19. Культура Нового часу

В Новий час – з XVII до початку XX століття – культура західноєвропейських країн набула тієї розвиненої форми, котра виділила Європу із усього іншого світу і котру мають на увазі, коли говорять про європейську культуру в цілому. В соціальному, політичному, економічному аспектах Новий час продовжує тенденції культурного розвитку, закладені Ренесансом, але також виявляє нові культурні явища. Загалом це була епоха розвитку і утвердження у виробництві капіталістичних відносин, значно прискорених першими буржуазними революціями, та боротьби з залишками феодально-аристократичних привілеїв в соціальній та духовній сферах.

В цілому можна сказати, що гаслом Нового часу стали людський Розум, раціоналізм і наука, які і визначили культурне обличчя цієї епохи. “Знання – сила” – відоме гасло англійського філософа XVIІ століття Ф.Бекона. Душа європейської культури, не задоволена перебуванням в межах досягнутого, націлена на нескінченний рух до незвіданого, була охарактеризована Шпенглером як “фаустівська”. Саме герою знаменитої трагедії Гете притаманний невтомний пошук сенсу людського існування, пов’язаний з набуттям все нових і нових знань. Шлях до істини пролягає через сумніви, скепсис, втрати, страждання.

Виключне значення для культурного розвитку Європи ХVІІ ст. мала наукова революція ХVІ–ХVІІ ст., яка стала підґрунтям для формування нового світогляду. Основи новоєвропейської науки заклали видатні натурфілософи ХVІ ст. (Бруно, Телезіо, Парацельс, Кардано, Копернік), а потім важливий крок у цьому напрямку зробив Галілей, котрий почав використовувати експеримент та математику для опису отриманих результатів. В результаті виникло експериментально-математичне природознавство як новий спосіб пізнання природи та джерело культурних інновацій, що динамізували культуру.

Ціннісно-світоглядні орієнтири людини Нового часу

Зародження новоєвропейської науки зміцнювало позиції розуму і послаблювало роль релігії, що вело до критичного переосмислення релігійних догм, зниження авторитету віри та церкви, посилення процесів секуляризації. Суспільна думка все більше набуває незалежності від релігії. Хоча християнська релігія залишається важливим фактором духовного життя суспільства, але її безроздільному пануванню над усією культурою приходить кінець. Європейська культура стає світською; релігія в ній відтепер існує як одна з царин культури, що не панує над усіма сферами культури, а співіснує поряд з ними.

Певний компроміс між релігією і наукою, узгодженість між ними стає можливим і тому, що сама релігія пристосувалась до вимог визрівання і формування буржуазного суспільства. Такою оновленою релігією стає протестантизм, ідеї якого знаходять найбільш сприятливе підґрунтя для свого втілення саме в Англії, яку можна вважати прикладом класичного розвитку капіталізму.

У сфері міжособистісних відносин в епоху Нового часу продовжується започаткований Відродженням процес розпаду віджилих станово-корпоративних форм. Потреби розвитку капіталістичного виробництва вимагають від індивіда як безпосереднього виробника підвищення його соціальної мобільності і поведінкової автономії. Але, включаючись в процес машинного виробництва, людина не набувала в ньому самостійного значення. Навпаки, підкорена дії машини і ритму машинного виробництва, вона стає лише придатком машини. За цих умов індивід, як і раніше, не набуває індивідуальних рис, залишається «усередненою особистістю». На зміну ренесансній універсальності приходить позбавлена особистісно-людського, дійсно гуманістичного змісту, продиктована виробничою необхідністю одноманітність Нового часу. Тому свобода, яку набуває особистість в епоху Нового часу, виявляє себе головним чином у відчуженні однієї людини від іншої. Позбавляючись свого найближчого оточення, «значущих для себе інших”, індивід, тим самим, втрачав опору свого власного існування, залишався наодинці з собою.

Американський філософ Е. Фромм в своїй роботі ”Втеча від свободи” вважає причиною цього епоху Відродження, яка зруйнувала стабільність Середньовіччя, коли кожний знав своє місце в соціальній системі і не відчував самотності, відірваності від інших. В Новий час людина набуває свободи, але втрачає соціальну безпеку. В своїй самотності вона виявляється нездатною розпорядитися своєю свободою, взяти особисту відповідальність за свої вчинки. Це призводить до виникнення механізмів “втечі від свободи”.

Крім того, незважаючи на величезні успіхи науки і техніки в епоху розвитку капіталістичних відносин, поряд з тим, що наука зміцнювала віру в необмежені можливості людини і сприяла раціоналістичному оптимізму, виникають нотки трагічного світовідчуття, «онтологічного сирітства». Космос з наукових позицій постав як годинниковий механізм, холодні і безпристрасні маси й енергії, байдужі до людини - на відміну від релігійної картини світу, де Бог піклується про людину. Людина усвідомлює себе жалюгідною часткою у вихорі буття. Повний гіркоти афоризм Паскаля: „Людина є мислячий очерет” – яскраво відбиває нерозв’язне протиріччя між здатністю людського розуму осягнути світ і його крихкістю перед обличчям як природних, так і соціальних стихій. Ці трагічні мотиви в ХХ столітті набудуть ще виразнішого звучання.

Якщо середньовічній культурі був властивий теоцентризм, а ренесансній – антропоцентризм, то для культури Нового часу з її чітко вираженим натуралістично-механістичним баченням світу і людини в ньому центральним, структуруючим принципом стає не Бог і не людина, а держава. Сама вона в цю епоху стає головним гарантом нормального функціонування соціального організму.

Такий тотальний контроль, з одного боку, обмежував негативну свободу особистості - наслідок розпаду станово-корпоративних форм людського співіснування, а з другого - жорстко спрямовує її поведінку в рамках “сурогатного” колективу лише в тому напрямку, який дозволив людині бути лише одухотвореною машиною, автоматом, здатним лише продукувати і множити матеріальні цінності і блага, користуватись якими призначено було не їй, а наступним поколінням. Людина ставала несвідомим знаряддям в побудові підвалин майбутньої чуттєвої культури XX століття.