8. Криза культури

Чи повертаємося ми до варварства? Чи призведе новітня сучасність до занепаду, а то й до смерті культури? Аналіз ери порожнечі спонукає нас ставити перед собою такі запитання і не дозволяє нехтувати тривожний крик стількох сучасних мислителів.

Тут висувається звинувачення проти самого духу нашої епохи в його останніх метаморфозах. Ми ніби спостерігаємо, як розвіюється давня мрія про життя з книгами і за книгами та виникає новий порядок, що його дехто називає «варварством», терміном звинувачувальним, який ми ототожнюємо з часом небезпек, погроз і смерті.

«Де вона, та мрія, яку ми так плекали, мрія про вільне життя в гармонійному середовищі [...]? Поки ми про це мріяли, поки тішилися цією надією, народився інший світ, запроваджується новий порядок; створюються нові умови існування людей, вони привчаються інакше разом жити, інакше мислити, інакше розважатися. Книжки вже не стоять у центрі їхніх інтересів [...]. Хіба можуть книжки знайти для себе місце у світі міст, де поступово вмирає мрія про волю, яка й привела їх на світ? Чи потрібні вони в суспільстві, де гонитва за щастям стала загальною мрією, хоч і не для всіх однаково здійсненною, в суспільстві, де править потрійно нещадний закон грошей, прибутків і споживання?» 1

1 Danièle SALLENAVE. «La Don des morts», NRF-Gallimard, pp. 15 — 19.

Загибель ідеї про царство вільної думки, народженої з книг і завдяки книгам, складає один із симптомів кризи культури, що визначається, у вужчому розумінні, як сукупність інтелекту-/216/альних або мистецьких набутків людської спільноти. А хіба культура — це не те саме, що «життя з думкою»? Проте повітря нашої сучасності їй аж ніяк не сприятливе, і симптоми її хвороби множаться, як і ознаки занепаду, якщо й не безповоротного, то принаймні тривожного. Назвемо кілька таких ознак, з-поміж багатьох інших: розчинення культури — як форми універсальної і духовної — в середовищі всього, так чи так пов’язаного з культурою і культуроподібного, в царстві культурної індустрії, нескінченне розширення сфери телебачення, супроводжуване пасивністю телеглядача, зведеного до стану людини, що задовольняє свою нездорову цікавість. Безперечно, серед цих культурних форм трапляються спроби наблизитися до справжньої людської сутності, але багато знаходимо там і тривожних ознак, серед яких і зрівнювання всього: як сказав Фінкількраут, «від елементарних жестів до великих творінь людського духу — все сьогодні претендує називатися культурою». Тобто пара чобіт дорівнює «Гамлетові»...

Але як могла думка зазнати такої «поразки», звідки взялося це захворювання культури?

Перше пояснення: захворювання культури, і навіть її деґрадація, віддзеркалюють процес зубожіння думки, спричинений засобами масової інформації і передусім телебаченням. Чим більше поширюється сфера комунікації, тим убогішим стає її зміст, якість засобів виразу й обсяг комунікації перебувають звичайно в обернено пропорційній залежності: коли ми хочемо, щоб нас розуміли всі, тоді, наприклад, треба ввести у сферу користування спрощену французьку мову, обмеживши її кількома сотнями слів. Хоча це перше пояснення і не можна вважати хибним, але воно залишається поверховим. Засоби масової комунікації знищують культуру насправді з більш глибокої причини, яку добре розтлумачила Ганна Арендт у своїй «Кризі культури». Розвиток техніки дає людям змогу мати все більше й більше дозвілля: таким чином вони дістають у своє розпорядження чималі відтинки часу, які можна заповнити розвагами. Внаслідок такого стану речей індустрія розваг змушена безперервно виробляти нові об’єкти споживання і з цим наміром вона грабує великі творіння культури, спотворюючи їх, можливо, в необоротний спосіб. «Адаптувати» «Червоне й чорне» — хіба це не означає звести нанівець його художню красу і художню правду і таким чином знищити культурну традицію? /217/До цієї останньої, фундаментальної, причини, безперечно, додається в наші дні ще одна, проаналізована Фінкількраутом у «Поразці думки» («La Défaite la pensée», Folio Essais-Gallimard»), засудження етноцентризму гуманітарними науками, що прагнуть очистити сучасність від усіх слідів культурного імперіалізму. Прихильники модернізму, більш або менш несвідомо, зробили значний внесок у проголошення «права на відмінність», що пошматувало культуру на клапті, зрівнявши всі суспільні та культурні форми. Відтоді рок-концерт прирівняли за значущістю до творів Монтеня. І в цій тотальній зрівнялівці занепадає Універсальність Думки.

