3. Постіндустріальні структури і занепад метаоповідей

Звідки ці коливання, цей розрив духовної лінії часу? В розділі другому (див. нижче, с. 227 і далі) буде проаналізовано «онтологічні» підвалини кризи, але й на більш «явищному» або емпіричному рівні постіндустріальна модель, яка формується в /196/ наш час, дає нам уже певні ключі до її розуміння. Індустріальній структурі, що характеризується досі неконтрольованим розвитком продуктивних сил, поступово приходить на зміну «постіндустріальне» суспільство, в якому віддається першість раціональним методам управління та засобам комунікації. З розвитком кібернетики, інформатики та сучасних технологій у всій їхній сукупності і відбувається згадуваний розрив. Зокрема, інформатика — що визначається як наука про інформацію та сукупність технічних засобів для запам’ятовування й використання відомостей, що організуються та переробляються автоматично за допомогою програм, закладених у комп’ютери, — спричинила значні зміни, глибоко проаналізовані С. Нора та А. Менком у їхній знаменитій доповіді президентові Республіки в 1978 р. Вибух інформатики, поява безлічі малих машин спричинили швидкий поступ знань та комунікації. На початку 70-х років справді з’являються «міні-комп’ютери», які в кінці цього періоду стануть бурхливо розмножуватися у формі ще менших машин, але щодалі потужніших, так званих мікро-комп’ютерів, справжніх інструментів індивідуального користування. Тоді як комп’ютери 1950-х років були складні й незручні для ефективного управління, в 70-х роках інформатика виходить зі свого гетто. «Взаємини між користувачем і машиною втрачають свою «деміургічну» видимість. Кожен службовець має віднині змогу користуватися малим комп’ютером або «центром штучного інтелекту» після короткого періоду навчання. [...] Телематика 1, [хіба її не можна порівняти] [...] з електрикою? Сьогодні всякий споживач електрики може негайно отримати струм такої потужності, яку він потребує. Все свідчить за те, що завтра така сама ситуація буде з «телематикою» 2.

1 Йдеться про сукупність технічних засобів та устаткування, які об’єднують засоби інформатики із засобами телекомунікацій (прим. Ж. Рюс).

2 S. NORA et A. MINC. «L’information de la société», Points Politique-Seuil, pp.22 — 29.

Таким чином, усі новітні технології сприяють утворенню розриву, розламу, сприяють розвиткові процесів комунікації та раціонального управління. Віднині ми входимо в еру іншої індустріальної логіки, логіки «перформантів» — цей термін утворено близько 1968 p., і спочатку він застосовувався до високорезультативних електронних систем, — в еру «виробників рішень», які контролюють, управляють і розв’язують проблеми, маючи на меті в раціональний спосіб збільшити потужність системи. Семантичні зміни самі по собі значущі. Термін «виробники рішень» теж виник приблизно в той самий час, близько 1969 р. — так стали називати /197/ осіб, яким надавалося право ухвалювати рішення. Ці словникові новації виражають зміни часу. На зміну ері телеологічних візій приходить ера ефективних розмов, мовних та комунікаційних дій. Відтепер ідеться про те, щоб «оптимізувати функціонування системи, її ефективність. Застосування цього критерію до всіх видів нашої діяльності не обходиться без певного терору, коли м’якшого, коли жорсткішого» 1. Ці зміни мають вирішальний характер: з інформатизацією суспільства та запровадженням високоточної техніки знання змінює свій статус. Великі хроніки та месіанські утопії погано узгоджуються з новими системами знання, заснованими на ефективній і діяльній комунікації, настроєними на реальні результати. Ми увійшли, з виникненням таких систем, у «низьку воду міфології» (Морен). На зміну колишнім тотальним узагальненням приходить розчарування, на зміну ортодоксіям — нові підходи, які не поєднуються з метаоповідями.

