2. Структуралізм, провісник зламів

В кінці п’ятдесятих років філософський краєвид досить раптово змінюється. Гуманітарні, а також і метафізичні теми затягуються серпанком. Хоч Сартр (та Бовуар) і залишаються персонажами міфу й досить авторитетними постатями, вони втрачають свій титул «метрів у царині думки»: занепад «екзистенціалізму» й зростання впливу наук про людину характеризують духовну сферу новітніх часів. Завершуючи процес, який розпочався в кінці минулого сторіччя, психологія, етнологія, лінґвістика та ін. бурхливо розвиваються і перестають оглядатися на філософію. Виокремлюючись у незалежні та специфічні галузі, вони більше не потребують систематизаторських вказівок філософа, який ще недавно вважався монархом у царині знань.

Ми входимо в еру структури, тобто моделі абстрактних відношень, яких не можна пізнати емпірично, системи, що залишається незмінною в процесі трансформацій. Правила, коди й структури розвінчують суб’єктивність, свідомість. Лакан говорить про «децентралізацію суб’єкта». Потрапляючи в системи, в струк-/191/тури, свідомість стирається. Відтепер синхронія бере гору над діахронією, над еволюційним розвитком, над історією суб’єкта — вільного й відповідального. Криза суб’єкта, криза історії: усе це свідчить про зміни в процесі мислення, які Бернар Пенґо підсумовує в таких переконливих словах:

«1945 — 1960 pp.: щоб виміряти відстань між цими двома датами, досить відкрити будь-яку газету або журнал і прочитати кілька критичних відгуків про книжки. Вони відрізнятимуться не тільки цитованими авторами, а й посиланнями, виносками, і навіть слова, якими формулюються думки та висновки, в них будуть різними. Мова мислення за цей час змінилася. Філософія, яка тріумфувала ще п’ятнадцять років тому, сьогодні відступила під натиском наук про людину, і цей відступ спричинив утворення нового лексикону. Більше не говорять ні про «свідомість», ні про «суб’єкт», а про «правила», «коди», «системи»; більше не говорять про те, що людина «формує значення», а про те, що значення «впливає на людину»; ми вже не «екзистенціалісти», ми тепер «структуралісти» 1. Ось так виникають цей метод і ця доктрина, охрещені «структуралізмом» 2, з якими пов’язуються імена великих учених, чию творчість ми аналізуватимемо й вивчатимемо далі — Леві-Строса (див. с. 423), Лакана (див. с. 376), Фуко (див. с. 489), Барта (див. с. 478) та багатьох інших. Якщо структуралістський метод ставить собі за мету аналіз структур, то відповідна доктрина постулює, що існують, під усіма різновидами соціальної людської активності, структури, які дозволяють їх пояснити, структури, які дійсні в різних суспільствах і мають реальність, незалежну від явищ, що їх вони організують у плані відношень. Таким чином структуралізм надає першорядної ваги артикульованим сукупностям, тоді як екзистенціалізм ставить у центр уваги зміст. Екзистенціалістській герменевтиці протистоїть позитивізм підходу, орієнтованого на систему та на синхронію.

1 В. PINGAUD, in «L'Arc-Jean-Paul Sartre», n 30, p. 1.

2 Як автентичний метод дослідження структуралізм нерозривно пов’язаний з великими іменами. Поза ними, він означає більше практичний спосіб, аніж теоретичний метод чи філософію.

Але в чому структуралізм є провісником зламів та зникнень, притаманних нашій сучасності? Чому він означає занепад або кінець метаоповідей? Відкидаючи діахронію і телеологію, він /192/ демонструє звуження історії. Структуралістський аналіз віддає перевагу нашаруванням, перервностям, множинним і дискретним рядам. Відхід від категорії сукупності провіщає «деконструкцію» великих об’єднувальних оповідей. Так, Клод Леві-Строс у своїх «Диких думках» (1962 р.) ставить під сумнів той обрій сукупності (або зведення до сукупності), якому Сартр віддає перевагу в своїй «Критиці діалектичного розуму» (1961 p.). Цілком сукупна історія — хіба це не міф? Одній історії, керованій категорією сукупності, Леві-Строс протиставляє множинні історії, чужі всякій глобальності. Тут перед нами надзвичайно важливий момент нової думки. Ми бачимо, як відсовується вбік і відкидається обрій сукупності. «В системі Сартра історія точно відіграє роль міфу» 1. Внутрішньо протиставляючи себе безперервному історичному становленню, виступаючи проти філософії історії, структуралізм свідчить про безповоротні зміни, які відбулися в царині мислення, починаючи з 60-х років. Навіть історія, яка претендує бути універсальною, каже нам Леві-Строс, є лише накладенням одної на одну кількох локальних історій.

