20. Культура Новітньої епохи

ХХ століття можна вважати лише миттєвістю в масштабах існування людського суспільства. Проте кількість подій та проблем, що виникли в межах культури ХХ століття, безумовно, мають вирішальне значення для ходу людської історії. Численні дослідження особливостей сучасної культури носять суперечливий характер - від оптимістичних концепцій до абсолютного песимізму. При спробі сучасників адекватно оцінювати тенденції культурного розвитку ХХ ст. виникають значні труднощі. Вони пов’язані як з величезним розмаїттям культурного матеріалу, так і з тим, що для людей, які знаходяться ще фактично всередині сучасної культури, важко скласти про неї більш-менш об’єктивне судження, адже для цього потрібна певна історична дистанція.

Події XX століття – дві найжорстокіші світові війни, поява тоталітарних держав, процеси розвитку всесвітньої системи господарювання, ринкових відносин і демократичних структур, науково-технічна революція – привели до зміни мислення і системи цінностей. Суть цієї трансформації - криза гуманізму. Оскільки саме перша світова війна розвіяла всі ілюзії щодо розумності і ґрунтовності основ європейської цивілізації довоєнного часу, то, всупереч календарю, початок XX століття змістовно прийнято відносити до 1914 року.

Загалом, характеризуючи культурний розвиток ХХ століття, слід звернути увагу на ряд наступних його суттєвих взаємопов’язаних рис.

Виключного значення в культурі ХХ століття набули наука і техніка. Наука досягла значних висот практично в усіх сферах буття людини. З’явилося багато нових наук, значення яких ще повністю не виявилось: кібернетика, екологія, генна інженерія; відбулися революційні відкриття в галузі ядерної фізики, хімії, математики, психології. Науково-технічна революція здійснює небувалий переворот у житті людей. В найбільш розвинутих країнах формується постіндустріальне суспільство, для якого характерні такі риси: створення економіки послуг, домінування у суспільстві науково-технічних спеціалістів, панування інформаційного сектору в економіці, зростання соціальної мобільності, темпу життя.

Сучасні дослідники по-різному оцінюють вплив науково-технічної революції на життя суспільства. З одного боку, висловлюється оптимістична впевненість у безмежних можливостях науково-технічного розуму, висуваються технократичні утопії (Тоффлер, Масуда); з іншого – посилюються антисцієнтистські настрої. Техногенні кризи, поява глобальних проблем вказують на те, що науково-технічний прогрес, позбавлений гуманістичного виміру, не врівноважений прогресом моральним і духовним, несе загрозу людству. Суперечливий характер науково-технічного прогресу буде предметом спеціального розгляду в курсі “Філософія”.

Особливої динаміки і гостроти набули в ХХ столітті суспільно-політичні процеси: дві світові війни, розгортання протистояння різних політичних систем, ряд революцій та громадянських воєн – в Росії, Угорщині, Германії, Китаї та інших країнах, складання авторитарних та тоталітарних режимів.

ХХ століття характеризується розвитком світового ринку, в який включаються усі країни. Формуються глобальні господарські зв’язки між країнами, встановлюється всесвітня система господарства. Поширення ринкових відносин означає формування приватних власників, а отже – і приватновласницької орієнтованості індивідуальної поведінки людини. В результаті остаточно пориваються зв’язки з традиційним суспільством. Це стосується, перш за все, європейської цивілізації і тих народів, що знаходяться під її впливом, де сучасний розвиток веде до панування ринкової культури.

Товарно-грошові відносини починають домінувати над усіма іншими; формальні, механістичні форми спілкування витісняють такі, що несуть в собі безпосередньо людський сенс. Відбувається ціннісна абсолютизація грошей. На те, що у зв’язку з прискореним розвитком товарного типу господарства змінюється шкала цінностей у суспільстві, вказував ще на рубежі ХІХ-ХХ століть німецький мислитель Г.Зіммель. У своїй праці “Філософія грошей” він зазначав: “Сьогодні, як це мало місце в час занепаду, усі людські відносини і об’єктивна культура пройняті інтересом до грошей. Іронія історичного розвитку полягає в тому, що внаслідок атрофії змістовних життєвих цілей місце їх зайняла цінність, котра є лише засобом і нічим більше”.