Тексти

Наводимо два тексти, щоб допомогти читачеві зрозуміти ці занепади, ці метаморфози або розриви; в них робиться спроба проаналізувати і прояснити віднині розмиті й затуманені форми образів знання та людини, відсутність орієнтирів, які ми втратили вже років із тридцять тому. Перший текст належить Ж.-Ф. Ліотарові, народженому 1924 p., авторові, зокрема, таких книжок, як «Феноменологія» (1954 p.), «Економіка лібідо» (1974 р.) і «Умови постмодернізму» (1979 p.); постмодернізм не означає ані нового світогляду, ані нового підходу, це просто організація подій за новим принципом (яка тривалий час підкорялася ідеї універсальної історії людства) 2.

1 J.-F. LYOTARD. «La condition postmoderne», Ed. de Minuit, p. 8.

2 Термін «постмодернізм» («постновітня сучасність»), запроваджений у нашу мову в 1979 p., допускає безліч визначень. Тут ми його визначаємо, йдучи за Ліотаром, як думку, що відкидає ідеологічну балаканину. Само собою зрозуміло, це лише одне визначення з багатьох можливих. Див. Alaine TOURAINE. «Critique de la modernité, Fayard, pp. 218 sq.

В «Умовах постмодернізму», а точніше, у вступі до цього твору Ліотар замислюється над значенням терміна «постмодернізм» («постновітній»). Не забуваймо про те, що аналіз Ліотара, датований 1979 роком, вводить слово, як повідомляє нам автор, яке було тоді в ужитку в Сполучених Штатах. У пропонованому тексті, зокрема, досліджується «логіка найефективнішого перформанта, того, що дає найвищий і найоптимальніший результат. Ліотар відзначає, що цей критерій ефективної оперативності залишає нас обеззброєними і в жодному разі не дозволяє вводити етичну проблематику, судити про те, /198/ що справедливе, а що ні (див. нижче, с. 527 і далі, частину, присвячену сучасній етиці).

УМОВИ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

«Ця праця має на меті вивчення умов, в яких перебуває знання в найрозвиненіших суспільствах. Ми вирішили назвати їх «постновітніми», «постмодерністськими». Слово «постмодернізм», «постновітня сучасність», часто вживається на Американському континенті, воно з’являється здебільшого з-під пера соціологів та критиків. Воно означає стан культури після тих змін, які відбулися з правилами гри в науці, в літературі і в мистецтвах, починаючи з кінця XIX сторіччя. Тут ми розглянемо ці зміни у зв’язку з кризою оповідей.

Наука від самого свого виникнення увійшла в конфлікт з оповідями. Згідно з її критеріями, більшість цих останніх — байки. Та оскільки вона не обмежується тим, що встановлює утилітарні закони, а й шукає істину, вона повинна узаконити свої правила гри. Саме тоді вона вводить до свого статуту мову власної леґітимації, яка називається філософією. Коли ця метамова експліцитно вдається до тієї чи тієї великої оповіді, як, наприклад, діалектики Духу, герменевтики смислу, емансипації мислячого або діючого суб’єкта, розвитку багатства, то науку, яка звертається з метою власної леґітимації до однієї з таких експліцитно виражених метаоповідей, називають «сучасною». Так, наприклад, правило консенсусу між відправником і одержувачем мовного висловлювання, що має істинну валентність, буде визнане прийнятним, якщо воно вписується в перспективу можливої одностайності раціональних умів: такою була оповідь Просвітництва, де герой у сфері знання працює задля доброї етико-політичної мети, задля універсальної злагоди й миру. На прикладі цього випадку ми бачимо, що в процесі леґітимації знання через метаоповідь, яка включає в себе філософію історії, ми змушені поставити питання про істинність інституцій, які управляють суспільними зв’язками: їх також треба леґітимізувати. Таким чином справедливість теж слід узаконювати зверненням до ширшої оповіді, як і у випадку з істинністю. Спрощуючи до краю, ми назвемо «постмодернізмом» недовіру до метаоповідей. Вона стала, безперечно, можливою внаслідок поступу наук; але цей поступ, у свою чергу, передбачає її. Виходу з ужитку леґітимізаційного апарату метаоповідей якраз і відповідає криза метафізичної філософії та криза системи університетської освіти, яка від неї залежала. Оповідна функція втрачає свої функтори (functeurs) — великого героя, /199/ великі небезпеки, великі мандри і велику мету. Вона розсіюється в хмари мовних елементів — наративних, але також денотативних, прескриптивних, дескриптивних та ін., кожен із них обтяжений прагматичними валентностями sui generis . Кожен із нас зустрічається з ними дуже часто. Ми далеко не завжди утворюємо стабільні мовні сполуки, а ті з них, які ми утворюємо, далеко не завжди комунікабельні.

