Розділ третій

ГАЙДЕҐЕР: БЛУКАННЯ ЗАХІДНОЇ КУЛЬТУРИ ДАЛЕКО ВІД БУТТЯ

1. Провідна думка: сучасність ставиться під сумнів

Гайдеґер давно помер — але його вплив досі значний: відштовхуючись від проблеми буття, він зумів освітити найважливіші питання нашої сучасності. Навіщо нам ця технічна цивілізація, де ми обложені зусібіч силами, непідвладними нашій волі і створеними поза нашим бажанням? Що може означати така доля, як не історію тривалого блукання далеко від буття?

Чому думка Гайдеґера набула такого широкого розголосу? Скажемо тут коротко, що цей мислитель зумів пояснити знегоди нинішнього Часу, ери абсолютної втрати смислу, ери «нонсенсу людської діяльності, що розглядається як абсолют» 1. Аналізуючи занепад землі та життя в царстві техніки, ворожої смислу, говорячи про крайню вбогість нашого світу, Гайдеґер, під певним кутом зору, теж ніби підхоплює слова Ніцше (хоча Ніцше, за Гайдеґером, не зміг переступити через нігілізм).

Гайдеґер глибоко проникає своїм пильним поглядом у новітню сучасність, де людина приречена тільки блукати по спустошеній землі, продираючись крізь повсюди присутній нонсенс.

1 HEIDEGGER M. «Essais et conférences». NRF-GALLIMARD, p. 115.

2. Буття і час: пошуки сенсу буття

Гайдеґер (1889 — 1976 pp.), німецький мислитель, учень Гусерля, вибухово з’являється на філософській сцені в 1927 p., коли вийшла друком його книжка «Буття і Час» («Sein und Zeit»), що ставила на меті, як пояснює нам сам Гайдеґер на самому її початку, дослідження проблеми сенсу буття. /65/Щоб відповісти на сформульоване в такий спосіб питання, слід проаналізувати суще, яке ми являємо * («суще» дорівнює усій специфічній реальності), й опрацювати методи аналізу людської реальності, так званого Dasein (буквально, «буття-тут»), тому що це останнє є буттям, яке містить у собі буття у вузькому значенні, певною мірою якимось онтологічним буттям. Що воно таке — «буття-тут»? Що ми собою являємо? Певну «стурбованість», тобто, в гайдеґерівському розумінні, — сукупність структурних характеристик людської реальності — стурбованість, яка завжди зазирає поперед себе і випереджає себе саму, втікає, рятуючись від того онтологічного почуття, яке ми називаємо тривогою, в саме осереддя повсякденної банальності, штучний світ, де тріумфує невизначена особовість», сила, що примушує нас діяти анонімно й неавтентично. Суб’єкт невизначеної особовості не визначає нікого зокрема, це така собі форма реальності, де я зрікаюся відповідальності й ховаюся від своєї тривоги. На відміну від царства, в якому панує невизначена особовість, автентичність людини розкривається в процесі прийняття смерті — невід’ємної структурної ознаки життя, — що розуміється як остання нагода і найпотаємніший шифр моєї долі на цьому світі. Відколи людина народжується на світ, вона вже достатньо стара, щоб умерти, каже нам Гайдеґер, звертаючись до знаменитого вірша Рильке. Смерть далека від того, щоби бути просто сконом, кінцем, явищем суто емпіричним, вона визначає той онтологічний вимір, у якому я відкриваю самого себе і визначальну основу завершеного існування. Смерть виявляє і виражає онтологічну схильність «буття-тут», тієї категорії, яка містить у собі буття. В цій перспективі смерть виступає як джерело або підвалина часу, тому що без неї часу не існувало б. Тоді як у традиційних філософіях плин часу завершується смертю, Гайдеґер обертає процес у протилежний бік, і смерть у нього лягає в основу часу; вона також є складовою основ або підвалин нашого власного буття.

Широкий відгомін, який дістало «Буття і Час», супроводжується цілковитим нерозумінням змісту цієї праці. Новаторську філософію Гайдеґера, дуже далеку від будь-якого «екзистенційного» бачення, що завжди підпорядковане онтологічним структурам буття, в кінцевому підсумку проголосили «екзистенціалістською» — вона ж, навпаки, є «екзистенціальною» 1 і бере свої початки на видноколі буття.

* У фр. ориґіналі «l’étant, que nous somues».

** «Ou triomphe le «on».»

1 Див. глосарій, с. 632

Ось так хибно трактували «Буття і Час», оголошуючи /66/ Гайдеґерову філософію то «екзистенціалістською», то «антропологічною», і такого розуміння нам слід уникати, бо інакше ми не збагнемо думок, викладених у цій праці, думок, які, власне кажучи, розкривають не так сутність людини, як важливість «буття-тут» (Dasein) y фундаментальній проблемі буття та сенсу буття. Згадаймо про незавершеність «Буття й Часу».

3. «Гайдеґер Перший і Гайдеґер Другий»

Починаючи з тридцятих років у Гайдеґера відбувся поворот (Kehre), такий собі перехід до роздумів, що дедалі більше зосереджувалися на проблемі буття: Гайдеґерова думка ще рішучіше спрямовується на буття в точному значенні цього терміну, на істинність буття. Лекція на тему «Сутність істини» стала ніби текстом-шарніром, який уможливив цей поворот. Таким чином коментатори протиставляють «Гайдеґера Першого» (автора «Буття і Часу») «Гайдеґерові Другому» (авторові пізніших праць). Метафізика, а також техніка будуть відтепер витлумачені в термінах, абстрагованих від буття. Серед фундаментальних текстів другого періоду згадаймо «Платанове вчення про істину» (1940 — 1942 pp.), «Лист про гуманізм» (1947 р.) і «Holzwege» — «Дороги, які нікуди не ведуть» (1949 p.), хоча насправді вони ведуть у недосліджені закутні думки, в усамітнені схованки буття. Таким чином Гайдеґер зсуває всі поняття «Буття і Часу»: людина перетворюється на охоронця буття — буття прихованого, таємного і сьогодні цілком забутого.