ХХ століття яскраво виявило дегуманізуючий характер споживацьких цінностей, що характеризують західну цивілізацію. Світ сучасної західної людини – гіпертрофовано-речовий. Як влучно зазначив філософ і поет Р.Емерсон, “речі скочили у сідло і поганяють людство”. Сучасний філософ Е.Фромм у своїй праці “Мати чи бути?” зазначає: “Якщо я є те, що я маю, і якщо я втрачаю те, що я маю, то хто ж тоді я є? Ніхто інший як повалена, спустошена людина – жалюгідне свідоцтво неправильного образу життя”.

Конкуренція як неодмінна риса ринкової культури, поділ праці ведуть до розширення сфери індивідуальної свободи дії. Усе це обумовлює знецінення традиційних релігійних основ культури. Сучасність вперше в історії створює передумови для чіткого розмежування надособистісних і особистісних регулятивів поведінки. Секуляризований індивід стає масовим явищем. Звільнившись від Бога, від будь-яких абсолютів, масовий індивід ХХ століття отримує широкий простір для вільної усвідомлено-добровільної дії, керуючись лише своїм власним розумінням добра і зла. Тобто зменшується сфера суспільного контролю над особистістю, що вимагає розширення сфери дії особистісних регулятивів. Це несе у собі загрозу сваволі, відриву свободи особистості від її відповідальності і обов’язку. Відбувається атомізація суспільства, раціоналізм усе більше набуває форми утилітаризму, практицизму, прагматизму.

Криза гуманізму посилюється процесами масовізації суспільства. Формування масової культури – важлива риса ХХ століття. Її передумови: індустріалізація, стандартизація виробництва і споживання, розвиток засобів масової комунікації, здатних тиражувати інформацію в глобальному масштабі, комерціалізація усіх сфер життя. Виникає можливість формувати стандарти мислення і почуття, «однодумність» у все більших масштабах. На відміну від культури елітарної, масова орієнтована на пересічний рівень масового споживача культурної продукції і відтворює цей рівень. Уявна демократичність масової культури, її начебто антиелітарність фактично спрямовані проти особистості, ведуть до втрати її творчих сил, формують особистість пасивного споживача. Важлива риса масової культури – ескапізм – орієнтація споживача культури на втечу у світ фантазій, ілюзорний світ відео, гри. Перетворюючи людину на пасивний гвинтик, масова культура створює передумови для виникнення тоталітарних режимів.

В ХХ столітті раціоналістичний підхід до світу, що визначив специфіку європейської культурної традиції, в значній мірі був витіснений різними напрямками ірраціоналізму, відбувається певний відхід від ідеї європоцентризму і, як наслідок – поява інтересу до східних культур та релігій.

В якості найбільш значимих та пріоритетних проблем сучасності виступають глобальні проблеми. Термін “глобальні проблеми” був уведений в наукову літературу і отримав широке розповсюдження завдяки діяльності Римського клубу. Сьогодні під глобальними проблемами розуміють цілу низку проблем, які зачіпають життя всього людства, а їх розв’язання можливе лише зусиллями всіх народів, які населяють Землю. Причому, глибина проникнення глобальних проблем у суспільне життя зростає з часом у геометричній прогресії. В процесі історичної еволюції людство уже підійшло до межі, коли його існування в науково-технічному, соціокультурному і природному середовищах без фундаментальних перетворень вихідних принципів співжиття може призвести до загибелі людської цивілізації.

Глобальність нових проблем, що постали перед світом, не лише в тому, що вони повсюдні чи пов’язані з особливою „біосоціальною” природою людини, а ще і в тому, що інтернаціоналізація суспільного життя створила такі якісно нові форми взаємодії, які суттєво вплинули на взаємозалежність прогресивного розвитку усіх країн.

