16. Культура Середньовіччя

Християнська духовність відіграла особливу роль в формуванні світовідчуття, основних світоглядних положень людини середньовічної епохи. Відбувається відхід від античних світоглядних засад, античний гармонійний цілісний Космос отримує два полюси існування: Божественний, або духовний; земний, або тілесний. Виключного значення в культурі набувають саме її Божественні, духовні витоки. Світ тепер отримує чітко виражену центральну точку існування – це Бог. Відносно античності, яка не мала яскраво вираженого центру, це стало принципово новою позицією в баченні Всесвіту.

Бог - єдина верховна сутність, джерело істини і краси - відкривається людині виключно через віру, а не через розум. Людина вважається вершиною творіння, створеною за образом та подобою Бога, заради якої були створені всі інші творіння. При цьому людині не належить ні світ, ні блага, ні тіло, ні життя. Вона може цим лише користуватись, своїм існуванням вона повинна прославляти Бога, підкорятись Богові, уподібнюватись йому, а зрештою і з’єднатись з ним. Саме християнство дозволило людині залишити далеко позаду себе природно-космічний світ і відчути безпосередній особистісний зв’язок з Богом. В зв’язку з цим виключного значення тепер надається внутрішньому духовному стану людини.

Духовне життя в середньовічній культурі стає предметом особливої уваги та отримує статус виняткової цінності. Ідеалом стає духовна, страждаюча, смиренна людина. Внутрішнє “Я” людини, її ядро знаходяться за межами самої людини – в сфері духовного. Мета людського життя – осягнути свою подібність з Богом. Це можливо здійснити в процесі вдосконалення власних здібностей та віри.

Як вже зазначалось, другою важливою рисою середньовічного суспільства була жорстка регламентація життя індивіда у відповідності із його положенням в соціальній ієрархії. Об’єднуючим началом був принцип феодальної ієрархії, поширений на всю світобудову. Всі прошарки суспільства були пов’язані відносинами сюзерена та васала, а нижчі перебували у повній залежності від вищих, тобто феодальної знаті. Середньовічна Європа характеризувалась общинно-корпоративним устроєм: цехи, гільдії, лицарські ордени, церковні і сільські общини.

На відміну від античної цивілізації, в якій система влади носила світський характер, в середньовічній Європі вона була сакралізована. Королі і імператори на протязі всього Середньовіччя добивались визнання релігійного, сакрального характеру своєї влади. Основним засобом досягнення цього була коронація – релігійна церемонія, в результаті якої правитель набував статусу помазаника Божого і був коронований самим Богом в особі служителів церкви. Церква виступала в напрямку ідеологічного обґрунтування ієрархії, розвиваючи теорію органічної будови суспільства, котре складається з упорядкованих розрядів: духовенство піклується про духовне здоров’я держави, лицарство захищає його, а селянство, трудівники годують. Порушення ж цієї гармонії загрожує згубними наслідками для всього суспільства.

У зв’язку з цим духовне життя середньовічного суспільства характеризується традиціоналізмом, груповою свідомістю. При феодалізмі індивід пов’язаний не з общиною-полісом, як це було в античності, а зі своїм станом, соціальний статус якого визначає практично всі сторони людської життєдіяльності. Ідея об’єднання, корпоратизації невідступно переслідувала середньовічну думку, головною задачею було не залишити індивіда віч-на-віч з собою.

Відповідно домінуючою формою соціального контролю всередині станів було почуття сорому. Такі його позитивні кореляти як честь, слава, доброчинність, які знаходили схвалення з боку «своїх», становили вищу цінність для станового індивіда. Людина тут ще далека від вільного самовизначення в своїх вчинках, її поведінка мотивується насамперед нормами конвенціональної моралі. Порушення її веде до неминучого, хоча і в невизначеному майбутньому, покарання. Але в період пізнього Середньовіччя відбувається індивідуалізація в моральній поведінці людини. Якщо раніше після формальної процедури відпущення гріхів священиком людина вважала себе примиреною з церквою, Богом, суспільством, то тепер же вона починає вимагати від себе внутрішнього каяття, повинна сама його прагнути, відчуваючи свою провину перед самою собою, що свідчить про утвердження її реальної свободи. Це можна вважати своєрідним підсумком, епілогом всього розвитку середньовічної культури і одночасно - прологом до культури Відродження.

Мистецтво європейського Середньовіччя

Європейське Середньовіччя створює таке мистецтво, яке принципово відрізняється від античного не лише своїм змістом, але й відчуттям і розумінням форми, що не має чітких меж, тобто є “відкритою”. Руйнується розуміння краси як порядку та пропорційності, і стверджується краса як божественне начало, що розлите у світі і призначене привести до свого першоджерела – Бога. З’являється естетична модель, яка стверджує протилежність ідеального і реального. Середньовічне мистецтво мало перед собою досить складне завдання - об’єктивно явити людству світ духовного, Божественного. Мистецтво розглядається як Біблія для неписьменних, як засіб, що дозволяє проявити світ божественного, наблизити його до людини.

