1.Культурологічна категорія «цінність»

Спосіб життя людини як представника тієї чи іншої культури визначає конкретна система цінностей і світоглядних засад. Проблема цінностей досить глибоко розроблена у філософії і соціології, антропології і психології такими мислителями як Е. Дюркгейм, П. Сорокін, Т. Парсонс. Вони вважали категорію „цінність” стрижневою категорією усього культурологічного знання. Зокрема, відомий американський соціолог П.Сорокін на основі ціннісного підходу розробляє хвильову модель розвитку культури.

Цінність є визначальною характеристикою особистості, що освоює певну систему суспільних цінностей. Соціальні цінності відбиваються у свідомості окремої людини у вигляді ціннісних орієнтацій, які є необхідною умовою підтримки нормативного порядку в суспільстві. Засвоєння системи цінностей – основа соціалізації особистості. Але кожна людина є індивідуальність, її життя – неповторна історія пізнання і досвіду, і тому вона формує свою неповторну систему ціннісних орієнтацій, що визначає, у кінцевому підсумку, сенс її життя.

Поняття цінності вказує на культурне, суспільне чи особистісне значимість явищ і фактів дійсності. Усе розмаїття світу можна розглядати в якості предметних або об’єктних цінностей, тобто оцінюватися з погляду добра і зла, істини і неправди, прекрасного і потворного, справедливого і несправедливого тощо. До таких цінностей відносяться предмети матеріальної і духовної діяльності людей, суспільні відносини, а також включені в їхнє коло природні явища, що мають для людини позитивне значення і здатні задовольняти її різноманітні потреби. З іншого боку, в якості цінностей можуть виступати і самі критерії оцінювання явищ і фактів дійсності. Тоді говорять про суб’єктні цінності, до яких відносяться установки, оцінки, вимоги, заборони, виражені у формі норм. Кожне суспільство характеризується такими особливими найбільш фундаментальними орієнтирами і критеріями оцінювання діяльності людей, які називаються в культурології базовими цінностями.

Таким чином, цінність являє собою загальновизнану або ж широко визнану в суспільстві норму, сформовану у певній культурі, що задає зразки і стандарти поведінки і впливає на вибір між її можливими альтернативами. Фундаментальні цінності ще характеризують як розповсюджені серед членів суспільства уявлення щодо основних життєвих цілей і засобів їх досягнення.

Цінність (ціннісний смисл) — фіксована в людській свідомості характеристика відношення об'єкта до людини і відповідно людини до об'єкта. Об'єкт має цінність, якщо людина бачить засіб задоволення якої-небудь своєї потреби.

Цінність є не об'єкт сам по собі, а його властивості, здатність задовольняти людські потреби. Об'єкт виступає як носій цінності. Цінності можуть мати як матеріальні речі й процеси, так і духовні явища (знання, уявлення, ідеї тощо). Поняття цінність в культурології не потрібно уподібнювати з вартістю в економічному її розумінні. Вартість є лише грошовим відбиттям цінності і при цьому величина вартості зовсім необов'язково відповідає цінності об'єкта. Цінності взагалі не завжди мають грошовий вираз. Для людини може представляти велику цінність який-небудь грошовий пам'ятний сувенір чи стара фотографія, хоч їх грошова вартість рівна нулю. Цінностями можуть бути спогади, почуття, радість творчості тощо, їх не можна ні продати, ні купити за будь-які гроші.

Щоб об'єкт мав цінність, необхідно, щоб людина усвідомлювала наявність у ньому певних властивостей (наприклад, земля, тяжіння, повітря, вітаміни, спілкування з іншими людьми необхідні людині, вона без них не може існувати), але якщо вона не усвідомлює цього, то вони для неї цінності не мають.

Таким чином, цінність пов'язана зі знанням, але не зводиться до нього: знання лише констатують властивості об'єкта, у тому числі якусь особливу його «властивість», здатність задовольняти будь-яку потребу людини, тобто цінність, проте остання не є знання, а є відношення між людиною і об'єктом

Цінності поділяються на матеріальні і духовні. До перших відносяться «матеріальні блага» (житло, одяг, продукти харчування і т. д.), а до других — «духовні блага» (художні, наукові, філософські ідеї). Слід, проте мати на увазі, що всі цінності мають духовну природу, оскільки представляють собою різновид смислів; «матеріальними» й «духовними» називають в дійсності не самі цінності, а об'єкти (блага), які служать їх носіями.