Весь комплекс глобальних проблем можна згрупувати навколо трьох фундаментальних напрямків розвитку, що описують спосіб існування людини у світі. Це взаємозв’язки: „людина – техніка”, „людина – культура”, „людина – природа”. В кожній із цих систем по-своєму проявляється загроза людству. Зокрема, в системі „людина – техніка” загроза виникає з боку використання таких видів енергії як ядерна, термоядерна тощо. Зовсім невідомі для людини наслідки роботи машин, що працюють на принципах самовдосконалення і самонавчання.

Система „людина – культура” зачіпає сутнісні риси людського буття. Як зазначають культурологи, скорочення культурного поля людини загрожує всім. Зокрема, Річард Пек, американський письменник, вважає, що існує тенденція втрати національних культур. Гвінейський поет Елдор Проенс стверджує, що припинилось наслідування культур. Більш однозначно з цього приводу висловився А.Вознесенський: „Рівній небезпеці піддається як зовнішня, так і внутрішня духовність: із крахом однієї з них загине і друга”.

Система „людина – природа” складалась тисячоліттями. На початку людської історії в ній діяли табу, ритуали, культи, що досить адекватно часу забезпечували єдність природного і штучно створеного. Людина мислила синкретично, не виділяючи себе із природного середовища. Матеріалістичний погляд на світ не тільки сприяв появі нових машин і механізмів, а й відділив людину від першооснов буття. Екологічна проблема віддзеркалює обмеженість сучасної стадії прогресу людства і реалізується в процесах, що загрожують глибинним засадам людського буття. Протягом всього історичного розвитку людства індивід вбачав у природі, навіть у прояві її всемогутності, невід’ємний елемент свого існування. На сучасному етапі, внаслідок нерозумного втручання людини в природу, остання все більше починає проявляти себе як могутня „кимось керована” сила, що зможе знищити все людство.

В зв’язку з цим в світоглядних засадах культури ХХ століття спостерігається тенденція до переходу на позиції плюралізму, толерантності. В ХХ столітті сформувалася нова філософська традиція – філософія діалогу, що представлена іменами М.Бубера, М.Бахтіна та інших. Детальніше про це буде йти мова в подальшому.

Взаємовідносини різних культурних світів є важливим фактором сучасного світового розвитку, і взаємодія між ними є однією з найгостріших проблем. Все більшу роль починають відігравати не відносини між державами, а відносини між цивілізаціями, що характеризуються різними цінностями та ідеалами, притаманними їх культурі. Існують різні погляди на цю проблему. Так, на думку сучасного американського дослідника С.Хантінгтона, людство вступає в нову епоху – епоху „зіткнення цивілізацій”. Він виділяє вісім великих культурних світів – цивілізацій: західну, конфуціанську, японську, ісламську, індуїстську, православно-слов’янську, латиноамериканську і африканську. Саме від їх взаємодії, вважає він, в найближчому майбутньому буде залежати хід історії людства. Основним джерелом конфліктів на світовій арені стане вже не ідеологія і не економіка, а культура. Хантінгтон вважає, що відмінності між цивілізаціями за їх історією, традицією, мовою, релігією більш фундаментальні, ніж відмінності між державами. Місце народження, громадянство в нинішніх умовах не так істотно впливає на життя людей, як їх культурна та релігійна ідентифікація.

В незахідих цивілізаціях йде процес „девестернізації” – повернення до своїх культурних витоків. Тому Хантінгтон вважає, що нині на перше місце стають взаємини між Заходом і не-західними цивілізаціями. Лише на поверхневому рівні багато елементів західної культури проникли в культури не-західні, але на глибинному – західні уявлення та ідеї: індивідуалізм, лібералізм, демократія, вільний ринок, відокремлення релігії від держави – майже не знаходять відгуку в не-західних цивілізаціях (ісламській, конфуціанській, індуїстській та інших). Тому зусилля Заходу, що спрямовані на нав’язування свого способу життя, „імперіалізм прав людини” часто викликають в не-західних культурах ворожу реакцію і сприяють зміцненню їх споконвічних цінностей. За Хантінтоном, протистояння Заходу і решти світу стане в майбутньому центральною віссю світової політики; головною небезпекою стане конфронтація між Заходом і мусульманським світом.

