4. Буття і метафізика
Але що ж воно таке, буття? Цей термін означає скоріше загадку, аніж поняття, яке допускає точне, обмежувальне визначення. Вже Паскаль зауважив, що «неможливо точно визначити буття, не впадаючи в очевидний абсурд: бо неможливо дати визначення слову, яке не містило б у собі дієслова «бути», незалежно від того, чи то його називають прямо, чи мають на увазі. Отже, щоб визначити буття, треба сказати: «Буття є...» — і таким чином застосувати слово, яке визначається, в його ж /67/ таки визначенні» 1. Не будучи ані загальним поняттям, ані терміном, який піддається точному визначенню, буття «подає сиґнал» про духовне джерело, з якого ллється світло на окремі сущі (étants particuliers), про «таємницю», яку годі звести до хай там якого сущого. Отже слід, ніколи не намагаючись твердити, що буття є тим чи іншим, ідеєю, субстанцією чи еманацією божества, звертатися до цього джерела світла, до цього буття, яке перебуває під охороною людини.
А проте вся західна метафізика характеризується неувагою до буття. Досократики (Геракліт, Парменід та ін.) перебувають ще досить близько до нього. Це, зокрема, можна бачити, читаючи поему Парменіда. Але їхні наступники, починаючи від Платона, віддають перевагу сутності (Платон), субстанції (Аристотель) і якщо й згадують про буття, то роблять це у вимірі нехтування. Зняття покриву (алетея) 2 таким чином поступається місцем безлічі сущих, тіней первісної таємниці. Якщо Аристотель ставить під сумнів платонівську трансцендентну сутність, то аристотелівська субстанція безперервно звертається, у своїх глибинних виявах, до метафізичних рамок, накреслених Платоном. Що ж до сьогоднішнього Часу, то він знаходить своє завершення у філософії Ніцше: Ніцше — наш останній мислитель, неспроможний, як вважає Гайдеґер, вийти за нігілістичний обрій, — зводить буття до цінності. Але буття виходить назовні. Протягом усієї своєї історії метафізика все більше й більше характеризується нехтуванням або відкиданням цієї онтологічної різниці, тобто різниці між буттям і сущим, яка так яскраво виявила себе біля її початків, як, наприклад, у Гераклітових афоризмах. Метафізика не має доступу до буття, в точному значенні цього терміна. Вона перетворилася водночас на онтологію й на теологію, на науку, яка дошукується першопричини, тобто на «онтотеологію».
1 PASCAL. «De l’esprit geométrique», in «Pensées et opuscules», Hachette, p. 169.
2 Див. глосарій, с. 629.
Заглянувши таким чином у саму глибінь метафізики й освітивши її підземелля, розтлумачивши суть цієї метафізичної традиції, Гайдеґер здійснив надзвичайно важливу справу, яка позначилася на всій філософській думці XX сторіччя: після Платона історія метафізики — це історія забуття очевидного і блукань хибними стежками. Гайдеґер пролив світло на самі структури /68/ метафізичної думки: він демонтував і розхитав доти найміцніші підвалини філософії. В цій аналітичній роботі, в цій «деконструкції» метафізичної дисципліни Гайдеґер бачить головні завдання нашого часу. Так, наприклад, Жак Дерида (див. нижче, с. 236) теж займеться деконструкцією: він зруйнує структури, розірве нервові сплетіння, потрощить кістяк метафізичної думки.
Таким чином, Гайдеґер навчив нас «деконструювати» філософські тексти. В процесі цієї роботи, що мала на меті «деконструкцію» метафізики, задуманої не тільки як нищення, а й як аналіз структур, Гайдеґер підводив мислителів до прояснення та розхитування основ та посилок філософських доктрин.