Здатність оцінювати об'єкти, тобто встановлювати їх цінність, пов'язана з утворенням у свідомості людини ціннісних уявлень. Це уявлення про те, якими предмети мають бути, щоб задовольняти людські потреби. У формуванні ціннісних уявлень велику роль відіграє уява. За її допомогою люди створюють уявні зразки об'єктів, які б максимально повно і досконально відповідали їх потребам. Такі зразки називають ідеалами. Вони відповідають еталонам цінностей. Цінності реально існуючих матеріальних і духовних благ оцінюються у порівнянні з ними. Вони тим вищі, чим більше наближаються до ідеалу.

Існуючи в дійсності, об'єкти ніколи не співпадають з ідеалами (наприклад, ідеали свободи і справедливості не є описанням тієї свободи і тієї справедливості, які існували чи існують зараз в якому-небудь реальному суспільстві). Ніколи і ніде не було суспільства в якому б повністю були реалізовані в життя ці ідеали. Хто думає, що для того, щоб взнати, що таке ідеальна справедливість, потрібно спочатку побачити її «в натурі», той ніколи нічого не взнає. Ідеальну справедливість потрібно вигадати, уявити. Іншого шляху до неї немає.

Кожна особистість унікальна і неповторна, і у кожної виникає свій, унікальний та неповторний комплекс цінностей та ідеалів. Це, що для однієї людини є цінністю, може не мати ніякої цінності для іншої. Філософію — просвітники XVIII ст. вважали найвищою цінністю освіту, а для фонвізінської пані Простакової вона цінності не мала.

Проте було б невірно думати, що будь-який індивід абсолютно вільний у побудові цього комплексу і довільно вирішує, які мають бути його ідеали цінності. Насправді він запозичує їх із поля вибору, що надає йому культура. У цьому полі віднаходить він цінності та ідеали різних поколінь і епох. Національні, професійні, вікові, сімейні тощо. В наслідок історичного розвитку і взаємодії різних культур поступово відбувається формування загальнолюдських ідеалів, складається єдина загальнолюдська система цінностей, що містить у собі все краще, що накопичено в культурах різних епох і народів. Із всіх цінностей та ідеалів кожна особистість відбирає те, що відповідає її уподобанням, вихованню, освіті, особистому життєвому досвіду. Проте культура не є лише системою цінностей і ідеалів, але вміщує в себе і антицінності та антиідеали (тобто те, що протиставляється цінностям і ідеалам, є їх запереченням). У ній є і такі культурні феномени, які не мають ціннісного смислу. Ось чому аксіологічний погляд на культуру виявляється дуже вузьким і не охвачує всього його змісту.

П. Сорокін виділяє в “структурі соціокультурної взаємодії” три складових: “особистість як суб’єкт взаємодії; суспільство як сукупність індивідів, що взаємодіють, з його соціокультурними відносинами й процесами та культуру як сукупність значень, цінностей і норм, якими володіють особи, що взаємодіють, сукупність носіїв, які об’єктивують, соціалізують і розкривають ці значення. Жоден із членів цієї тріади не може існувати без двох інших” [2, с. 8]. Зміна однієї зі складових цієї тріади приводить до змін двох інших її елементів, тому вивчати їх потрібно не окремо, а у взаємодії. Розглянемо кожен компонент взаємодії окремо. Суб’єктом взаємодії може бути як окрема особистість, так і група людей.Але, як зауважує вчений, це лише люди, які мислять, діють та реагують, тобто люди, здатні аналізувати та приймати рішення. Взаємодія може бути як між окремими особистостями, між групами, так і між спільнотами. Міжособистісне спілкування належить до макрорівня, два інших – до макрорівня [3, с. 165–166].

