10. Концепція «круговороту локальних цивілізацій» а.Тойнбі

Англійський історик і філософ А. Тойнбі (1889–1975) розробив інший варіант теорії циклічного розвитку різноманітних культур. Його основна робота – „Осягнення історії”, в якій він стверджує, що теза про єдність всесвітньо-історичного процесу є хибною.

Для А. Тойнбі всесвітня історія постає у вигляді сукупності історій самостійних „цивілізацій”. В межах світової культури Тойнбі виділив 21 цивілізацію, з яких сьогодні продовжує існувати сім. Цивілізації – це своєрідні „культурно-історичні монади”, тобто автономні культурні утворення, що в своєму розвитку проходять стадії виникнення, зростання, надлому та розпаду, після чого вони гинуть, поступаючись місцем новій цивілізації. Проте, на відміну від О. Шпенглера, А. Тойнбі вважав, що в житті цих цивілізацій є спільні моменти, які і забезпечують процес поступального розвитку людської спільноти, її духовного вдосконалення.

Однією із найбільш значимих проблем, які намагається вирішити А. Тойнбі, є пошук механізмів, за допомогою яких здійснюється перехід суспільства із статичного стану в динамічний рух, що власне і зумовлює процес народження та функціонування цивілізації. Один із таких механізмів виражається в законі „Виклик–та–Відповідь”. Відповідно до цього закону кожен крок вперед в розвитку цивілізації пов’язаний з адекватною відповіддю на „Виклик” історичної ситуації. Тойнбі констатує здатність людської особистості впливати на перебіг історичних подій тому, що адекватна „Відповідь” за своєю сутністю – досягнення „творчої меншості”. Саме „творча меншість” стає носієм містичного „життєвого пориву”. Своєрідність Виклику і Відповіді визначає специфіку кожної цивілізації, її ціннісні орієнтири та світоглядні засади.

У випадку, коли творча еліта не здатна вирішити поставлене завдання, вона перетворюється в „пануючу меншість”, яка утримує свою владу не авторитетом, а силою. Основна маса населення в цьому випадку стає „внутрішнім пролетаріатом”, який і знищує цивілізацію, якщо вона ще не загинула від військових поразок чи природних катаклізмів. Отже, історія будь-якої цивілізації підпорядкована дії закону „Виклику–та–Відповіді”, який сягає джерел цивілізації.

Теоретичні положення А. Тойнбі перегукуються із концепцією О. Шпенглера. Проте значним досягненням А. Тойнбі, безумовно, є спроба виявити дієві сили історико-культурного процесу та визначити механізми, що здатні як породити цивілізацію, так і знищити її.

11. Первісна культура

Протягом первісної епохи відбувалися такі процеси:

• антропогенез — біологічна еволюція людини, що завершилася приблизно 40 тисяч років тому виникненням виду «людина розумна» (Homo sapiens), а також основних людських рас;

• формування мислення (або інтелекту) людини, її мови;

• розселення людства по всіх континентах;

• перехід людей від привласнюючого господарювання (мисливство, збиральництво) до відтворюючого (землеробство і скотарство);

• соціогенез — формування суспільних форм життя у вигляді родової, а потім родоплемінної організації;

• поява перших світоглядних, релігійних уявлень, міфологічних систем.

Серед цих найважливіших процесів, що заклали фундамент історії людства, своє місце займає формування культури як особливої сфери людського суспільства. Причому для ранніх етапів історії різних народів характерна єдність закономірностей, спільність проявів становлення культури.

Специфічною рисою первісної культури є синкретизм (нерозділеність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво не відокремлювалися і не протиставлялися один одному. Будь-який вид діяльності містив у собі інші. Наприклад, у полюванні були з'єднані: технологічні прийоми виготовлення зброї, стихійні наукові знання про звички тварин, соціальні зв'язки, які виражалися в організації полювання (індивідуальне, колективне), релігійні уявлення — магічні дії із забезпечення успіху, які, в свою чергу, включали елементи художньої культури — пісні, танці, живопис. Саме внаслідок такого синкретизму характеристика первісної культури передбачає цілісний розгляд матеріальної і духовної культури, чітке усвідомлення умовності такого розподілу.

Початок формування культури співпадає з процесом становлення людини як такої. Первісна культура у часі є найдовшим періодом в розвитку культури. Його хронологічні рамки є приблизними: початок - 1,5-2 млн. років тому і завершення – рубіж IV-III тис. до н.е. В цей період були закладені найфундаментальніші підвалини культури. В сивій давнині первісного суспільства виникає безліч явищ культурного буття людини: мова – основний засіб спілкування, виразу і фіксації смислу і знання, що згуртувала людей і дала могутній поштовх розвитку культури в цілому; різні форми господарювання, суспільний поділ праці, знаряддя праці, житло, одяг. Складається родова община, шлюб, релігійно-міфологічні уявлення, мораль, мистецтво тощо. Первісна культура започатковує розвиток культури людства, а тому є необхідним та важливим моментом її аналізу в цілому.