1 LEVI-STRAUSS. «La Penseée sauvage», Plon, p. 336.

Щоб коротко схарактеризувати історичне значення цього напряму думки (з яким ми згодом ознайомимося детальніше при розгляді доктрин), наводимо кілька важливих текстів. Спочатку рядки Жіля Делеза, написані в 1967 p.: структуралізм розкришує і розчиняє суб’єкт, він повністю руйнує ідею суб’єкта як носія значення. Отже, в рамках структуралізму можна мислити лише в порожнечі, звідки людину усунено.

СТРУКТУРАЛІЗМ, РОЗКРИШЕННЯ ЛЮДСЬКОГО СУБ’ЄКТА

«Колись запитували: «А що воно таке, екзистенціалізм?» Тепер запитують: «А що це таке — структуралізм?» Ці питання становлять живий інтерес, і передусім тому, що вони актуальні, що вони стосуються наукових концепцій, які нині створюються. Ми перебуваємо в 1967 році. Отже, не можна посилатися на незавершеність тих чи тих творів як на причину, що дає підстави уникнути відповіді, саме така незавершеність і надає смислу цьому запитанню. Тому «що таке структуралізм» слід /193/ піддати певним трансформаціям. По-перше, хто вони — структуралісти? Як відомо, навіть у царині сучасності велику вагу має звичай. Звичай визначає, він відбирає, справедливо чи несправедливо, такого лінґвіста, як Роман Якобсон; такого соціолога, як Клод Леві-Строс; такого психоаналітика, як Жак Лакан; такого філософа, що оновив епістемологію, як Мішель Фуко; такого філософа-марксиста, як Луї Альтюсер; такого літературного критика, як Ролан Барт; таких письменників, які утворили групу «Такі, як ми є» ... Одні з них не відмовляються від терміну «структуралізм» і вживають поняття «структура», «структурний». Інші віддають перевагу сосюрівському терміну «система». Це мислителі дуже різні і з різних поколінь, декотрі справили великий вплив на інших. Але найважливіше те, що вони трудяться в надзвичайно розмаїтих галузях науки. Кожен із них знаходить проблеми, методи, рішення, що перегукуються з віяннями сьогодення, з духом нашої сучасності і конкретно перевіряються відкриттями і ориґінальними теоріями, що створюються у кожній з цих окремих галузей. Слова на «-ізм», у цьому розумінні, знаходять глибоке виправдання. [...]

Структуралізм у жодному разі не можна назвати думкою, яка пригнічує суб’єкт, це думка, яка його розкришує, подрібнює і систематично розподіляє, думка, яка його розсіює і перекидає з місця на місце, це такий собі суб’єкт, що постійно кочує, зроблений з індивідуалізацій, але імперсональних, або з особливостей, але доіндивідуальних. Саме в цьому розумінні Фуко говорить про «розсіяння», а Леві-Строс не може визначити суб’єктивний приклад інакше, як залежний від умов Об’єкта, за яких системи істинності стають оборотними, а, отже, «одночасно прийнятними для кількох суб’єктів» 1.

Жіль ДЕЛЕЗ. «Навіщо ми визнаємо структуралізм?» (Gilles DELEUZE. «A quoi reconnâit-on le structuralisme?», in François CHATELET «Histoire de la philosophie», t.8, Hachette, 1973, pp. 299 — 300, 331).

1 С. LEVI-STRAUSS. «Le Cru et le cuit», p. 19.

A зараз наводимо текст Жана Піаже (1896 — 1980 pp.), швейцарського психолога, автора з-поміж інших таких праць, як «Мова й думка в дитини» (1923 р.) та «Вступ до генетичної епістемології» (1950 p.). Цей автор орієнтує структуралістську /194/ доктрину на позитивні характеристики ідеї структури. Віддаючи перевагу дослідженню структур, що організують поле дослідження, структуралізм займається системами, задуманими як сукупність, що збагачується в самому процесі своїх внутрішніх трансформацій.