Таким чином, прийдешнє суспільство набагато менше залежить від ньютонівської антропології (як і структуралізм або теорія систем) і більше — від прагматики мовних часточок. Існує багато мовних сполучень — це гетерогенність елементів. Вони стають інститутивними лише у вигляді табличок — це локальний детермінізм.

Проте виробники рішень намагаються управляти цими хмарами соціальності через штампи вхід/вихід, згідно з логікою, яка передбачає співмірність елементів і детермінованість усього. Наше життя, за їхніми планами, має служити одній меті — зростанню потужності. Його леґітимація в термінах соціальної справедливості, що розуміється як наукова істинність, служить оптималізації функціонування системи, її ефективності. Застосування цього критерію до всіх видів нашої поведінки не може обійтися без певного терору, м’якшого чи жорсткішого: або будьте такими, щоб вами легко було управляти, тобто співмірними, або зникніть.

Ця логіка більшої перформантності є, безперечно, непослідовною з багатьох поглядів, зокрема з погляду її суперечливості в соціо-економічному полі: вона водночас прагне до зменшення обсягу праці (щоб знизити ціни на продукцію) і до збільшення обсягу праці (щоб полегшити соціальний тягар неактивного населення). Але невіра нині посилилася настільки, що ніхто не сподівається рятівного виходу з цих суперечностей, на відміну від Маркса.

Проте умови постмодернізму чужі розчаруванню, чужі вони й сліпій позитивності делеґітимації. Де можна шукати леґітимність, поза метаоповідями? Критерій керованості — це критерій суто технологічний, він не годиться для оцінки ані істинного, ані справедливого».

Жан-Франсуа ЛІОТАР. «Умови постмодернізму» (Jean-François LYOTARD. «La Condition postmoderne», Ed. de Minuit, 1979, pp. 7 sq.).

* Своєрідними (латин.). /200/

Другий текст, написаний Жоржем Баландьє, професором Сорбонни і Школи Вищих Студій із Суспільних Наук, намагається проникнути в саме осереддя кризи: нинішні роки — це час сумнівів, час постановки кардинальних питань. Образ людини затуманюється і чари розвіюються.

ЧАС РОЗРИВІВ

«За якісь двадцять років — скажімо, 1966 — 1986 pp. — усе приходить у рух і розбігається на всі боки, образ людини затуманюється, суспільні краєвиди зазнають безперервних трансформацій. Невизначеність стає спустошливою, ідеології та великі системи тлумачень затягуються в загальний розбурханий потік. Що стосується критики, то «ера порожнечі», прихід якої очікувався пізніше, вже настала. Проте шістдесяті роки минули під знаком ствердження. Це час «людини структуральної», закликів до науковості, час економізму, впевненого в собі. Зв’язність уявляється необхідною, нові знання витісняють риторику, техніка панує над політикою, економічна експансія відіграє роль заспокійливих ліків, породжуючи споживацьке вдоволення. 1968 рік, ніким непередбачений, створює розрив. Людині статистичній, людині, яка визначається числом, людині, детермінованій відношеннями структури, організації або системи, протиставляється людина, котра вимагає якості, напруги, права на уяву та на винятковість. Події того року дозволили очистити від пороху французьку економіку та французьке суспільство, вони спричинили розлам, починаючи від якого новітні часи знайшли собі вільніші, неосвоєні території, а звичаї — нагоду для свого «визначення». [...]