Свідомість людини первісної епохи, в першу чергу, характеризується високим ступенем злитості з природою: сили природи ще не протиставляються людині, а знаходяться з нею в таємничому зв’язку. Відчуття безсилля перед грізними й незрозумілими для первісної людини природними явищами особливо посилювалося під час стихійного лиха: виверження вулканів, землетрусів, повеней, лісових пожеж, посух та інших подібних явищ. Безпорадність покликала до життя поклоніння грізним силам природи, привела у кінцевому підсумку до її обожнення. Це обумовлює появу таких ранніх форм релігії як анімізм, магія, тотемізм, фетишизм тощо. Про ранні форми релігії йтиметься в третьому розділі.

По-друге, важливою характеристикою первісної свідомості була також злитість індивіда з колективом, одноплемінниками, з «Ми». Людство зуміло вижити, зберегтись як вид і забезпечити своє існування на початку своєї історії завдяки невпинно зростаючій його спроможності до об’єднання зусиль на основі максимального обмеження потреб і інтересів окремого індивіду і суворого дотримання пріоритету роду, колективу, завдяки розчиненню окремої людської істоти в колективі, її абсолютної соціалізації.

Тиск первісного колективу на індивіда був величезний, індивідуальне “я” тут не має самостійного значення і цінності, тому що індивід інтегрований в общину не як автономна одиниця, а як частка органічного цілого, не мислима без нього. На початку своєї історії людина, підпадаючи під жорсткий тотальний вплив суспільних норм, здатних заблокувати будь-які прояви індивідуалізації, була стовідсотково соціальною істотою.

На місце інстинкту самозбереження, котрий був головною детермінантою мотиваційної сфери поведінки члена первісного стада, приходять система табу, яка засновувалась виключно на забороні. Табу блокували асоціальні прояви тваринних інстинктів та охороняли життєво важливі для існування роду засади колективного життя: недопущення кровноспоріднених статевих зв’язків, порядок розподілу їжі, недоторканість особи вождя тощо. Табуїтивні заборони ніколи не супроводжувались відповідними поясненнями їх необхідності. Пояснити це можна лише надзвичайно низьким рівнем розвитку свідомості та мови первісної людини, рівня її здатності до рефлексії, який не перевищував рівня трьохрічної дитини. Для того, щоб слідувати заборонам табу, індивіду достатньо було відчуття страху перед порушенням заборон. Страх - що зі мною зроблять? - є першим елементарним проявом соціальної регуляції в первісному суспільстві.

Крім того, в рамках цього суспільства, діяв і інший важливий механізм соціальної регуляції – сором. Сором – це почуття общинно-групове, що передбачає постійне озирання індивіда на оточуючих: що про мене скажуть або сказали б “свої”?. Весь світ уявлявся первісній людині у вигляді категоріальної опозиції “вони” – “ми”. Сором більш складне у порівнянні зі страхом культурне явище, яке спонукає індивіда дотримуватись групових норм, обов’язків по відношенню до своїх.

Культура, таким чином, з самого початку існування суспільної організації і на протязі всієї первісної епохи по відношенню до окремого індивіда носить насамперед репресивний та обмежувальний характер.

Засвоєння та передача необхідних зразків поведінки здійснювались шляхом показу та копіювання, передавались від покоління до покоління, перетворюючись в затверджений ритуал. Все життя первісної людини проходило у виконанні безлічі ритуальних обрядів та процедур, які, не маючи раціонального пояснення, набували магічного характеру. Усе життя первісної людини складало виконання безлічі ритуалів і обрядів. Ритуали представляють собою символічні дії, що забезпечували емоційно-смислове ототожнення індивіда зі своїм родом, передачу досвіду, згуртування роду і релігійно-магічний вплив на різні явища й обставини (наприклад, ритуал ініціації). Ритуали вимагали від кожного індивіда сліпо, неусвідомлено наслідувати усталені зразки поведінки і цілком виключали творчу самостійність. Первісний колектив заперечує індивідуальність і новаторську поведінку, а тому тільки традиційна поведінка знаходила моральне схвалення. Таким чином, табу і ритуали виступали найважливішими регуляторами суспільних відносин в первісну епоху.

Головним інформаційним каналом первісної культури, в зв’язку з відсутністю писемності, була трудова діяльність. Засвоєння і передача смислу трудових операцій відбувались в невербальній формі, тобто без слів. Показ та наслідування були основними засобами навчання і спілкування в общині. Дії, після яких спостерігався якийсь корисний результат, ставали зразками, котрі копіювались і передавались від покоління до покоління.

Третьою важливою характеристикою свідомості первісної людини було домінування образно-емоційних, інтуїтивних моментів у мисленні, віри, що найбільш яскраво проявляється в міфологічній картині світу.