Але концепція Хантінгтона не є загальноприйнятною і викликає багато суперечок. Прихильники інших точок зору підкреслюють величезну силу протилежної тенденції – тенденції до культурного, політичного і економічного співробітництва, котра поступово, через труднощі і суперечності, усе більше набуває сили в сучасному світі, де розгортаються процеси глобалізації в економічній, інформаційній та культурній сферах.

Проаналізувавши різні соціокультурні світи сучасного світу під кутом зору їх ціннісних орієнтацій, слід розглянути перспективи їх діалогу як єдино можливого імперативу сьогодення.

У сучасну епоху практично всі народи і держави залучаються до загальної мережі контактів і утворюють, хоча і повний протиріч, але єдиний людський світ. Локальні культурно-історичні процеси зливаються в цілісний світовий культурно-історичний процес. Антропологічна єдність людства як біологічного роду доповнюється нині його культурною єдністю. Це виражається в тому, що різні культури розвиваються в усі більшій взаємодії одна з одною, збільшується ступінь знайомства людей з культурами інших народів, поглиблюється розуміння специфіки інших культур, складаються загальні оцінки культурних досягнень незалежно від того, у якій культурі вони з’явилися.

Сучасний світ йде до об’єднання. В наш час усе більше усвідомлюється факт вступу людської цивілізації в якісно новий стан, одним із проявів якого є глобалізація, що здійснює сильний вплив практично на усі соціальні процеси з точки зору як їх змісту, так і форм вияву. Глобалізація являє собою всеохоплюючий багатоаспектний процес перетворення світу в цілісну систему, що визначає майбутнє людства. Вона є найважливішим, найвпливовішим й найвиразнішим процесом в сучасних світових суспільних відносинах і характеризується прискоренням темпів розвитку усіх сфер суспільного життя, - економічної, соціальної, політичної, духовної. В основі глобалізації лежить інтернаціоналізація людської діяльності. У соціальному вимірі глобалізація розглядається як процес безпрецедентного розширення інформації й комунікацій у світовому просторі. Глобалізація неминуче постає також як історичний процес уніфікації традицій, культур, релігій, ідеологій, що виражається в понятті “культурно-історична (ментальна) глобалізація”.

Соціальний позитив глобалізаційних процесів виявляється в розширенні інформаційного поля для багатьох людей, у створенні потенційних можливостей налагодження особистісних контактів в глобальному просторі, що полегшує становлення порозуміння між суб’єктами світового суспільства, формування спільних цілей соціального розвитку. В цьому ж напрямку діє поглиблення культурного взаємопроникнення між народами світу. Глобалізація сприяє взаємному збагаченню культур, поширенню кращих зразків національних культур на соціальному просторі планети й робить їх надбанням усього людства. В результаті все більшої сили набуває культурна інтеграція всесвітнього масштабу.

Водночас є глобалізаційні прояви, які оцінюються негативно або, принаймні, неоднозначно. Так, взаємодія культур часто здійснюється в напрямку поглинання західною культурною традицією усіх інших культур, в тому числі і європейської, що загрожує розмиванням національної самоідентичності населення країн, що втягуються в глобалізацію під прапором американізації. Існує навіть думка, що глобалізація – це всього лише поширена вестернізація, дифузія західного капіталізму, його інститутів та соціально-культурних орієнтацій на решту світу. Таким чином, в цих умовах паралельно процесам взаємопроникнення і інтеграції культур розгортаються і процеси їх конфронтації і диференціації.

Тільки діалог є інструментом, з допомогою якого може відбутися зрушення у старій цивілізаційній парадигмі замкненості, що заснована на сприйнятті „розмаїття як загрози”, потреби в наявності ворога і явної чи неявної установки „у грі на перемогу”. Після того, як світ став по-справжньому глобальним, теорія переможців і переможених втрачає своє значення, належачи до однієї і тієї ж єдності, людство може або разом виграти, або разом програти. Суть діалогу полягає в тому, щоб люди змогли подивитися один на одного по-новому – не з минулого, а з майбутнього, в якому їм прийдеться жити, і де усі вони неминуче будуть ближче один до одного у багатьох відношеннях.

