Принципи українського правопису

У сучасному українському правописі застосовуються чоти­ри принципи: фонетичний, морфологічний, історичний та розрізнювальний.

За фонетичним принципом слова пишемо так, як чуємо їх у літературній вимові: птаство (від птах), товариство, убоз­тво (від,убогий), серце, усний (від уста), проїзний (від проїзд), запорізький, сиваський (від Сиваш), кременчуцький, ближчий.

Морфологічний принцип вимагає, щоб та сама морфема завжди писалась однаково незалежно від того, як вона вимов­ляється. Наприклад, вимовляємо [росада], [рожчин], [агенство], [ш'іс:от], |хилис':а], [хилиц':а], але пишемо розсада, роз­чин (бо префікс роз-), агентство (бо агент), шістсот (бо шість), хилишся (бо хилиш), хилиться (бо хилить). За цим прин­ципом найчастіше пишуться префікси, рідше — корені, суфік­си, закінчення.

Історичний (традиційний) принцип полягає в тому, що сло­ва передаються на письмі так, як вони писалися раніше. На­приклад, за традицією звукосполучення шч позначаємо однією буквою щ (у старослов'янській мові ця буква мала форму ці і позначала звукосполучення шт); вживаються букви я, ю, є, ї, ь тощо. У словах кишеня, минулий, лиман тощо пишемо букву и, а в словах левада, леміш, кочегар тощо — букву є, хоч написан­ня цих букв ніяк не перевіряється. Те саме стосується й под­воєння букв в іншомовних назвах: Бонн, Брюссель, Ніцца.

За розрізнювальним принципом однозвучні слова пишуть­ся по-різному лише тому, що вони мають різне значення: кри­вий ріг і Кривий Ріг (місто), віра і Віра (ім'я), нагору (при­слівник) і на гору (іменник із прийменником).

У цілому український правопис можна визначити як фонетично-морфологічний.

Орфоепічні норми

Орфоепія (від гр. ortos - правильний і epos - мова, мовлення) - це наука, що вивчає сукупність правил про літературну вимову.

Розглянемо деякі найважливіші правила вимови звуків української мови:

1. Наголошування - обов'язкова ознака слова в його природному усному вияві.

2. Найважливіші правила наголошення (слід запам'ятати!).

3. Логічний наголос в усному мовленні.

4. Вимова (повний стиль вимови в офіційному, публічному мовленні та звичайний розмовний стиль, де немає підкресленої, спеціальної чіткості).

5. Милозвучність мовлення.

6. Культура мовлення відображає загальний рівень культури особистості, фахівця.

Ніщо так відразу й беззастережно не розкриває перед сторонніми таємниць нашого рівня мовної культури, як наголошення слів. Недарма стародавні філософи донесли вислів: "Заговори, щоб я тебе побачив!"

Норми наголосу в сучасній українській літературній мові вже усталилися. Вони закріплені в словниках літературної вимови, орфографічних (у кожному слові, крім односкладових, наголос позначено).

Проте в мовленнєвій практиці трапляється багато прикрих помилок, порушень цих норм, що знижує рівень мовлення. Особливо негативно це позначається на діловому мовленні, покликаному обслуговувати всі ділянки громадського життя й діяльності членів нашого суспільства.

Практично кожна людина оволодіває наголосом з дитинства, відшліфовуючи свої знання протягом усього життя. Проте, як свідчить практика, саме на наголошення припадає найбільша кількість помилок, навіть в освіченому середовищі.

Розглянемо кілька найважливіших правил наголошення:

1. В українській мові існує досить значна група власних імен (географічних назв) на -щина, -чина.

У словах цього типу наголос ставиться:

а) на корені (якщо він наголошений і в тому слові, від якого цей іменник утворений): Ки'ївщина (бо Ки'їв), Оде'щина (Оде'са), Ха'рківщина (бо Ха'рків), Су'мщина (Су'ми), Полта'вщина (бо Полта'ва);

б) на суфіксі (якщо він наголошений у слові, від якого походить іменник): Василькі'вщина (бо Василькі'в), Івано-Франкі'вщина (бо Івано-Франкі'вськ), Доне'ччина (бо Доне'цьк);

2. Віддієслівні іменники середнього роду на -ання наголошуються звичайно на тому складі, що й інфінітиви, від яких вони утворені: чита'ти - чита'ння, наполяга'ти - наполяга'ння, писа'ти - писа'ння, пита'ти - пита'ння, завда'ти - завдання, нарахо'вувати - нарахо'вування, видава'ти - видава'ння, обслуго'вувати - обслуго'вування, пізна'ти - пізна'ння.

3. Правильним у сучасній українській літературній мові є наголошення кінцевого складу в дієсловах нести', принести', пронести', везти', вести', прийти' та ін., а також у всіх формах таких дієслів: везу', везеш', везе', веземо', везете', везу'ть, везі'ть, вези', привезло та ін.

