10. Філософія нового часу

А) Передумови та основні риси філософії Нового часу

Епоха Нового часу - це період формування і утвердження в Європі капіталістичних суспільних відносин. В результаті буржуазних революцій в Нідерландах, Англії утвердилося політичне панування буржуазії. В житті суспільства відбуваються суттєві зміни: формування національних держав; зміщення центру життя у міста, де бурхливо розвиваються різноманітні форми промислової діяльності; послаблення впливу церкви; швидкий розвиток наукового знання на основі машинного виробництва перетворює науку у провідний чинник суспільних змін.

При цьому відбувається переворот в самій науці: складається наука нового типу - експериментально-математичне природознавство, що змінило споглядальну натурфілософію епохи Відродження. В основі відношення людини до світу в цей період постає знання, причому перевага віддається позитивному знанню, що спирається на досвід і експеримент. Вважається що знання потрібне для того, щоб панувати над природою, отримувати практичну користь.

Пов'язані з новою епохою істотні зрушення в способі життя, системі цінностей, духовному світовідчутті знайшли своє відображення в новій проблематиці і стилі філософствування. Якщо у Середні віки філософія виступала служницею богослов'я, а в епоху Відродження знаходилась у союзі з мистецтвом і гуманітарним знанням, то в епоху Нового часу вона спирається, перш за все, па науку. На філософію покладається, насамперед, роль систематизатора науки, вона орієнтується, перш за все, на дослідження наукового знання і способів його отримання. На перший план в ній виступає гносеологія, розробка методу наукового дослідження.

Європейська культура Нового часу, що охоплює XVII-XIX ст. являє собою єдність, тому що базується на буржуазному способі виробництва і має спільні духовні орієнтири: раціоналізм, сцієнтизм, антропоцентризм, прогресизм (непохитна віра в необмежений прогрес, у можливість перетворення світу і суспільства на розумних началах) , європоцентризм.

В XVII ст. сформувались дві крупні філософські течії: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм-напрямок філософської думки, що орієнтується на досвідне природознавство і вважає джерелом знання і критерієм його істинності досвід, насамперед, науково організований досвід або експеримент. Раціоналізм-напрямок філософської думки, що орієнтується на математику, розглядаючи розум як джерело знання і вищий критерій його істинності. Найбільш яскравими виразниками цих напрямків стали англійський філософ Ф. Бекон і французький філософ Р. Декарт.

Б) Основні філософські ідеї Ф. Бекона

Френсіс Бекон (1561-1626) у своїх роботах «Новий Органон» та «Велике Відновлення Наук» обґрунтував індуктивний метод дослідження - такий шлях наукового пошуку, коли методом індукції можна прийти до істини. Він вважав індукцію оптимальним методом пізнання. Використовуючи алегорію Бекон вважав, що не раціоналісти помиляються, коли виводять істину свого розуму. Порівнює свій метод зі шляхом бджоли, котра не лише збирає нектар - інформацію, але й переробляє її в мед - істину.

Ф. Бекону належить гасло: «Знання - сила». При цьому Бекон розрізняв два види знання: "плодоносне'', що приносить безпосередню користь, та "світлоносне - що збільшує можливості пізнання.

Його заслугою є розробка вчення про очищення інтелекту від "примар» оман розуму, які перешкоджають руху думки до істині Він виділяє чотири види таких примар (ідолів)

«Ідоли роду»- загальні помилки, викликанні тим, що люди вважають що інші мають думати антропоморфно (як людина) .

• «Ідоли печери»-помилки, пов'язані з індивідуальними особливостями людей: кожний дивиться на світ зі свого суб'єктивною внутрішнього світу - немовби із своєї печери.

• «Ідоли ринку»- омами, пов'язані з людським спілкуванням, неправильним використанням мови.

• «Ідоли театру»- орієнтація па авторитети. Ф. Бекон: «Істина - донька часу, а не авторитету».

Основні методологічні ідеї Р. Декарта

Рене Декарт (1596-1650) - засновник раціоналізму. Особливості раціоналізму ХVII ст. пов'язані саме з орієнтацією на математику як ідеал наукового знання. Раціоналізму XVII ст. притаманна віра у всесилля розуму і у його можливості досягнення абсолютної істини.

Для Декарта, як і для Бекона, на першому місці була необхідність реформи наукового мислення. Джерелом усякого знання він вважав не досвід, а розум. У своїх працях Декарт закладає, основи дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання, виступаючи фундатором філософського раціоналізму. Пояснення світу має будуватись на основі дедукції і щоб відшукати з її допомогою істину, слід керуватися наступними правилами: 1) приймати за істину те, що самоочевидне, сприймається ясно і чітко і не дає приводу до сумніву; 2) правило аналізу - кожну складну річ розділяти на прості складові, доходячи до самоочевидного; 3) правило синтезу - йти від елементарного до більш складного: 4) вимога повноти перерахування та систематизації. В якості зразка він вважав хід математичного доведення від аксіоми до теореми, тобто для наукового пояснення фактів потрібна „всезагальна математика" як правильний спосіб їх осмислення. Тобто раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт вбачав у математиці і її аксіомах. В нашому мисленні закладено багато ідей, які мають високу очевидність. Ці ідеї не даються у досвіді, а взяті із самого розуму, тобто є природженими йому, чим і пояснюється ефект ясності і виразності, дієвості інтелектуальної-інтуїції - своєрідного внутрішнього зору, властивого нашому розуму.

Переймаючись проблемою пошуку очевидних істин, що лежать у основі всього нашого знання, Декарт стає на позиції радикального скептицизму, який носить методологічний характер, тобто потрібний тільки для того, щоб прийти до абсолютно достовірної істини. Будь-яке твердження про світ, Бога і людину, розмірковує Декарт, може викликати сумнів. Безсумнівним є лише одне положення: "Соqito ergo sum " - "Мислю, отже. існую'. Саме його Декарт вважає відправним пунктом відштовхуючись від котрого і базуючись на якому можна конструювати усе інше знання.