22. Принципи, здобутки і втрати в літературознавстві фрейдівського і юнгівського психоаналізу як різновиду психологічного напряму в історичній школі літературознавства.

Психоаналіз і теорія архетипів. Психоаналітичний метод заснований ав­с­т­рійським лікарем-невропатологом З. Фрейдом. Суть методу полягає у тлу­ма­чен­ні підсвідомого у психічній (і творчій, зокрема) діяльності людини. Ху­дожня творчість розглядається крізь призму примирення «принципу задово­лен­ня» і «принципу реальності». Цей процес передбачає сублімацію (перехід) під­свідомих бажань в художні образи, реалізацію душевних сил і розв’язання вну­т­рі­­психічних конфліктів. Джерела і рушійні сили художньої творчості пред­став­ники методу вбачають у прагненні людини здійснити невдоволені бажан­ня, пов’язані із сексуальними переживаннями. Подібне і є мотивацією вчинків літературних героїв, а часом і самої художньої творчості. Зацікавлення Фрейда психологією творчості привели його до порівняння мистецтва і сну: у сні він вбачав ті самі психологічні механізми, за допомогою яких конструюється об­раз, художній світ, а сам сон розглядався як «дорога» до підсвідомого. Вчення Фрейда розвинув К.-Г. Юнг, який висунув теорію архетипів (з гр.: праобраз, праформа). Архетип, за Юнгом, це «універсальний символ», «індивідуальне підсвідоме», образи, характери, теми, які існують у літературі з часу їх ви­ник­нення, постійно відновлюючись у її розвитку. Юнг вбачав завдання дослідника у тому, щоб збагнути архетип та особливості його функціонування у мистецтві. Проблеми психоаналізу цікавили І. Франка («Із секретів поетичної творчості»), простежуються в дослідженнях сучасних українських літературознавців.

Фройдизм. Це — надзвичайно популярний напрям світового літературознавства XX століття. Його фундатором є австрійський психіатр Зіґмунд Фройд сутність якої полягає в тому, що людина постійно перебуває під владою інстинктів, які впливають на все, в тому числі й на її творчу діяльність. Провідним стимулом людської діяльності є не раціональне начало, а сфера підсвідомих потягів, часом алогічних і аморальних.

23. Деконструктивізм у сучасному літературознавстві.

Деконструктивізм з'явився у Франції наприкінці 60-х років XX століття. Основоположник деконструктивізму Жак Дерріда (1930 р.) — автор праць "Про граматологію", "Письмо і різниця", "Розсіювання", "Маргінеси філософії", "Поштова картка: від Сократа до Фройда", "Психея: відлуння іншого". На його світогляді позначився вплив Ніцше, Гайдеггера, Гуссерля і Левінаса. Основне гасло у працях Дерріди — децентрування структури, відсутність центру, структура не піддається зцентрованій тоталізації у замкнену цілість. За Деррідою, текст — поле гри, плетиво, текстура, не структура. Його можна конструювати, реконструювати, дописати, переписати, описати, розписати. Отже, текст не має контексту. Деконструювати, за Деррідою, — значить розібрати. Це процес структуралістський і анти структуралістський: розбирають споруду, артефакти з метою вивести назовні їхні структури, нервову систему або скелет і ненадійні, схильні до руйнації зчеплення формальної структури.

У деконструктивістській теорії Ж. Дерріди важливе місце належить ідеї маргінесів письмового тексту та його відчитування, яка мала значний вплив на розвиток не лише деконструктивізму, але й фемінізму і постколоніалізму. Французький філософ зосереджує увагу на таких видах "маргінальних" текстів, які, за його спостереженням, позначають межі "головного" тексту, зокрема: заголовки, епіграфи, підписи. Переосмислення маргінесів — важливий аспект постмодернізму.

Ідеї Ж. Дерріди позначилися на розвитку деконструктивізму США, де сформувалася Бєльська школа (П. де Ман, Дж. Гартман, Дж.Г. Міллер, Б. Джонсон, Г. Блум). "Американський деконструктивізм, — відзначає Л. Левчук, — є результатом взаємодії деррідеанських, та й загалом пост-структуралістських, ідей і американської літературної традиції ... — ретельного прочитання тексту. Але наукові інтереси Бєльської школи лежать у площині не тільки функціонування, а й логіки зародження літературного твору як естетичного та лінгвістичного факту".

Професор Бєльського університету Гарольд Блум (нар. 1930 р.), один із співавторів збірника "Деконструкція та критика" — так званого "Бєльського маніфесту" — дотримується думки, що кожен текст зв'язаний з попередніми і наступними, ще ненаписаними. У праці "Карта неправильного написання" Блум рекомендує враховувати історичні і діалектичні відносини між текстами, вивчати літературу "як традицію та інституцію зі своїми власними "пригодами", таким чином, шукати інтер-текст.

"На думку Гарольда Блума, — відзначає Л. Левчук, — всякий оригінальний талант, у тому числі Зигмунд Фройд, відчуває "острах впливу — консервативного впливу літературної традиції, в котрій усі місця вже зайняті класиками, і його позасвідомий бунт проти шанованих батьків набирає форми ненавмисного спотворення їхньої спадщини".

Окремі вчені вважають, що деконструктивізм втратив свою актуальність, поступившись рецептивній естетиці.