Для середньовічного мистецтва прекрасне, на відміну від чуттєвого античного, це Бог як надчуттєва, вічна і абсолютна краса. Бог – найдосконаліший митець, який дав і образ, і красу всьому за своїми законами. Але для середньовічного митця важлива не краса сама по собі, а лише прихований в ній зміст, що осягається розумом. В зв’язку з цим в мистецтві переважає алегорія і символ - найбільш характерні риси середньовічного офіційного мистецтва, яке майже цілком спрямоване на релігійно-церковні потреби.

Символ фактично став тим феноменом, який забезпечив зв’язок між матеріальним і духовним полюсами культури. Середньовіччя вбачає в кожному матеріальному предметі відображення чогось, що відповідає йому в сфері більш високого, духовного. Символізм носив універсальний характер. Середньовічна символіка розпочиналася на рівні слів та розповсюджувалась на світ і природу. Характеризуючи феномен символізму середньовічної культури, слід звернутися до роботи Ле Гоффа “Цивилизация средневекового Запада”.

В художній культурі сформовано канон, який визначає рамки змісту, художньої форми та цілі творчості.

Оскільки серед найважливіших форм середньовічної символіки займала символіка чисел, музика, яка була основана на науці чисел, вважалась одним з самих досконалих мистецтв. В музиці протягом багатьох століть, майже до XIV був розповсюджений григоріанський хорал, що одержав свою назву за іменем папи Григорія І. Природа григоріанського співу була строго одноголосною, незалежно від того, виконувався він хором чи одним співаком. Пояснювалось це так: “хорал має бути одноголосним, тому що істина єдина”. Одноголосна мелодична лінія символізувала повне єднання почуттів і помислів віруючих.

Глибоко символічний і середньовічний живопис, який, заперечуючи самостійність видимого світу, постійно нагадує про примарність людського, земного споглядання. В живописі майже на протязі всього Середньовіччя відсутній портрет. Середньовічний художник, перш за все, виражає свої почуття – тобто власне переживання духовного і не прагне відтворювати природну схожість з оригіналом, його тілесну красу. Тому провідною формою живопису стала ікона, в якій ставиться завдання проявити, зробити образним духовний світ. Ікона розуміється, перш за все, як емоційний зв’язок з духовним світом, як втілення божественного, як “видиме невидимого”, в ній зображено присутній в реальному тілі незримий дух. Так, наприклад, в іконі значна увага приділяється зображенню очей як дзеркала душі. При цьому інтенсивність проявлення божественного світу в іконі визначалась ступенем моральної чистоти іконописця - “пензля в руках Бога”.

Ще одну якість середньовічної художньої свідомості можна визначити як вкоріненість в ній образу страждаючої і ображеної людини. Особливо образ мученика був поширений у готичному мистецтві, де зображуються плебеї, жебраки, мандрівники. В готиці, як правило, художнє ствердження духовного начало виявляється зворотно пропорційним фізичній красі. Якщо античні статуї свідчать про те, що прекрасний дух може бути притаманним лише прекрасному тілу, то скульптура західноєвропейського середньовіччя свідчить про протилежне. Висока напруга внутрішнього життя, що руйнує рівновагу тілесного та духовного – відмітна риса готичного мистецтва – виражає себе через спотворені пропорції, через зображення фігур людей, плоть яких виснажена, покрита глибокими зморшками. Герой готичної скульптури нещадний до свого тіла, на ньому завжди лежить печать страждання, він завжди про щось болісно розмірковує, щось болісно силкується зрозуміти.

Одним з важливих видів мистецтва, в якому проявився символізм Середньовіччя, стала архітектура. Саме в архітектурі найповніше виражені два основних художніх стилі цього періоду: романський (від лат. romanus – римський) та готичний.

Термін “романський стиль” з’явився у ХІХ столітті, коли був установлений зв’язок архітектури XI-XII століття з давньоримською архітектурою, зокрема - використання арок та склепінь. Для романських будівель – храмів, монастирів, замків-фортець - характерними є сполучення ясного архітектурного силуету і лаконічної зовнішньої обробки, масивних гладких стін з вузькими прорізами вікон і ступінчато-заглиблених порталів. Важливим елементом композиції монастиря чи замку стає башта – донжон, навколо якої розташовувались інші будівлі, складені з простих геометричних фігур – кубів, призм, циліндрів. Романське мистецтво здається здебільшого «грубим» та «дикунським», завдяки наявності в ньому образів «тваринного стилю», який потрапив в романське мистецтво з народного фольклору, казок.

Готичний стиль XII-XV століть знаменує собою вершину середньовічної християнської цивілізації. Він був би неможливий без розвитку міст, торгівлі та ремесел. На зміну похмурим романським будівлям приходять яскраві, експресивні, ажурні, злітаючі вгору форми готики. Відповідно багато оформляються і будинки знаті і багатих городян. У вікнах соборів панують вітражі – картини з шматочків кольорового скла, котрі, пропускаючи крізь себе сонячні промені, створювали справжню симфонію світла та кольору.