4. Слід запам'ятати:

- наголошення особових форм дієслова бути: бу'ду, бу'деш, бу'де, бу'демо, бу'дете, бу'дуть, була', було', були'...

- наголошення слова кварта'л: однаково наголошується кварта'ли нових будинків і план за три кварта'ли минулого року (дехто неправильно вважає, що на позначення три місяці це слово має наголос на першому а) - наголошення слів Украї'на, украї'нський, по-украї'нському (до речі, такий же наголос у цих слів і в російській мові: по - російські слід говорити Украи'на, украи'нский, по-украи'нски, а не укра'инский, як часто можна почути);

- наголошення таких іншомовних слів:

бюрокра'тія міліме'тр діало'г

аристокра'тія сантиме'тр моноло'г

демокра'тія дециме'тр катало'г

плутокра'тія кіломе'тр некроло'г

- наголошення однокореневих слів у російській та українській мовах:

Українська мова Російська мова

різни'ця ра'зница

сільськи'й се'льский

стари'й ста'рый

пере'пис пе'репись

різки'й ре'зкий

пока'з по'каз

при'ріст приро'ст

при'ятель прия'тель

сере'дина середи'на

5. Числівники в українській мові наголошуються так:

одина'дцять п’ятдеся'т

двана'дцять шістдеся'т

трина'дцять сімдеся'т

чотирна'дцять вісімдеся'т

п’ятна'дцять

6. Крім словесного, велике значення в усному мовленні має логічний наголос (виділення в реченні з допомогою посилення голосу того слова, на яке падає найбільше смислове навантаження). Правильне виділення слів з допомогою логічного наголосу є однією з обов'язкових умов точного й повного донесення висловлюваної думки до тих, кому вона призначалася. Наприклад: виписувати, не треба лікувати; виписувати не треба, лікувати.

В И М О В А

Розрізняють два основні стилі: повний - в офіційному, публіцистичному мовленні, при великій аудиторії, по радіо (тоді намагаються кожне слово вимовляти якомога чіткіше), і звичайний розмовний стиль вимови (де немає підкресленої, спеціальної чіткості).

Опанування обома вимовними стилями дає людині можливість однаково вільно, красиво й невимушено вести розмову у вузькому колі й виступати з трибуни перед величезною аудиторією.

Проте в обох стилях вимови, а особливо в повному, дуже помітні окремі вади дикції, помилки у вимові голосних і приголосних, неправильна вимова іншомовних слів, недотримання норм чергування та ін.

Розглянемо деякі найважливіші правила вимови звуків української мови.

Вимова голосних.

В українській мові – шість основних головних звуків – А, О, У, Е, И, І.Позначаються на письмі десятьма буквами: а,о, у, е, и, і, я, ю, є, ї.

Голосні А, О, У, І однаково чітко й виразно вимовляються як під наголосом, так і в ненаголошеній позиції.

В українській мові голосні Е, И чітко розрізняються лиш під наголосом (у ненаголошеній позиції вони змішуються: ве(и)ликий, не(и)сла, пре(и)дставник та ін.). Ступінь зближення ненаголошених И та Е залежить також від типу мовлення: чим він швидший, тим менш помітна різниця у вимові обох голосних, при повільному темпі мовлення вони вимовляються більш чітко.

Вимова приголосних.

Вимова дзвінких і глухих приголосних має неоднакові закономірності навіть у таких близькоспоріднених мовах, як українська і російська, що й створює додаткові труднощі для мовців.

1. Для української мови однією з таких закономірностей є послідовне збереження дзвінкої вимови на кінці слова, незалежно від того, після якого звука він стоїть - голосного чи приголосного (наприклад: прилад, народ, мороз, подорож). Вимова на кінці слова глухих приголосних замість дзвінких (морос, сторош, обіт) є грубим порушенням звукових норм української літературної мови (оглушення дзвінких приголосних у кінці слова для російської мови - норма: дуп, замерс, сторош, та ін.).

2. Дзвінко вимовляються ці приголосні й перед глухими в середині слова (бігти, берегти, могти, домігся, везти, губка, а не біхти, берехти, мохти та ін.)

3. Губні приголосні в кінці слова вимовляються твердо: голуб, насип, степ, верф, сім. У словах іншомовного походження губні можуть пом'якшуватись перед голосними Я та Ю (бюро, бюст, пюре, фюзеляж).

4. Звук В в українській мові ніколи не переходить у Ф, а, навпаки в певних позиціях (на початку слова, перед приголосними, в середині слова після голосного перед приголосним, в середині слова після голосного, і в кінці слова) в посилює свою звучність і переходить у нескладовий голосний У: учитель, заутра, кроу (у російській мові в цій позиції крофь, любофь, зафтра, фсе).