Таким чином, культурна єдність людства, котра нині вперше в історії виникає, принципово змінює механізми взаємодії окремих культурних світів. Настає нова ера, у якій на авансцену всесвітньої історії виходить «багатомірний діалог» культур. Участь у цьому діалозі стає найважливішою умовою розвитку будь-якої культури. При цьому відбувається взаємозбагачення культур при збереженні своєрідності кожної. М. Ганді якось сказав, що мріє про те, щоб вітри культури усіх країн і народів віяли навколо рідного будинку, але він проти того, щоб якийсь вітер зірвав дах його будинку. Культура, що не знаходиться в контакті з іншими культурами і не відчуває їхнього впливу, неминуче приречена на відставання від темпів світового культурного розвитку, як і економіка країни, відірваної від світового економічного ринку, неминуче опиняється в занепаді. І подібно до того, як духовно багата особистість, осягаючи думки і почуття інших людей, не втрачає від цього своєї оригінальності і неповторності, так і досить багата культура, засвоюючи досягнення інших культур, не перестає бути своєрідною й унікальною, а лише ще більше збагачується. Для будь-якої національної культури знайомство з іншими культурами відкриває широкі можливості розвитку. Відомості про життя інших народів розширяє кругозір людей, дозволяє їм новими очима подивитися на світ і на своє життя, усвідомити особливості свого буття, внести корисні інновації у свій спосіб життя. Культурні досягнення інших народів – художні цінності, філософські і моральні, правові ідеї, техніко-технологічні досягнення – усе це вливається іззовні в національну культуру і стає її власним надбанням. Наприклад, винайдена фінікійцями ще у другому тисячолітті до н.е. абетка, будучи винаходом маленького народу, що давно зник з лиця землі, належить в наш час до основних досягнень людства. Це – один з яскравих прикладів того, як національні досягнення набувають міжнародного характеру.

Взаємодія культур створює підґрунтя для узгодження й уніфікації різних культурних норм, етичних стандартів, в яких виявляються культурні універсалії, загальнолюдські цінності. Такий набір цінностей у людства є. Це віра у силу людського розуму, прихильність до свободи, терпимість, прагнення до справедливості, повага до людської гідності. Провідне місце у між цивілізаційному діалозі мають зайняти ідеї справедливості і „золоте правило моральної поведінки”, яке має стати основою універсальної етики, що народжується.

Настає нова епоха, коли починає домінувати і панувати свідомість, що всі нації і народи належать до однієї родини, зріє необхідність загальнолюдського співтовариства, зникають примари, що змушували ставитися один до одного з підозрою і недовірою. Свідомість вселюдської єдності почала зароджуватись вже в епоху античності. У Сократа якось запитали, звідки він родом, і він не відповів: «З Афін», а сказав: «Із Всесвіту».

Культурне світове співтовариство усе глибше сприймає ідею діалогу. Шириться переконання, що всі країни можуть успішно співробітничати і знаходити загальну мову. Висновок, до якого підводить сучасна ситуація у світі, полягає в розумінні того, що виживання людства неможливо при конфронтації. Діалог особливо необхідний перед лицем глобальних небезпек, що загрожують людству. Значимість діалогу полягає в тому, що в умовах взаємного духовного спілкування відбувається глибоке усвідомлення іншої культури й іншого людського досвіду. Діалог – сьогодні рятівний шлях, рухаючись по якому можна уникнути крайніх форм конфронтації.

Діалог — це взаємопроникнення культур; це не просто спілкування як розмова різними мовами, а спілкування зі спробою перекладу, взаєморозуміння; це не просто усвідомлення альтернативи, а й толерантне ставлення до неї. Толерантність - це не тільки повага чужих цінностей, але позиція, що припускає розширення кола власних ціннісних орієнтацій за рахунок позитивної взаємодії з іншими культурами, збагачення новим, іншим культурним надбанням, соціальним досвідом.