12. Культура Давнього Китаю

Давня історія і культура Китаю здавна привертали увагу вчених різних країн. Проте і досі в історичній науці відсутня стала думка щодо періодизації і інших суттєвих моментів історії Китаю. Дуже різняться точки зору на рубіж переходу Китаю до феодалізму: від XI ст. до Р.Х. до III-V ст.н.є. Раби в історичній праці одного історика лег-ко перетворюються у кріпосних селян під пером іншого автора. Радянська історіографія /В.В.Струве, А.І.Авдієв, Л.I.Думан та ін./ після утвердження у 30-х рр. XX ст. гіпотези про універсальність рабовласницької соціальноекономічної формації робила особливий на-голос на хронологічних рамках рабовласницького суспільства в Китаї і класовій боротьбі з рабовласниками. Частина відомих західних істориків заперечує загальні закономірності розвитку Китаю і решти світу, особливо Заходу, підкрєслюючи специфіку китайської історії і культури. Так, німецький вчений О.Франке створив теорію "конфуціанської держави" в Китаї. Однак, реалії життя не дозволяють, як це ще робилося нащадками колонізаторів у 1920-1930-х рр., зверхньо дивитися на китайську культуру. Вказане підкреслює значущість дослідження і студіювання багатовікової культури китайського народу.

Вже давнє осіле землеробське населення долини великої ріки Хуанхе створює бататі неолітичні культури Яншао /3000-2200 рр. до Р.Х./ та Луншань /3200-1700 рр. до Р.Х./. ХVІ-ХI ст. до Р.Х. охоплює культура бронзи Шан-Інь. У 1579 р. до Р.Х. засновується правляча династія Шан, або як її називали в подальшому - Інь. Іньська народність і створена іньцями культура лягли в основу китайської народності і китайської культури. Союз кочових чжоуських племен, на які благотворно впливала іньська культура, однак, розпочав завоювання тєриторії держави Інь. Була проголошена нова династія жонів /правителів/ - Чжоу. Доба держави Чжоу обіймає час від XI по ІІІ ст. до Р.Х. і поділяється на два періоди: період Західного Чжоу /1075-771 рр. до Р.Х./ та період Східного Чжоу /770-256 рр. до Р.Х./, наповнений міжусобними війнами. Династія Цинь /246-207 рр. до Р.Х./ об’єднує Китай. При імператорі Цинь Шіхуанді /221-210 рр. до Р.Х./Китайська імперія займає величезну тєриторію до центральних районів Монголії на півночі, до Вьєтнаму - на півдні, до Кореї - на сході і до пустелі Такламакан - на заході. Боротьба за престол після смерті імператора і повстання селян привело до заснування нової династії Хань. Перша /Західна/ династія Хань правила з 207 року до Р.Х. по 25 р. н.е.; Друга /Східа/ династія Хинь правила з 25 по 220 рр. н.е. Падіння династії Хань знову привело до поділу Китаю на декілька держав. Проте особливе значення мало те, що в період Хань остаточно склався єдиний китайський народ, що отримав назву ханьців.

Приступаючи до вивчення культури Стародавнього Китаю, читачам важливо усвідомити, що її здобутки було покладено в основу не тільки середньовічної, а й сучасної китайської культури. Така усталеність культурних традицій пояснюється не стільки географічною ізольованістю, скільки психологічною відокремленістю китайців – стародавні китайці уявляли собі Всесвіт у вигляді великого континенту, з усіх боків оточеного водою, у центрі якого знаходиться Піднебесна імперія, тобто сам Китай.

Своє походження китайці ведуть від легендарних часів, коли у І тис. до н.е. було засновано державу Ся на чолі з імператором Великий Юй. Формування стародавньої китайської культури як єдиного культурного типу відбулося у V–II ст. до н.е., в епоху “Воюючих держав”, коли у запеклій боротьбі вижили лише сім наймогутніших державних утворень. Саме тоді склалися передумови для формування Великої китайської імперії, що простяглася від пустелі Гобі на півночі до Південно-Китайського моря на півдні, від Ляодунського півострова на сході до гір Паміру на заході, що проіснувала аж до кінця ІІ ст. н.е.

Велику роль у формуванні китайської культури, як у давні часи, так і тепер, відігравала ієрархічність. Моделлю державоустрою були традиційні взаємини у сім’ї: імператор був сином неба, він не тільки гарантував всесвітній порядок, а й вважався батьком усіх китайців, що складали єдину велику сім’ю, священним обов’язком кожного з її членів було свято виконувати свій “синовній” обов’язок.

Важливою рисою китайської культури була китайська церемонія – фіксовані норми поведінки й мислення, що склалися на основі культу древності. Вони були покладені в основу нового типу міської раціональної культури й культури управління, якими повинні були володіти чиновники та державні службовці. На відміну від інших країн, китайські чиновники не були замкненою кастою, адміністративні посади отримували не за шляхетне походження, а за певні заслуги перед державою та у випадку успішного складання іспитів.

Важливою рисою стародавньої китайської культури, на відміну від європейської, було не досягнення практичних цілей а особисте самовдосконалення людини. Конфуціанство та даосизм були скоріше морально-етичні вчення, аніж релігійні вірування. Людина Стародавнього Китаю вважала себе частиною Всесвіту, підпорядкованою загальним законам, тому прагнула не розпоряджатися природою, а вкорінюватися у ній. Навіть сучасний Китай, оволодівши новітніми досягненнями науки, зберіг традиційний тип культури, що гуртує людей в єдине ціле.

