Бодріяр), аніж індивідуальність, радше привид і суспільна роль, аніж завершена особистість; далекий від того, щоб бути ориґінальним створінням, яке протиставляє себе традиційним структурам, етичною персоналізацією та винахідливим «я», сучасний індивід являє собою образ зваби, пусту ілюзію та частинку, прив’язану до масової культури. Наш світ — це світ невпинної спокуси, світ комунікації. «Як назвати цю катастрофічну хвилю нашого часу, яка повсюди заміняє спілкування примусом, втіху забороною, живу конкретну особу анонімом [...]. Аж ніяк не обмежуючись міжперсональними взаєминами, спокуса стала загальним процесом, що прагне реґулювати споживання, організації, інформацію, освіту, звичаї. Все життя сучасних суспільств віднині /210/ управляється новою стратегією, що скинула з трону примат виробничих взаємин на користь апофеозу взаємин спокуси» 1.

В лоні цього нескінченного процесу спокуси нарцисизм стає центральною темою культури і суспільства. Загальний відплив соціальних цінностей, глибоких політичних зобов’язань, тотальних оповідей призводить до панування «фривольної апатії» та розквіту «я», що перетворюється на видимий центр докладання всієї психічної енергії. Проте не слід помилятися щодо суті цього нарцисизму, віддаленого на тисячу миль від гедоністичного естетизму письменників та митців кінця XIX сторіччя (Оскар Вайлд та ін.). У публічному середовищі, десубстанціоналізованому внаслідок насисення інформацією, що позбавлена змісту, «я» також втрачає форму і єдність. Це — ніщо, невиразна сукупність, позбавлена орієнтирів, така собі «бульбашка». Остання людина, яку провістив Ніцше! В еру байдужості «я» перетворюється на порожню оболонку, що гойдається на хвилях простору й часу, як то добре показує Жиль Липовецький, аналітик новітніх суспільств, автор «Імперії ефемерного» (1987 p.), в наступному тексті, взятому з «Ери порожнечі», тексті, в якому він навіть кризу освіти пояснює виникненням цієї нової форми «я».

ТРІУМФ НАРЦИСА

«Розпад «я» — на такий результат працює нова етика, спрямована на вседозволеність і гедоністичну втіху: зусилля більше не в моді, все, що заборонене, все, що підлягає суворій дисципліні, знецінено на користь культу бажання та його негайного вдоволення, все відбувається так, ніби йдеться про те, щоб повністю виправдати діагноз Ніцше про сучасну тенденцію плекати «слабкість волі», сприяти анархії імпульсів або тенденцій і відповідно втраті центру ваги, навколо якого обертається все: «Множинність і розпад імпульсів, брак системи, яка їх організовувала б, роблять волю слабкою; координація імпульсів за домінації одного з них мають своїм результатом сильну волю» 2.

1 Gilles LIPOVETSKY. «L'Ere du vide», Gallimard, p. 19.

2 NIETZSCHE. «Le Nihilisme européen», fragments posthumes réunis et traduits par A. KREMER-MARIETTI, UGE, coll. «10/18», p. 207.

Вільні асоціації, творча невимушеність, недирективність, наша культура виразу, /211/ a також наша ідеологія добробуту стимулюють розсіяння на шкоду концентрації, випадкове замість умисного, працюють на подрібнення «я», на розпад організованих і синтетичних психосистем. Неуважність учнів, на яку сьогодні нарікають усі вчителі, це одна з форм цієї нової свідомості, холодної і розв’язної, в усьому схожої на свідомість телеглядача, що захоплюється всім і нічим, водночас збуджену і байдужу, пересичену інформацією, свідомість вибіркову, розсіяну, прямо протилежну свідомості вольовій, «внутрішньодетермінованій». Кінець волі збігається в часі з ерою чистої байдужості, зі зникненням великих цілей і великих справ, задля яких можна пожертвувати й життям; «все, все — і негайно» замість «per aspera ad astra» 1.

1 Через труднощі — до зірок (тут у французькому ориґіналі), (прим. Ж. Рюс).

«Щоб ви всі згинули!» — часто читаємо ми в написах, нашкрябаних на стінах; і кожен сприймає це байдужісінько, без страху і без емоцій, бо ж система потурбувалася, щоб звільнити індивіда від страху, «я» давно вже розсипалося на часткові тенденції, втягшись у той самий процес розпаду, який перетворив суспільство на конгломерат персоналізованих молекул. І інертне суспільство є точним відбитком байдужого «я» з ослабленою волею, цього нового зомбі, насиченого посланнями. Але не слід упадати в розпач, «ослаблення волі» не має катастрофічного характеру, не перетворює людство на поневолену й відчужену масу, аж ніяк не проголошує прихід тоталітаризму: розв’язна апатія скоріше являє собою такий собі редут проти сплесків історичної релігійності та великих паранояльних задумів. Захоплений лише самим собою, турбуючись лише про своє персональне вдосконалення та свою рівновагу, Нарцис перешкоджає закликам до масових мобілізацій; сьогодні балачки про авантюрні пригоди, про політичний ризик залишаються без відгуку; якщо революція набула декласованого характеру, не треба шукати в цьому якоїсь бюрократичної «зради»: революція згасає, блимаючи спокусливими спалахами персоналізації світу. Отже, ера «волі» відходить у небуття: але немає потреби, за прикладом Ніцше, вдаватися до якогось «декадентства». Йдеться про логіку експериментальної системи, заснованої на швидкості утворення комбінацій, яка вимагає усунення «волі», що становить перешкоду її оперативному функціонуванню. «Вольовий» центр із його внутрішніми певностями, з притаманною йому силою являє собою вогнище опору прискоренню експериментів: набагато більше цінується нарцисична апатія, слабке «я», здатне тільки синхронно марширувати в ритмі систематичних і прискорених експериментів.[...] Нарцисична при-/212/ страсть не походить від відчуження втраченої єдності, не компенсує втрату особистості, вона створює новий тип особистості, нову свідомість, складену із суцільних непевностей і флуктуацій. «Я» має перетворитися на порожню оболонку, що гойдається на хвилях простору й часу, без фіксації і без орієнтирів, оболонку, якою можна легко маніпулювати, оболонку, пристосовану до прискорення комбінацій, до плинності систем — такою є функція нарцисизму, цього витонченого знаряддя для постійного оновлення циклів, необхідного для постмодерністського експериментування. І водночас, очищаючи «я» від опору та стереотипів, нарцисизм робить можливим засвоєння моделей поведінки, пропонованих усіма ортопедами фізичного та ментального здоров’я: формуючи «дух», що його можна як завгодно ліпити, нарцисизм бере участь у великій праці наукового управління тілом і душею».

Жіль ЛИПОВЕЦЬКИЙ. «Ера порожнечі». (Gilles LIPOVETSKY. «L’Ere du vide», Gallimard, 1983, pp. 63 — 66).