46. Теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань»

На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотри­муються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних ви­мог - це теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань».

Серед тих, хто обґрунтував теорію економіки пропозиції, були американські вчені А.Лаффер і Р.Мандель. Вони виходять з того, що головною є пропозиція чинників виробництва, а не попит на них. А щоб зацікавити в цьому, слід знижу­вати податки, надавати всілякі пільги корпораціям. Адже зменшення податків призводить до зростання накопичень, що є джерелом збільшення капіталовкладень, прискорення науково-технічного вдосконалення виробництва. Це, зрештою, забезпечує зростання обсягу виробництва та його ефективності. Отже, стимулювання приватного підприємства збагачує ринок товарів, що неми­нуче зумовлює зростання і попит на них.

Хоча ця теорія досить істотно відрізняється від монетарної, адже там йдеть­ся про грошове, а не податкове регулювання, проте вони сходяться у пропозиції про скорочення бюджетних асигнувань на соціальні потреби. Це може бути сти­мулом зростання зайнятості населення.

Сучасні представники школи «економіки пропозиції» виступають за регреси­вну систему оподаткування, по якій при зростанні доходів ставки оподаткування зменшуються. Вони також виступають за приватизацію державних підприємств, за зменшення бюджетного дефіциту на основі скорочення соціальних програм.

Значне поширення має теорія «раціонального очікування» (Р.Лукас, Т.Сарджент, Н.Уоллес, Р.Барро та ін.), яка полягає в тому, що господарюючі агенти швидко реагують на зміни в економічній діяльності завдяки «раціональ­ному очікуванню». Вони активно аналізують отримувану інформацію, перероб­ляють і оцінюють її, і приймають на цій основі свої власні рішення.

Отже, прихильники цієї теорії визнають необхідність і надзвичайну важливість наявності вичерпної інформації. Обмеженість і неточність інформації призводить до неправильних економічних рішень, що позначається й на ринку.

47. Неоінституціоналізм та його особливості

Відомим представником цього напряму є Дж. К. Гелбрейт (1909 р.). У своїх працях він розробив концепцію «врівноважувальної сили», пропагував «суспільство добробуту».

Одним з відомих сучасних представників неоінституціоналізму є Гаррі Беккер. Його відома робота «Злочин та покарання: економічний підхід».

Г.Беккер намагається пояснити такі соціальні явища, як розлучення, злочин­ність, прийняття урядових рішень з позицій аналізу співвідношення вигід та ви­трат. В кожній своїй дії людина співставляє вигоди, які вона отримує, з втрата­ми або затратами, які вона несе.

Основні характерні ознаки інституціоналізму:

1. критичний аналіз ортодоксальних теорій, побудований на розробці аль­тернативних програм;

2. спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками - соціологією, психологією, антропологією, юриспруденцією тощо;

3. намагання вивчати не стільки функціонування системи, скільки її розви­ток (трансформацію капіталізму);

4. аналіз економічних відносин не з позицій так знаної економічної людини, її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави;

5. намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, визнання необхідності втручання держави в економіку.

Сучасні інституціоналісти так само критикують неокласичні й неокейнсіанські теорії. Їм властиве також розширення традиційних об'єктів тео­ретичного аналізу за рахунок нових актуальних питань.

Неоінституціоналізм відрізняється, насамперед, зміною методологі­чних основ своїх концепцій, які беруть коріння не стільки з традицій історичної школи, скільки з неокласичного аналізу поведінкових аспектів економічної ді­яльності. В центрі їхньої уваги опиняється поведінка господарюючих суб'єк­тів. Але на відміну від неокласичного підходу в ролі таких суб'єктів висту­пають не ізольовані «Робінзони» або групи, які розглядаються як самостійні одиниці (наприклад, фірми), а індивіди, що діють у межах соціальних і економі­чних інститутів. Застосовуючи традиційні методи та інструменти мікроекономічного аналізу, неоінституціоналісти з'ясовують специфіку прийняття рішень в умовах інституціональних обмежень, які стають предметом їх особливої уваги.