ЩО ТАКЕ СТРУКТУРА?

«Часто кажуть, що дуже важко охарактеризувати структуралізм, бо він, мовляв, набирає надзвичайно численних і розмаїтих форм, аби дати нам спільного знаменника, і відповідні «структури», до того ж, мають різні значення. Та порівнюючи різні смисли, яких набув структуралізм у сучасних науках та в нинішніх дискусіях, що все більше й більше входять у моду, ми все-таки знаходимо можливість певного синтезу за умови чіткого розрізнення двох проблем, у дійсності завжди пов’язаних між собою, хоч в принципі незалежних, — йдеться про позитивний ідеал, невід’ємний від поняття структури, і про критичні наміри, які супроводжували виникнення та розвиток кожного з цих понять, спрямовані проти панівних тенденцій, наявних у різних галузях науки.

Якщо ми хочемо врахувати згадувану відмінність, ми повинні ясно собі усвідомити, що, безперечно, існує спільний ідеал зрозумілості, якого шукають і якого прагнуть усі «структуралісти», тоді як їхні критичні наміри виявляють себе в безлічі варіантів: для одних, як, наприклад, у математиці, структуралізм протиставляє себе розмежуванню різних розділів, знаходячи єдність між ними завдяки поняттю ізоморфізму; для інших — сюди, скажімо, входять лінґвісти кількох послідовних ґенерацій — структуралізм править за метод відмови від досліджень діахронічного плану, що мають справу з ізольованими явищами, й перенесення центру уваги на великі системи, що функціонують у плані синхронії; у психології структуралізм, насамперед, виступив проти «атомістичних» тенденцій, які намагалися звести множинні сукупності до асоціації між попередньо заданими елементами; в актуальних дискусіях, які ми маємо можливість спостерігати, структуралізм нерідко повстає проти історизму, функціоналізму, а буває, що й проти всіх форм звернення до людського суб’єкта в загальному плані.

Отже очевидно, що коли ми хочемо визначити структуралізм у його протиставленні іншим методам, ставлячи в центр уваги ті, які він прагне усунути, ми не виявимо нічого, крім розмаїття та суперечностей, пов’я-/195/заних з усіма перипетіями історії наук або ідей. І навпаки, зосередивши увагу на позитивних характеристиках ідеї структури, ми знайдемо, принаймні, два аспекти, спільні всім різновидам структуралізму: по-перше, ідеал внутрішньої зрозумілості або, принаймні, надію досягти такого ідеалу, засновані на постулаті, що структура самодостатня і для її повного зрозуміння не треба звертатися до якихось елементів, чужих її природі; по-друге, принцип реалізації — тією мірою, в якій дослідникові вдається ефективно виділити певні структури і де їхнє застосування робить очевидними кілька загальних і явно необхідних характеристик, що їх вони виявляють попри своє розмаїття.

У першому наближенні, структура — це система трансформацій, яка має свої власні, суто системні (протиставлені тим, які спираються на властивості окремих елементів) закони і яка самозберігається або збагачується внаслідок застосування трансформацій, причому останні не виходять за власні межі й не втягують у свої процеси зовнішні елементи. Підсумовуючи, можна сказати, що структура, таким чином, включає в себе три характеристики: множинну сукупність, трансформації і самонастроюваність.

У другому наближенні — причому, може йтися і про значно пізнішу фазу, і про ту, яка настає безпосередньо після відкриття структури, — остання має піддаватися формалізації. Тільки треба добре усвідомлювати, що ця формалізація є витвором теоретика, тоді як структура незалежна від нього, і що ця формалізація може безпосередньо переводитися в логіко-математичні рівняння або бути поданою у вигляді кібернетичної моделі. Отже, існують різні можливі рівні формалізації, залежно від намірів теоретика, тоді як спосіб існування структури, що він її відкриває, має уточнюватися в кожній окремій галузі дослідження».

Жан ПІАЖЕ. «Структуралізм» (Jean PIAGET. «Le Structuralisme», Que saisje — PUF, 1968, pp. 5 sq.).