5. Трудова концепція походження культури

Трудова концепція походження культури розроблена в рамках марксистської філософської традиції. Основна ідея цієї теорії представлена в роботі Ф. Енгельса “Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину”. Вивчаючи проблему походження культури, марксисти підкреслюють виключне значення праці в процесах культуротворення. Теза про діяльнісну природу культурогенезу дозволяє розглядати працю в якості своєрідної опосередковуючої ланки між тваринним світом і світом людей. Саме праця виводить людину за межі суто природного існування, відкриваючи перед нею горизонти культури.

Праця – це цілеспрямована діяльність людини, в процесі якої вона за допомогою знарядь праці взаємодіє із природою, використовує її в своїх цілях. Як цілеспрямована діяльність, праця, власне, і починається із виготовлення знарядь праці. Звичайно, простежити виникнення “самого першого” знаряддя праці так же неможливо, як і простежити появу “самої першої” людини. Проте, в межах трудової концепції робиться припущення, що систематичне використання пралюдьми різних предметів природи в якості засобів забезпечення життєдіяльності поступово приводило до вибору серед багатьох однорідних предметів найбільш зручних по формі і ефективних у використанні. Згодом пралюди перейшли до цілеспрямованого пошуку відповідних предметів, в їх мозку сформувались “образи” конкретних природних знарядь. Наступним кроком був процес їх успішного вдосконалення, що стало своєрідною передумовою для цілеспрямованого створення штучних знарядь праці, які і стали першим неприродним феноменом.

Виготовлення знарядь праці є фундаментальною умовою для виникнення культури. В процесі виготовлення знарядь праці ускладнюється зміст самої праці. Завдяки цьому розвиваються здібності людини, відбувається поступове формування людської свідомості, виникає потреба в передачі інформації. Важливим моментом цього процесу стає поява мови як засобу спілкування, яка відкриває нові можливості для спільної трудової діяльності. Спільна діяльність породжує нове середовище – людське суспільство і культуру.

Отже, теза про діяльнісну природу культурогенезу пов’язана з ідеєю, що саме праця, виготовлення знарядь праці є тим стрижнем, навколо якого кристалізуються передумови для майбутнього культурного розмаїття. Діяльнісний підхід акцентує увагу на людському факторі в розвитку культури і трактує культуру як спосіб життєдіяльності людини, процес реалізації людських потенцій. За таких умов культура розуміється як концентрований, організований досвід людства, як процес, в якому відбувається розкриття сутнісних характеристик людського суспільства. Така інтерпретація культури ґрунтується на її аксіологічних вимірах, коли культура розуміється як показник людяності, міра гуманізації природи.

Трудова концепція вважається однією із найбільш змістовних та теоретично обґрунтованих. Проте сучасна наука і філософія представили цілу низку питань стосовно культурогенезу, на які з позицій означеної концепції відповісти важко або ж і неможливо.

Серед самих складних є питання стосовно співвідношення: людина – праця, праця – свідомість. В якому смислі можна говорити про людину як продукт праці, якщо сама праця склалася саме в процесі антропосоціогенезу? На якому етапі можна говорити про працю як цілеспрямовану діяльність? В трудовій концепції походження культури міститься логічна суперечність. Всі принципові складові культурогенезу: праця, свідомість, людина, соціальність – формуються одночасно, виступаючи воднораз і передумовами, і наслідками. Ця суперечність залишається невирішеною і для сучасної культурологічної думки.

У науковій літературі склалося таке визначення: праця - доцільна діяльність людей по створенню матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб кожного індивідуума і суспільства в цілому.

Аналізуючи процес матеріального виробництва, К. Маркс писав, що «праця є насамперед процес, що відбувається між людиною і природою, процес, у якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою».

До простих моментів процесу праці прийнято відносити: доцільну діяльність чи саму працю людини, предмет і засоби праці, а також технологію виробництва.

Предмети праці - це все те, на що спрямована праця, яке перетерплює зміни для придбання корисних властивостей і задоволення тим самим людських потреб.

Засоби праці - це те, за допомогою чого людина впливає на предмети праці. До них відносяться машини, механізми, інструменти, пристосування й інші знаряддя праці, а також будинки і спорудження, що створюють необхідні умови для ефективного використання цих знарядь.

Засоби виробництва - це сукупність засобів і предметів праці.

Технологія виробництва - це спосіб впливу на предмети праці, порядок використання знарядь праці.

У результаті завершення процесу праці створюються продукти праці - речовини природи, предмети та інші об'єкти, які мають необхідні властивості і пристосовані до людських потреб.

Предмети і засоби праці (засоби виробництва) не функціонують, якщо вони не включені до процесу живої праці, що завжди є не тільки відношенням людей до природи, але й відносинам між учасниками процесу. Трудова діяльність, відповідно до економічної теорії, також не може здійснюватися без засобів виробництва, що утворюють речовинні умови живої праці. Тому процес праці представляється не як механічне з'єднання трьох його основних моментів, а як органічна єдність, основним фактором якої є сама людина та її трудова діяльність.

