48. Неокейнсіанство та посткейнсіанство.

49. Динаміка світового господарського розвитку другої половини хх - почат­ку ххі ст.

Друга половина ХХ ст. для економічно розвинутих країн характеризується якісно новим етапом економічного розвитку. Найважливішим фактором еконо­мічного розвитку є науково-технічний прогрес. Більшість інвестицій вкладається в сферу масового споживання й послуг, розвиток соціальної інфраструктури.

Найбільш динамічно розвивалась промисловість, в її структурі також відбу­лися структурні зміни: провідна роль залишилася за машинобудуванням, енерге­тикою, нафтохімією, виникали нові галузі виробництва. Інтенсивно розвивають­ся: оборонна промисловість, виробництво енергоносіїв, фармацевтика, обробна промисловість. З середини 70-х рр. ХХ ст. швидкими темпами росло виробницт­во комп'ютерів.

Процеси механізації, машинного виробництва продукції, концентрації виро­бництва відбуваються в сільському господарстві, яке перетворюється на індуст­ріальну галузь.

Запровадження новітніх технологій у виробництві привело до зниження за­трат, збільшення обсягів і асортименту товарів і послуг. Зросла роль і соціально-економічне значення інформації, розвиваються засоби масової інформації. Зростають капіталовкладення у невиробничу сферу - на освіту, науку, медицину.

Невід'ємною рисою цих процесів є зростання ролі держави в економічних процесах. І як наслідок - зростає доля державної власності. В більшості країн світу відбувається державне регулювання економікою. Інструментів такого регу­лювання використовувалось багато, залежно від того, яка економічна (теоретич­на) модель була взята за основу.

У 50-60-х рр. ХХ ст. в найбільш розвинутих країнах світу - США, Канаді, Швеції, Японії, Великобританії, Франції, Західній Німеччині, Швейцарії, Бельгії, Нідерландах та деяких інших країнах склалася економічна система, яка поєдна­ла ринкові принципи організації господарства і систему соціальних гарантій і програм - соціально орієнтована ринкова економіка або змішана економіка. Характерною ознакою її був високий рівень доходів та споживання переважної більшості населення.

Завдяки досягнутим еконо­мічним успіхам з 90-х років ХХ століття триває поступова економічна інтегра­ція, що є закономірністю на шляху до загальної глобалізації соціально-економічних процесів.

50. Економічний розвиток країн, що розвиваються. Основні риси стратегії їхніх економічних програм

Особливості ринкового господарства в країнах, що розвиваються, відбива­ються в специфічних умовах формування в них ринкових відносин: загальна техніко-економічна відсталість, загальний контраст між сучасними товарними фо­рмами господарювання й традиційними нетоварними формами, наявність роз­виненого ринкового господарювання передових країн світу.

Згідно з класифікацією ООН виділяють три групи:

До першої належать нові індустріальні країни (НІК) - Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сянган, Сінгапур та країни, ство­реної в 1960 р.

До другої групи входять 33 країни Південно-Західної, Південної та Південно- Східної Азії ( Індія, Пакістан, Сирія, Лівія та ін..), дохід на одного жителя в яких перевищив 415 дол.

Третя група - це країни, де ВВП на душу населення складає менше, ніж 350 дол., рівень рівень освіти - менше 20%, частка переробної промисловості - мен­ше 10%. До них належать 48 слаборозвинених країн Центральної та Південної Африки. В 1974 р. здобули незалежність португальські колонії - Ангола, Мозам­бік, Гвінея-Бісау, а з 1989 р. - Намібія.

Після краху колоніальної системи ООН сформулювала міжнародну стратегію на 60-ті роки ХХ ст. як концепцію розвитку навздогін. Автори концепції - У.Ростоу, Р.Нурксе та ін. Вони передбачали на перше десятиліття зростання еко­номіки країн, що розвиваються, щорічними темпами на рівні 5%. Однак концеп­ція не враховувала специфіки країн, а тому була приречена на провал.

У 70-ті роки ХХ ст. стратегія розвитку була запропонована у виді концепції основних потреб. Автори - Х.Ченері, Р.Робінсон, І.Адельман. У ній передбача­лось збільшення інвестицій в економіку, підвищення зайнятості в традиційних секторах економіки, збільшення державної допомоги найменш забезпеченим верствам населення.

Стратегія розвитку країн третього світу у 80-х роках минулого століття мала три концепції - основних потреб, колективної опори на власні сили і нового мі­жнародного порядку. Вони були орієнтовані на прискорену інтеграцію з розви­нутими країнами.

Країни, що розвиваються, за всіх обставин їх розвитку, мають спільні риси в економічному розвитку:

• займають особливе місце у світовому господарстві, що пояснюється нерозвиненими або слабкорозвиненими товарними формами господарювання;

• низький рівень розвитку продуктивних сил;

• соціально-економічна відсталість;

• низький життєвий рівень населення.