Китайська цивілізація з перших років свого існування зробила важливі кроки на шляху самовдосконалення. На ранніх етапах становлення культури люди вирощували пшеницю, просо – традиційний рис з’явився пізніше. З давніх часів китайці використовували тяглову худобу та знаряддя для орання землі. Досить рано, в середині 2 тис. до н.е., вони стали виготовляти бронзу, а через деякий час і залізо. Бронзовий посуд китайці прикрашали зображеннями драконів та птахів, навчилися також виготовляти міцні тканини з нитки тутового шовкопряда. У VII–IX ст. китайці першими у світі почали вживати чай, китайський поет Лу Юй навіть написав “Книгу чаю” (“Ча цзинь”, 760 р. ), де виклав систему його правильного приготування, про чай у порошках можна дізнатися з книги китайського каліграфа Х століття Цзян Сяна “Ча лу” (1053 р.).

У 2 тис. до н.е. в Китаї було створено незалежну від вимови ієрогліфічну писемність, завдяки чому носії численних мовних діалектів, не розуміючи усного мовлення, легко могли спілкуватися у письмовій формі. Найдавнішою пам’яткою китайської літератури є книга пісень “Шицзин” (XI–VI cт.ст. до н.е.). Це твори китайського фольклору, які збирали державні чиновники, щоб дізнатися про ставлення народу до влади. Пісні не тільки прославляли хороших правителів, а й висміювали тих, хто не піклувалися про своїх підданих.

Широко відомі стародавні китайські монументальні споруди – Великий канал, що будувався протягом багатьох віків, та Велика китайська стіна, завдяки якій китайці намагалися захиститися від зовнішніх ворогів. З розповсюдженням буддизму в Китаї було побудовано багато храмів. Вони або висікалися у скелях, або мали традиційний для Китаю вигляд пагод. Значною мірою китайська буддистська архітектура й скульптура зазнали впливу індійських традицій, оскільки саме в Індії і з’явився буддизм. Це обумовлено й тим, що для будівництва храмів і створення статуй часто запрошувалися індійські майстри.

Семитисячну культуру Стародавнього Китаю цілком можна віднести до “вічних цивілізацій”, зберігши власну самобутність, вона дала світові компас, спідометр, сейсмограф, порох, книгодрукування і навіть ватерклозет.

Основні засади

Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утво рює своєрідне розуміння моральної природи людини, її вза ємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин.

Культ Неба

Передусім він зосереджується на двох давньокитайських культах — культі Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його релігією.

Благородна людина

Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, вічним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знайти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармонійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Таким ідеалом для людства є «мудрець», «благородна людина», цзюньцзі, якій властиві обізнаність, обов'язковість, чуття міри, законослухняність, самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба, думкам мудреців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі справи.

На протилежному полюсі конфуціанство розглядає простолюдина (сяожень), помисли якого спрямовані на те, як би вигідніше пристосуватися у житті. Сяожень нешанобливо ставиться до великих людей, ігнорує слова мудрих, прискіпливий до інших і невимогливий до себе. Великі справи довіряти йому не можна. Якщо якості благородної людини можуть поліпшуватися завдяки самовдосконаленню, то простолюдина може спонукати до вдосконалення лише страх перед покаранням.

Людинолюбство

Центральним етичним поняттям конфуціанства було вчення про жень - людинолюбство. На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближ німи головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

Істинність такої моральної вимоги Конфуцій обґрунтовує не посиланням на Бога чи Божу волю, а міркуваннями корисності для суспільсва. Китайській культурі не властивий поділ моралі на божественну й людську. Благо - це те, що більшість людей вважає благом.

В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе місце, де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.

Найважливішим критерієм людської величі є взаємоповага вдома, старанність на роботі, правдивість у стосунках із оточуючими. Особливо важливою є любов і повага до влади, батьків. Сім'ю конфуціанство вважає основою політичної та соціальної структури суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.

Ціллю самовдосконалення є досягнення рівня благородної людини цзюньцзі – цей рівень не залежить від соціального статусу, а досягається шляхом виховання в собі високих якостей.

Конфуцій запропонував ідею мирного співіснування. В основі його ідеальної держави було покладено поняття патерналізму. Патерналізм – філософська течія, представники якої стверджували, що управитель повинен піклуватись про своїх підлеглих, як батько піклується про своїх дітей. Для того, щоб правитель став батьком для підлеглих, він повинен мати високу мораль освіченості.

Ритуали

У вченні Конфуція важливе місце посідає поняття лі, що можна перекласти як ритуал, правило, церемоніал. Конфуціанство вимагає неухильного дотримання лі, без якого неможлива держава. Без лі немає відмінності між небом і землею, між правителями й підлеглими, верхами й низами, літніми й юними. У свою чергу лі визначається усталеними звичаями й традиціями. Таким чином, конфуціанство за своїм характером консервативний, патріархальний світогляд.

Конфуціанство вважає, що добровільне дотримання людиною ритуалів набагато ефективніше виховує в ній принципи гідної поведінки, ніж зовнішній щодо людини закон, що опирається на покарання.