Ще один фактор: наукове знання, витісняючи зі світу реалії, пов’язані з почуттями, життя і пережитий досвід унаслідок об’єктивних процесів, невід’ємних від самої суті науки, може витісняти й культуру, саморозвиток життя. Наука, розвиваючись за своїми внутрішніми законами, піддає геть усе сумнівам позитивістського характеру і спричиняє занепад (відносний) некорисливої культури через сцієнтистське ідоловірство, де віддається перевага об’єктивним знанням.

І, нарешті, окрім згаданих тлумачень, водночас правдивих і часткових, треба повернутися до кризи основ, яка відбувається в наш час (див. нижче, с. 227 і далі), однієї з причин «варварства», що заволоділо культурою.

Щоб читач міг краще розібратися в цих еволюціях, наводимо текст Мішеля Анрі, народженого в 1922 p., філософа, автора праць «Сутність вияву» (1963 р.) і «Маркс» (1976 p.), a також романіста («Кохання із заплющеними очима», премія Ренодо, 1976 p.). Наведені нижче рядки взято з «Варварства» (1987 p.). Варварство нового типу проникає в наше суспільство: наукове знання, віддаючи першість математичній та геометричній ідеалізації перед якостями, пов’язаними з почуттями (така суть ґалілеївського задуму), витісняє зі світу духовне життя і суб’єктивізм; і справді, хіба сучасний космос науки не має тенденцію виключати з життя дух і все те, що робить нас людьми: вразливість, емоційність, людські почуття і пристрасті, одне слово, таке собі «афективне знання»? А саме культура визначає розвиток духовного життя і суб’єктивності, спрямовує рух, у якому вони досягають найвищих форм завершення та реалізації. Тому наука, зв’язана з математичною об’єктивністю, пригнічує суб’єктивне /218/ життя і знищує культуру. Отже, йдеться не стільки про кризу культури, як про її радикальну руйнацію.

Нищення життя, розглядуваного не в його суто біологічному виявленні, а як духовна сутність, нищення суб’єктивності і культури: атож, аналіз Анрі суворий, це справжній крик тривоги. Наукова об’єктивність, віра у виключну цінність науки, що розглядається як абсолютна норма, безпосередньо загрожують нашій культурі. Гіпертрофічний розвиток наукового знання, звуження сутності життя та людини до світу математичних абстракцій приводять до цієї смерті культури, до ніколи раніше не баченої ситуації.

Ось така це обвинувачувальна промова, похмура й палка. Суспільство без культури, без мистецтва, без етики, без релігії — чи можливо собі таке уявити? Воно вже існує — і воно зробило нас чужими духу. Якщо еллінська культура — і багато інших цивілізацій, що пішли слідом за нею, — мислила в категоріях Знання, Краси і Добра, то сьогодні ми вже не бачимо цієї єдності. Знання, Цінності і Людяність роз’єдналися.

ВІДБУВАЄТЬСЯ ТАКЕ, ЧОГО НІКОЛИ НЕ БАЧЕНО

«Ми входимо в добу варварства. Звичайно, це не вперше людство поринає в ніч. Можна навіть припустити, що такі сумні пригоди траплялися з ним дуже часто, й не в одного історика чи археолога стискалося горло, коли він відкривав сліди загиблої цивілізації.

Але на зміну їй завжди приходила інша. На руїнах античних святилищ височіють нові храми, ще величніші або більш витончені. Поля, перетворені занедбаними зрошувальними системами в смердючі болота, рано чи пізно знову осушуються, доводяться до ладу і там вирощуються багаті врожаї сільськогосподарських культур. Отже, ми мали всі підстави уявляти собі історію як циклічний процес. Після кожної фази розквіту настає фаза занепаду, але, тут чи там, відбувається новий виплеск людської енергії, і життя розвивається далі.

Все це, здавалося, мало глобальний характер. Сили, приховані в людині, завжди діяли разом, спираючись одна на одну і підстьобуючи одна одну; економічна, реміснича, мистецька, інтелектуальна, духовна, релігійна активність розвиваються спільно, і хоч би якій з них віддавав перевагу дослідник, він щоразу відзначає цей одночасний виплеск практичних, технічних і теоретичних знань, результатами яких були Шумер, /219/ Ассирія, Персія, Єгипет, Греція, Рим, Візантія, Середні Віки, Ренесанс. У всіх цих «привілейованих» регіонах щоразу розквітав водночас весь букет цінностей, які утворюють людство.

