27. Закон заперечення заперечення.

Закон заперечення заперечення відображає об'єктивний, закономірний зв'язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв'язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності і по-різному. Це залежить від природи самого явища і умов його (явища) розвитку. Одна справа заперечення в неживій природі, інша — в живій, ще інша — в мисленні, в суспільному розвитку. В неживій та живій природі процес заперечення здійснюється стихійно, як самозаперечення; у суспільстві, в мисленні — в процесі свідомої діяльності людей. Люди самі визначають, що затримувати при запереченні, а що відкидати, які елементи старого знищити повністю, а які залишити для подальшого розвитку. Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо особливостями даного закону є те, що він здійснює свої "оберти", коли є певний цикл. даний закон є законом суб'єктивної діалектики як логіки. Але він має . відношення до дійсності, взятий звідти і є законом об'єктивної діалектики, що панує в усій природі.

28. Сутність пізнавального процесу

Б) обьект та субьект пізнання і їх взаємодія

Суб’єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об’єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб’єктивної, розумової, душевної та ін. ) , який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність. Таке розуміння суб’єкта та об’єкта засвідчує:- по-перше, що об’єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;- по-друге, що суб’єкт та об’єкт співвідносні: об’єкт набуває характеристик саме об’єкта лише у відношенні до певного суб’єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об’єкт. Мало того, сучасна гносеологія розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об’єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб’єкта; при тому об’єкт постає як похідне від суб’єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб’єкта як елемент об’єкта: природа — єдиний об’єкт, а людина як частина природи є елементом об’єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб’єкта та об’єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об’єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень змісту об’єктів пізнання та діяльності.

А) різні підходи до сутності пізнання в історії філософії

У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, , унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи. ри осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями . через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми хочемо здобути розв’язання основних проблем нашого життя, оскільки пов’язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого. пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від відання туманного, затьмареного – до проясненого. В цілому пізнання постає в якості складової людського способу утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Із такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є фундамен­тальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу. При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику, адже пізнання не входить до сфери вітальних (безпосередньо життєвих) потреб людини, тобто воно не постає конче необхідним з точки зору збереження життя. Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення

30. Людина, як предмет філософського осмислення (людина, індивід)

а) Важливим аспектом філософ аналізу проблеми людини є розгляд її буття як особистостіка є кінцевим результатом розвитку біолог і соціал начал в ній. Поняття«людина»фіксує загальні властивості представників людськ роду, який є вищим ступенем у розвитку усіх живих істот на нашій планеті. Коли ми говоримо про Л, то ми співвідносимо її зі світом тварин і фіксуємо в ній ті риси, які виділяють її від них:розумність, здатність до праці. Під індивідом мається на увазі окремо взятий, одиничний представник біологічного виду «Homo sapiens», людського роду. Поняття «індивідуальність»розкриває індивіда в його неповторній здатності бути самим собою, виражає своєрідність, оригінальність, що притаманні окремому людському індивіду. Поняття «особистість»акцентує увагу на соціально-значимих рисах людського індивіда, воно фіксує індивідуальну людину як суб’єкт суспільного життя, спілкування та діяльності, носія здібностей, потреб, інтересів, вчинків. Особистість-це людський індивід в аспекті його соціальних якостей і властивостей, що формуються в процесі історично-конкретніх видів діяльності і реалізуються в соціальних зв’язках, інститутах, культурі. При цьому слід мати на увазі, що поняття «особистість»вживається у 2х різних смислах. В широкому плані особистістю є всяка людина, що включена у суспільні відносини. У вузькому сенсі на увазі мають Л як вільного і відповідального суб’єкта свідомої вольової діяльності притаманна відносність: З в певних умовах і відношеннях може виступати у вигляді Д і, навпаки, те, що було добром, в процесі розвитку може перетворитися на З. в) Альтруїзм – моральний принцип, що полягає у безкорисливому прагненні до діяльності на благо інших.

33. Свідомість (структура, самосвідомість, рефлексія) Свідомість як внутр. світ людини має дуже складну структуру, досліджуючи яку не можна провести чіткої межі між її структурними елементами. Традиційно виділяють 3 осн. сфери свідомості:когнітивна (включає в себе як знання про світ, так і самі пізнавальні здібності людини-чуттєві і абстрактно-мислительні. Відчуття (виділення окремих ознак предмета/явища) , сприйняття (поєднання всіх ознак в цілісний образ предмета/явища) , уявлення (відтворення в памяті якогось цілісного образу предмета/явища в той час, коли він/воно не впливає на наші органи відчуття) , поняття оперування ними - ядро Свід-сті. Важливе місце займ. інтуїція-здатність прямого осягнення істини без обґрунтування за допомог. доказів. До цієї сфери також належ. увага і пам'ять) ;емоційна (свідомість є переживанням того, що сприймається, у ній виражається відношення до того, що відображається. Сфера містить емоції, настрої, афекти) ;мотиваційно-вольова (мотиви, інтереси, цілі, потреби людини) . Вищим рівнем свідомості є самосвідомість-здатність людини робити об’єктом розгляду свою власну свідомість. Вона притаманна лише людині. Самосвід-ть - рефлексія людини на умови, в яких вона перебуває, критичний аналіз своїх душевних станів. Формув-ня самосвід-ті обумовлене суспільно. Людина виробляє здатність бачити себе ніби зі сторони через спілкування з ін. людьми. Рефлексія-риса людського пізнання, що означ. дослідження самого пізнавального акту, діяльність самопізнання, що дає змогу розкрити специфіку духовного світу людини.

35. основні категорії етики добро та зло!

А) Етика вчить, що таке добро і що таке зло. Це наука про мораль. Етика вказує шляхи подолання зла і шляхи досягнення добра. У різні історичні моменти людство по-різному пробувало розв'язати цю проблему: для одних добром було дотримування Божого закону; для других - класової справедливості; для третіх визначальним був здоровий розрахунок; ще для інших найвищим добром вважалось добро якоїсь нації і т. д.

В філософії "добро" і "зло" - це морально-етичні категорії, в яких виражається моральна оцінка поведінки людей, а також суспільних явищ. Під добром ми розуміємо те, що суспільство вважає моральним, гідним наслідування, а "зло" навпаки має значення аморальне, гідне на осудження, покарання

Б) «Добро» є одним із найзагальніших понять моралі й категорією етики. Розуміння, спосіб тлумачення, аргументації природи й сутності добра і зла істотно впливають на визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні фундаментальні. У них найповніше виявляється спе­цифіка моралі, бо саме за допомогою категорій «доб­ро» і «зло» виділяється, окреслюється моральний фе­номен, тобто моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей, їх ставлення до природи.

Зміст категорії «добро» іноді ототожнюють із сутніс­тю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядали доб­ро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а саму етику — як учення про добро і зло. Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільс­тва і особистості. ДОБРО – гранично абстрактне поняття про відповідність чогось певним позитивним етичним ідеалам щодо корисного для людини та суспільства. Це також поняття про те чого слід прагнути і що слід робити (благодіяння) . ЗЛО – найбільш загальна та абстрактна категорія, що означає чогось добру, благу, його шкідливість для людини та суспільства. Це те, що не треба, не можна робити (злодіяння) і що треба уникати, чому треба перешкоджати і що треба знищувати.