5. Філософія в новітньому світі: занепад?

У хроніку стількох смертей — систем, доктрин або утопій — чи маємо ми внести і смерть філософії?

Декотрі справді проголошують, посилаючись не на одну причину, її занепад. Хіба ж у нинішньому світі залишається місце для філософії?

Це останнє запитання сформулював у такому вигляді Жан Іполіт (1907 — 1968 pp.), популяризатор геґелівської думки у Франції, автор, зокрема, такої праці, як «Логіка та існування» (1953 p.), поставивши його в лекції, яку він прочитав у Лейдені. Ми про-/207/стежимо за його арґументацією, що розглядає причини можливого зламу, можливого відступу в тінь дисципліни, яка була царицею наук, організатором усього процесу пізнання.

Колись перемішана з філософією і злита з нею, наука поступово відокремилася від неї 1. Ще в Декарта метафізика підпирає науку і божественну правдивість знання. Але з часом метафізика втрачає цю свою фундаментальну роль: коли різні позитивні дисципліни здобули незалежність, філософія водночас перестала бути монархом у царині знань, організатором наук і пророком істин.

«Тривалий час вірили, що коли істина має науковий характер, то вона неодмінно повинна стояти на підвалинах метафізики, але від цього переконання сьогодні слід відмовитися. Тепер тільки математик міркує над проблемами своєї дисципліни; він аналізує її парадокси, розвиває її аксіоматику і не думає звертатися по докази до філософів. І, зрештою, хіба філософ буде спроможний змагатися з ученим у його спеціальній галузі?» 2

То, може, філософські дослідження слід обмежити сферою людського духу? Це очевидна істина. Як ми вже знаємо, гуманітарні науки в процесі свого розвитку все більшою мірою брали собі за об’єкт людину в її різних вимірах. Історія, психологія, лінґвістика та ін. утвердили свою специфічність і визволилися з рамок філософської моделі. В цьому своєму поступі до науковості чи не залишають вони все вужче і вужче поле для суто філософської проблематики? Бурхливий розвиток наук про людину визначає нашу новітню сучасність і, очевидно, свідчить про відплив філософської праці, якій тепер загрожує не тільки незалежність природничих наук, а й автономний статус наук «духовних», що визволилися з-під опіки колишньої фундаментальної дисципліни.

І, нарешті, крах великих тотальних ідеологій (гегельянської та ін.) мав своїм наслідком подрібнення філософських студій: жодна потужна ідея не веде нині за собою філософську думку, яка втрачає своє покликання до загального синтезу всіх людських знань.

1 Хоча чимало наукових текстів мають і сьогодні певний філософський резонанс.

2 J. HYPPOLITE. «Figures de la pensée philosophique», t. 2, Quadrige-PUF, p. 1031. /208/

Отже, криза філософії супроводжує сьогоднішню кризу систем, ця криза є невід’ємною ознакою нашого духовного космосу. А яке місце для філософа ми знайдемо у світі завтрашньому? Якщо вона й перестала бути полем істини, вона залишається місцем зустрічей, як ми побачимо з наведеного нижче тексту Жана Іполіта, де не тільки дається діагноз кризи, а й пропонуються проти неї ліки. Ці рядки — витяги з цитованої вище лекції — аналізують сучасне становище у філософії, яка перестала бути полем істини, онтологією, щоб перетворитися на засіб комунікації. В іншому місці нашої книжки, в її Третій частині (с. 507 і далі), буде зроблено спробу дати відповіді на запитання, поставлені в 1965 р. Жаном Іполітом. У 80 — 90-і роки недосконалість сучасних суспільних наук, а також розчарування, породжені сцієнтизмом, спонукали дослідників до створення новітніх філософських концепцій.

ФІЛОСОФІЯ — МІСЦЕ, ДЕ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ ІСТИНИ

«Якщо філософія не є полем істин, вона є ареною, де вони знаходять своє тлумачення і взаємопов’язуються, тобто вона є місцем їхньоі зустрічі. Не змішуймо це тлумачення зі спрощенням, хоч така небезпека завжди існує, бо як філософ може переказати повсякденною мовою фізичні чи біологічні істини? Але, можливо, ці останні у своїх складових, а не тільки у своїх застосуваннях, перебувають значно ближче до нас, аніж нам це здається. Генетична теорія і мова життя аналогічні операціям, які ми здійснюємо в техніці, в нашому мовленні та в письмі. Поняття інформації — це не тільки образ.

Таким чином філософія, якщо вона прагне аналізувати і вивчати повсякденну мову, артикуляції та явища нашого існування, вносячи туди всі технічні винаходи, які здійснюються науками, не буде більше онтологією метафізики минулого, вона не буде більше тотальною сукупністю, а лише неоціненною спробою узагальнення, адже людська думка не хоче розсіюватися, а, навпаки, прагне зосередитися на своїй проблематиці та своїй історії.

З цього погляду, якщо філософія перестане бути амбітною, вона стане необхідною в житті людства. Але як ми мислимо цю філософську думку, котра не є істиною (істина може бути тільки математичною — або експериментальною) і не є також міфом чи літературою, бо в літературі йдеться ж про уявного героя? А тут треба розповісти про цілком реальну /209/ людину, з її знаннями і її становленням; ця оповідь не є ані математичним доведенням, ані романом, вільним у своїх обріях, бо тут необхідний певний ступінь істинності; вона є спробою, що завжди супроводжується критичним розумінням її меж. Водночас ця філософія, яка створює середовище людської комунікації посеред розмаїття комунікацій, є ніби отвором для існування і, можливо, вона завжди завершується етичною турботою про своє власне становлення».

Жан ІПОЛІТ. «Образи філософської думки» (Jean HYPPOLITE. «Figures de la pensée philosophique», t. 2, Quadrige-PUF, 1971, pp.1036 — 1037).