Другим значущим компонентом тріади є значення, цінності та норми. П. Сорокін вважає, що будь-яке значення є цінністю, а будь-яка цінність передбачає норму і, навпаки, будь-яка норма обов’язково є значенням, позитивною або негативною цінністю [1, с. 200]. Оскільки вони взаємопов’язані, вчений вживає їх майже синонімами.

Саме значення, цінності та норми регулюють поведінку людей. Наприклад, молода людина займається спортивною боротьбою, а як вона використає свої бойові навички (на благо або зло стосовно до інших людей), залежить лише від її системи цінностей і норм, якими вона керується.

Але цінності та норми не є матеріальними категоріями, їх не можна безпосередньо передати від однієї особистості до іншої.

Ще в ранніх працях Сорокіна розглядає суспільні явища як явища соціокультурні, тобто такі, де над біофізичними властивостями індивідів, то взаємодіють, вивищується певного роду надбудова значень і цінностей. Без своїх значущих аспектів, підкреслював соціолог, будь-яке явище людської взаємодії стає просто біофізичним фактом. Значення у свою чергу поділяються на власне когнітивні значення -- такі як значення математичної формули, філософії Платона чи християнського символу віри; значущі цінності -- такі як економічна вартість землі чи якихось матеріальних речей, цінність демократи, релігії, освіти, життя и здоров'я; і, нарешті, норми -- певні правові, моральні, етикетні, технологічні стандарти людської поведінки, починаючи від релігійних заповідей і кінчаючи інструкцією щодо виготовлення харчових продуктів. Зміст цих понять перетинається, оскільки будь-яке значення можна розуміти як цінність, цінність передбачає норму щодо її реалізації, норма має значення і є цінністю і т.д.

Коли значення, цінності та норми розглядати як певну єдність, цілісність, тоді матимемо культуру. Остання разом із поняттями особистості та суспільства складає, як доводить П. Сорокін, нерозривну тріаду, на якій грунтується людське спілкування: «У класній кімнаті викладач і студенти є особистостями, сукупність цих особистостей разом із нормами їх відносин становить суспільство класної кімнати; а ті наукові та інші ідеї, які вони мають і якими обмінюються, і не лише ці ідеї, а й книги, дошка, меблі, лампа і сама кімната являють собою культуру цього суспільства. Жоден із членів цієї тріади не може існувати без двох інших» .

П. Сорокін гостро критикував думку, згідно з якою соціологія цікавиться лише «соціальним як таким», вважаючи таку позицію «абсолютно неприйнятною». Вивчення культури та особистості виступає у його розумінні невід'ємним складником предмета соціології. Пізніше ця ідея здобула всебічне обгрунтування у працях Т. Парсонса та інших соціологів функціоналістської орієнтації, а сьогодні вона втілена навіть у структурі вузівських курсів і підручників соціології.

Звичайно ж, існує суттєва відмінність між культурою невеликої групи (учні в класі разом з учителем) і культурами великих людських спільнот та окремих історичних епох. В останньому випадку маємо справу з культурними суперсистемами. Такі суперсистеми позначаються поняттями «антична культура», «культура Середньовіччя», «культура Нового часу» і т. ін. Основу культурної суперсистеми або «великої культури» складає певна цінність, на грунті якої інтегруються складники суперсистеми -- форми економічної, соціальної і політичної організації, право, релігія, наука, філософія, мистецтво. Ці складники утворюють у рамках «великої культури» певну унікальну цілісність. Водночас вони здатні виокремлюватися і мігрувати від однієї культурної системи до іншої.

Автор «Соціальної і культурної динаміки» виходить із того, що ціннісне ядро всякої великої культури пов'язане з тим способом, яким у ній розуміють об'єктивну реальність. Залежно від цього культурні суперсистеми поділяються на три основні типи -- ідеаціональний (умоглядний, надчуттєвий), чуттєвий (сенсорний) та ідеалістичний (цим виразом Сорокін позначає тип культури, де поєднано риси двох попередніх). Так, культуру Заходу середньовічної доби соціолог розглядає як ідеаціональну, оскільки головним її принципом і головною цінністю був Бог.