4. Соціальна політика держави

В умовах переходу до ринку значно зростатиме армія безробітних, втра­чатиметься впевненість у завтрашньому дні тощо. Це вимагає проведення акти­вної соціальної політики на рівні держави, підприємства.

Соціальна політика сучасної держави – це комплекс соціально-економі­чних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів влади, спря­мованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудо­вих заощаджень і т. ін.

Основні принципи проведення соціальної політики такі:

• захист рівня життя через застосування різних форм компенсації від під­вищення цін і проведення індексації;

• надання допомоги найбіднішим сім’ям;

• надання допомоги у разі безробіття;

• здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімаль­ної заробітної плати для працюючих;

• розвиток освіти, охорони здоров’я, навколишнього середовища перева­жно за рахунок держави;

• проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами ква­ліфікації.

Соціальний захист – проблема соціальної справедливості, яка повинна забезпечувати нормальний розвиток економіки.

Мета соціального захисту – протидіяти зниженню життєвого рівня на­селення в умовах ринкової економіки.

Основний об’єкт механізму захисту – життєвий рівень населення. Захист здійснює в основному держава за участю профспілок та інших громадських ор­ганізацій.

Рівень споживання населення в першу чергу залежить від доходів.

Залежно від походження доходи поділяються на чотири основні форми:

• заробітна плата; процент, рента та прибуток.

Доход – сума грошей або матеріальних цінностей, які отримують за пев­ний період часу і призначені для особистого споживання.

Джерела грошових доходів:

• заробітна плата;

• доходи від власності (дивіденди, проценти, рента);

• соціальні виплати (пенсії, грошова допомога по безробіттю і т.ін.);

• інше (виграш в лотерею, спадщина та ін.)

Нерівність доходів викликана: відмінностями у здібностях і можливос­тях людей (інтелектуальних, фізичних і естетичних), рівні освіти, професійної підготовки, володінням власністю, можливістю впливати на рівень ринкових цін.

Найзагальнішими критеріями бідності є безробіття і інфляція, рівень яких характеризує ступінь бідності.

Основний критерій бідності – доходи на одну людину.

Показники бідності та малозабезпеченості:

1. прожитковий мінімум;

1. гарантований прожитковий мінімум;

2. мінімальний споживчий бюджет.

Прожитковий мінімум розрізняють фізіологічний та соціальний.

Фізіологічний розрахований на задоволення тільки головних, елемен­тарних потреб і послуг.

Соціальний крім мінімального рівня задоволення фізичних потреб, вклю­чає витрати на мінімальні духовні і соціальні запити.

Соціально-фізіологічний мінімум – нижня межа малозабезпеченості (бідності).

Гарантований прожитковий мінімум – це офіційно затверджений рі­вень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну вели­чину мінімального споживчого бюджету.

Мінімальний споживчий бюджет – як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що міні­мально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини й забезпе­чення простого відтворення її життя і працездатності. Він визначається суспіль­ством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.