У процесі праці людина за допомогою засобів праці викликає заздалегідь намічені зміни в предметі праці. Тобто жива праця, упредметнюючись в матеріалі, тим самим змінює цей матеріал. Усі три моменти процесу виробництва: матеріал, знаряддя праці і праця зливаються в нейтральному результаті - продукті праці.

Розглянута в такому загальному вигляді праця є не чим іншим, як вічною, природною умовою людського життя. Вона не залежить від будь-якої її конкретної організації.

Праця, по суті, виступає в двох нерозривно зв'язаних іпостасях: як процес перетворення предметів праці і створення продукту визначеного виду, з одного боку, і як суспільні відносини - з іншого.

Процес праці - явище складне і багатоаспектне. Основними формами прояву праці є:

витрати людської енергії;

взаємодія працівників з засобами виробництва;

виробнича взаємодія працівників один з одним.

1. Витрати людської енергії. Це психофізіологічна сторона трудової діяльності, що виражається у витраті енергії мускулів, мозку, нервів, органів почуттів. Витрати енергії людини обумовлюються ступенем тяжкості праці і рівнем нервово-психологічної напруженості, вони формують такі становища як стомлення й утома. Від рівня витрат людської енергії залежать працездатність, здоров'я людини та її розвиток.

Взаємодія працівника з засобами виробництва - це організаційно-технічний аспект трудової діяльності. Він визначається рівнем технічної оснащеності праці, ступенем її механізації й автоматизації, удосконалюванням технологій, організацією робочих місць, кваліфікацією працівника, його досвідом, прийомами і методами праці, які він застосовує.

Організаційно-технічні аспекти діяльності висувають вимоги до спеціальної підготовки працівників, до їхнього кваліфікаційного рівня.

3. Виробнича взаємодія працівників як по горизонталі, так і по вертикалі визначає організаційно-економічну сторону трудової діяльності. Вона залежить від рівня поділу і кооперації праці, від форм організації праці, від чисельності працюючих, від організаційно-правової форми підприємства.

Нам необхідно проаналізувати ці форми прояву праці. Однак насамперед необхідно розглянути вплив праці на розвиток самої людини як основу розвитку суспільства і найважливіший фактор удосконалювання виробництва.

6. Психоаналітична концепція

З. Фрейд є основоположником філософської концепції психоаналізу, особливістю якої було відкриття сфери позасвідомого. Розглядаючи проблеми культурогенезу, З. Фрейд виступив із критикою основних положень трудової концепції та розробив власну концепцію походження та сутності культури. Проблемам культури присвячено чимало праць філософа, серед них “Тотем і табу”, “Сон і міф”.

В основу концепції походження культури З. Фрейдом покладено гіпотезу про виключний вплив позасвідомих імпульсів на поведінку людини та визнання антагонізму між природним началом в людині і культурою. Основою для даної гіпотези стали результати досліджень психіки людини. Такі дослідження дали можливість виділити в психіці людини три рівні:

– сфера Воно - позасвідомі імпульси, що виходять із біологічних інстинктів та потягів людини;

– сфера Я - розум, свідомість, що намагається пристосувати людину до реальних умов життя;

– сфера над-Я - соціокультурна реальність, внутрішній центр людини, втілюється в суспільних нормах і заходах.

Сфера позасвідомого трактується З. Фрейдом в якості особливої ірраціональної сили, що обумовлена могутньою енергією лібідо. Лібідо (від лат. – бажання, потяг) – це енергія бажань, статевих інстинктів, яка в силу своєї асоціальності не може отримати прямої реалізації і тому витісняється в сферу позасвідомого, проте постійно провокує людину. Засобом плідного вирішення асоціальних бажань лібідо є сублімація - процес заміни заборонених потягів цілями більш “високими”, саме на досягнення яких і розтрачається енергія лібідо.

Культура, за З. Фрейдом, ґрунтується на відмові у задоволенні бажань позасвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Сублімація імпульсів лібідо є таємницею культурної творчості. Лібідо виступає рушійною силою людської історії. Культура, за його визначенням, охоплює, по-перше, усі накопичені людьми знання і уміння, по-друге, усі інститути для впорядкування людських відносин. В цілому Фрейд оцінював культуру негативно, вважаючи її механізмом соціального придушення свободи людини.

Вивчаючи з позицій психоаналізу особливості життєдіяльності архаїчних племен, зокрема табу і тотемізм, Фрейд робить висновок, що в їх заборонному значенні смисл табу полягає у стримуванні біологічних інстинктів в людині. Поступове розгортання системи заборон компенсує втрату людиною тваринних імпульсів. Саме табу визначається З. Фрейдом в якості першого основного регулятора усіх сторін суспільного життя людей, свідченням відриву людини від природи. З. Фрейд приходить до висновку, що прогресивний розвиток культури, безумовно, веде до обмеження природи людини та посилення почуття провини в силу неможливості реалізувати свій біологічний потенціал. Таким чином, прогрес культури не робить людину щасливою, а навпаки – значною мірою викликає в неї невротичні стани.