Сімдесяті роки на початку стали роками сумнівів, чари розвіялися. Суспільний поступ відтепер став приносити «розчарування» (Реймон Арон, 1969 p.). Суспільство було «заблоковане» (Мішель Крозьє, 1970 p.). Економічне зростання втратило багато зі своїх переваг, і стали лунати пропозиції «зупинити» його (1972 p.). То була прелюдія кризи, яка вперше проявилася в середині того десятиріччя і триває досі. Криза призвела до усвідомлення меж, до втечі у своє індивідуальне «я» (у Сполучених Штатах у цей час розвивається культура нарцисизму), до підвищення цінностей моменту та мікролокальності. Постмодернізм перебудовує, готує тих, «хто залишив позад себе всі парадигми» (Юрґен Габермас), до всіх пристосувань, до відмови від догм та утверджень змісту. Відбувається активний пошук компенсацій: нової релігійності та /201/ своєрідного повсякденного язичництва, споживання швидко поновлюваної культурної продукції, подорожей і блукань, почасти міфологізованого нового відкриття природи, що породило таку собі міфоекологію. [...]

Суспільство новітньої сучасності водночас інформативне і медіативне. Образи в ньому стали плодючими; вони розмножуються, утворюючи все розмаїтіші множини, в тому числі й ту — найдивовижнішу, що складається з образів синтетичних, утворених унаслідок поєднання найабстрактніших процедур, і творення форм у процесі послідовних метаморфоз. Принаймні з цього погляду сучасна культура дуже багата. Те, що ми вже маємо, це всесвіт, покритий вічками сіті, які швидко розмножуються і з’єднуються. Ці вічка, які передають поєднані між собою образи та послання, дублюють матеріальну реальність: вони накидають на неї сюрреальність, дедалі густішу, дедалі всеохопнішу; вони нав’язують реальності роздвоєне життя і розмивають її кордони, раніше чітко означені. Протиставлення оцінок відбувається різко й брутально: з одного боку, утвердження збагачення, з другого — засудження втрати автентичності до рівня псевдо, гри видимостей. Під цим другим кутом зору епоха бачиться як час прикидання, облуди, гіпервиробництва, в якому все анулюється. І сама реальність «видається великим, нікому не потрібним тілом» (Жан Бодріяр); це вихід до межі, в цьому зануренні людина сама перетворюється на рухливий образ, вона простує туди, де реальність майже зникає. Медіатизація має менш екстремальні наслідки, їх легко можна простежити; вона революціонізує знання і вміння, виробничу активність і творчий акт; вона змінює природу суспільних зв’язків, які тепер проходять через машини; вона перекидає систему уявлень, сучасний спосіб виробництва «світобачень».

Отже, усе нині приходить у рух і розбігається на всі боки. В цей час розривів і розламів та вторгнення нового, в час напруг і суперечностей, в час непевності й невизначеності істина розпадається на фрагменти, наука й техніка ідеологізуються, і постать людини перетворюється лише на рухливу картинку у фотографічному розумінні цього слова. Позбавлена міфічного, метафізичного, позитивного і навіть широкого культурного визначення, вона перетворюється на погано ідентифіковану історичну істоту. Байдужість, зневага, насильство нападають на неї тепер частіше і зустрічають менший опір, тривога і страх роблять її пасивнішою, а технічна могутність перетворює її на ковкий матеріал. Прикрашене варварство буде її майбутнім; у тому світі творчість поступиться місцем нудьзі, святість — тривожному жаху, тоді як наука набуде гіпертрофованої значущості, чуттєвість зачахне, а життєва енергія перестане знаходити собі застосування. Це буде кінець, безвихідь, провіщені й /202/ описані Мішелем Анрі («Варварство»). Водночас ми спостерігаємо менш розпачливі спроби: спробу теоретиків автоорганізації, якщо висловитися по-науковому, або автономії (висловлюючись у термінах соціополітики: коливання породжують порядок нетривкий, але постійно відновлюваний; спроби тих, хто, констатуючи зростання ваги «життя приватного» і дедалі більшу нехіть до «життя публічного», проголошують «другу індивідуалістську революцію» і екстраординарний розвиток культу особистої незалежності (Жіль Липовецький)».

Жорж БАЛАНДЬЄ. «Літературний журнал» (Georges BALANDIER. «Magazine littéraire», n° 239 — 240, mars 1987, pp. 25, 26).