Те, що відбувається на наших очах, має зовсім іншу природу. Від самого початку сучасної ери ми спостерігаємо безпрецедентний розвиток знань, які формують «науку» і, до речі, високо несуть це звання. Під ним розуміється знання строге, об’єктивне, назаперечне, істинне. З усіх приблизних, а то й сумнівних форм знання, чи вірувань, чи забобонів, які їм передували, «наука» справді відрізняється переконливістю своїх арґументів та доведень, своїх «доказів» і водночас тими дивовижними результатами, яких вона досягла і які кардинально змінили лик землі.

На жаль, такі самі кардинальні переміни відбулися і з самою людиною. Якщо знання, що все глибше й глибше дозволяє проникнути в таємниці всесвіту, є безперечним благом, чому тоді воно супроводжується занепадом усіх інших цінностей, занепадом настільки серйозним, що він ставить під загрозу самé наше існування? [...]

Тоді як усі здобутки цивілізацій минулого зростали й занепадали разом, ніби зі спільної згоди і не роз’єднуючись — знання давали благо, благо — красу, а святість осявала все суще, — то сьогодні перед нами відбувається таке, чого раніше ніколи не бачено: науковий вибух і руйнація людини. Ми маємо справу з новим варварством, і цього разу немає певності, що нам удасться будь-коли його подолати».

Мішель АНРІ. «Варварство» (Michel HENRY. «La Barbarie», Grasset, 1987, pp. 7 — 8, 10).

Але ще до цього тривожного застереження, з яким звернувся до людства М. Анрі, ще раніше, ніж пролунав цей похмурий діагноз, Ганна Арендт уже окинула нашу культуру поглядом, позбавленим ілюзій. Ми втратили скарб, ми зреклися традицій: отже, спадщина людства розлетілася на друзки. З глибоким аналізом Арендт можна ознайомитися, прочитавши її працю «Криза культури». Ця учениця Ясперса здобула звання доктора в Гайдельберзі, а коли до влади прийшли нацисти, покинула Німеччину (Арендт — єврейка) і перебралася до Сполучених Штатів. Ця важлива постать на тлі сучасної політичної думки, проникливий аналітик, яка реґулярно публікувалася в «Джерелах тоталітаризму» (див. нижче, с. 558 і далі), відзначає, що ми змарнували традицію й переживаємо кризу культури. /220/

ФУНКЦЮНАЛІЗОВАНІ ОБ’ЄКТИ РУЙНУЮТЬ КУЛЬТУРУ

«Масова культура виникає, коли суспільство маси привласнює культурні об’єкти, і її небезпека в тому, що життєвий процес суспільства (а він, як і всі біологічні процеси, ненаситно втягує в себе все, що може знадобитися в циклі його метаболізму) в буквальному розумінні поглинає культурні об’єкти, перетравлює їх і руйнує.

Я маю на увазі, звичайно, не масове розповсюдження. Коли книжки або репродукції картин викидаються на ринок за низькими цінами і продаються у великих кількостях, це не впливає на природу даних об’єктів. Але їхня природа зазнає істотних змін, коли самі ці об’єкти модифікуються — переписуються, скорочуються, перетравлюються, зводяться до стану сировини для відтворення в нових образах. Це не означає, що культура йде в маси, це означає, що культуру руйнують у інтересах індустрії розваг. Результатом є не розпад, а загнивання, і головні його творці — не композитори з Тин-Пан-Еллі, а інтелектуали певного сорту, часто добре начитані й добре інформовані, чиє виключне завдання — організовувати, розповсюджувати і модифікувати об’єкти культури з метою переконати масового споживача, що «Гамлет» може бути не менш цікавий, аніж «Моя прекрасна леді», і — чом би й ні, — не менш корисним з погляду освіти. Чимало великих авторів минулого пережили століття нехтування й забуття, але навряд чи вони змогли б пережити ті розважальні версії, які виготовили з їхніх творів.

Культура має справу з об’єктами і є явищем світу; розваги мають справу з людьми і є явищем життя. Культурний характер об’єкта визначається тривалістю його існування; тривалість прямо суперечить функціональному характеру об’єкта, якість, через яку він знову зникає з явищного світу внаслідок свого використання та зношування. Великим користувачем та споживачем об’єктів є саме життя, життя індивіда і життя суспільства в цілому. Життя байдуже до речових властивостей об’єкта; воно вимагає, щоб кожна річ була функціональною і задовольняла певні потреби. Культура опиняється під загрозою, коли всі об’єкти та речі цього світу, виготовлені тепер і в майбутньому, розглядаються як чисті функції життєвого процесу суспільства, тобто з того погляду, що всі вони існують для задоволення тієї або тієї потреби».

Ганна АРЕНДТ. «Криза культури». (Hannah ARENDT. «La Crise de la culture», Folio Essais-Gallimard, 1972, pp. 265 — 266). /221/