5. Шиплячі приголосні Ж, Ш, ДЖ і Ч у сучасній українській мові, як правило, тверді: вони, зокрема, ніколи не пом'якшуються на кінці слова (ріж, ходиш, ніч, піч). Завжди тверді неподовжені шиплячі перед голосними А, О, У, Е, И: біжать, чого, четвер, широко. Пом'якшені (напівпом'якшені) Ж, Ч, Ш, бувають перед голосним і (шість, тиші, чітко, гарячі) та тоді, коли вони подовжені (бездоріжжя, подорожжю, річчю). Порівняйте в російській мові: чьас, начьало, чьасто, широко, четверг та ін.

6. Звук Р твердий в кінці слова і складу: секретар, воротар, лікар, повір, перевір, Харків, гіркий (порівняйте в російській мові: секретарь, вратарь, лекарь, поверь, проверь, Харьков, горький та ін.).

7. Звук Л в українській мові вимовляється твердо перед А, О, У (власний, логіка, лектор, лукавий), в кінці слова і в середині слова перед приголосними (стіл, мілко); перед Е та и цей звук не такий твердий, як перед А, О, У, але й не пом'якшений (лист, ледве).

М'яка вимова Л не властива українській мові.

ПРАВОПИС ПРІЗВИЩ І ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ
1. Російська Е після приголосних передається українською Е:	Александ­ров, Успенський, Петров, Зеленогорськ, Олонець, Веслав, Семибратово.
2. Російська Е передається через Є у таких випадках: а) на початку слова: б) у середині слів після голосного: в) при роздільній вимові після апострофа: г) в суфіксах -єв, -єєв після приголосних, крім шиплячих і ц: д) у коренях слів, якщо в спорідненому українському слові в усіх формах виступає І:	а) Єгоров, Єршов, Єрошкін, Єлабуга, Єльня; б) Єнакієв, Достоєвський, Чапаєвськ, Зуєвка; в) Астаф'єв, Григор'єв, Єгор'євськ, Верхатур'є; г) Тургенєв, Коренєв, Губарєв, Берендєєво, Федосєєв, Гордєєв, Плещеєв; д) Бєлов, Бєлінський, Лєсков, Сєров, Лебедєв (бо лебідь - лебедя), Ка­менєв (бо камінь - каменя).
3. Російська Ё передається: а) ЙО на початку слова, в середині слова після приголосних а також після б,п,в,м,ф: б) ЬО в середині слова після м'яких приголосних: Коли прізвища утворені від спільних для української та російської мов ос­нов, то Ё передається через Е: в) О під наголосом після Ч, Щ:	а) Йоршик, Бугайов, Окайомов, Йолкіно, Соловйов; б) Ковальов, Семьоркін, Верьовкін. Семенов, Федотов, Артемов. в) Щипачов, Лихачов, Рогачово, Щотов, Чиха­чово, Пугачово.
4. Російський Э передається українським Е:	Естонія, Ельбрус.
5. Український И завжди пишеться на місці російського Ы:	Дородних, Черних, Мартинов, Сиктивкар, Колима, Чаплигін, Рильськ.
6. Російська И передається: а) І на початку слів і в середині після приголосних: б) Ї після голосного і апострофа, м'якого знака: в) И після Ж, Ч, Ш, Щ, Ц: г) И в прізвищах і географічних назвах, утворених від спільних основ: У складних географічних назвах, 1-ша частина яких має форму, що закінчується на И: У суфіксах -ик-, -ич-, -иц-, -ищ-:	а) Іванов, Істомін, Багіров, Пушкін, Вітебськ, Ігарка; б) Воїнов, Ільїн, Захар'їн, Троїцьк, Мар'їно; в) Дружинін, Чичиков, Гаршин, Шишкін, Жижка, Жи­гулі, Чита, Камишин, Тушин; г) Да­нилов, Куликов, Кирилов, Мишкін, Писарєв, Виноградов, Тихонов, Кисловодськ, Клин, Липецьк, Кричев, Розлив. Але: Калінін, Нікітін, Ніколаєв, Філіппов. Владивосток, П'ятигорськ, Семипалатинськ. Крутиков, Новиков, Сальников, Шафарик, Фучик, Коперник, Савич, Засулич, Ягич, Рудники, Смолевичі, Галич, Митищі.
7. Ь пишеться: а) після м'яких приголосних [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [л'],[ н'] в кінці слів, перед Я, Ю, Є, Ї та перед твердими приголосними: М'який знак не пишеться після Р та губних приголосних б) у суфіксах -ець-, -аць-: в) у суфіксах -ськ-, -цьк-:	а) Любань, Гомель, Астрахань, Рославль, Ільюшин, Усольє, Кольцов, Коньков, Сидельниково, Вязьма, Датьково. (виняток Горький) Мозир, Свир, Алтир, Перм, Об, Россош, Свислоч, Керч) б) Глуховець, Скиталець, Олонець, Вихованець; в) Маяковський, Твардовський, Одоєвський, Брянськ, Липецьк, Полоцьк.
8. Апостроф пишеться після Б, П, В, М, Ф, К, Р а також після префіксів що закінчуються на приголосний перед Я, Ю, Є, Ї:	Прокоф'єв, П'янов, Дем'янка, Єгор'євськ, Нев'янськ.