- •Питання із літературознавства
- •Література як вид мистецтва. Основні етапи історичного становлення літератури. Види літературно-художньої творчості.
- •Художній образ як форма відображення дійсності. Структура, види та типи художніх образів.
- •Структура і елементи змістової організації літературно-художнього твору.
- •Структура і елементи внутрішньої форми художнього твору.
- •Художньо-мовленнєва організація літературного твору. Засоби увиразнення мовлення художнього твору: тропи, стилістичні фігури.
- •Родовий та жанрово-видовий поділ літератури.
- •7. Романтизм та його прояви в українській літературі. Реалізм як творчий метод і як основа формування літературного напряму у хіх-хх ст.
- •Літературний процес. Закономірності й парадокси літературного процесу.
- •9. Літературний розвиток. Літературні напрямки хvi – XIX ст.
- •10. Модернізм. Літературні напрямки модернізму.
- •11. Інтерпретація художнього твору.
- •12. Стиль, творчий метод, тип творчості.
- •13. Методологія сучасного літературознавства.
- •14. Герменевтика як складова світового літературознавства.
- •15. Історія створення Кримської спілки письменників України. Образ рідної землі у творчості письменників-земляків. Літературний доробок Данила Кононенка.
- •17. Творчість письменників Криму та Севастополя. Жанрові особливості, тематичне розмаїття, широка проблематика. Колективна збірка «Проліски».
- •18. Українсько-кримськотатарські літературні зв'язки. Трагедія кримськотатарського народу в поезії о.Корсовецького «Чокрак» та повісті е. Умерова «Чорні ешелони».
- •19. Світова феміністична теорія і критика.
- •20. Український постмодернізм. Періодизація постмодерного періоду в сучасній українській літературі. Провідні естетичні орієнтації.
- •21. Рецептивна естетика як напрям літературознавства.
- •22. Принципи, здобутки і втрати в літературознавстві фрейдівського і юнгівського психоаналізу як різновиду психологічного напряму в історичній школі літературознавства.
- •23. Деконструктивізм у сучасному літературознавстві.
- •24. Структуралізм у літературознавстві.
- •25. Особливості літературного процесу к.Хх – поч.Ххi ст. Напрями сучасного літературознавства.
20. Український постмодернізм. Періодизація постмодерного періоду в сучасній українській літературі. Провідні естетичні орієнтації.
Постмодернізм— напрям, який прийшов на зміну модернізму. Постмодерністи переконані, що людина не здатна ні змінити, ні пізнати світ. Вони заявляють про стирання опозицій: прекрасне — потворне, добре — лихе, комічне — трагічне, реальність — вигадка, зміст - форма, ціле — частина, наука — мистецтво, високе — низьке. Постмодерністи вважали, що усі сюжети, мотиви, образи використовувалися в літературах попередніх епох, отже художній твір — це алюзія, ремінісценсії, колажі, цитати, а письменник - конструктор, який творить свою реальність не підпорядковуючись ідеологіям.
світосприйняття постмодерністів:
1. Вони захоплюються колективним позасвідомим, міфологією, пропагують культ незалежної особистості.
2. Намагаються поєднати різні філософські релігії і культури, їх твори відзначаються надмірною ерудованістю.
3. Постмодерністи сприймають реальне життя як театр абсурду, апокаліптичний карнавал, у якому людина втрачається, перетворюючись на маску, маріонетку.
4. Постмодернізму властивий ігровий стиль. Постмодерністи обігрують старі класичні і неокласичні зразки творів, пародіюють, травестіюють здобутки літератури попередніх епох.
5. Поєднання, гібридизація різних стилів (класичного, сентиментального, натуралістичного, гумористичного). У художні твори включаються наукові трактати, звіти.
6. Сюжети постмодерністичних творів — це алюзії на сюжети творів минулих епох.
7. Іронічність і пародійність — характерні ознаки стилю постмодерністів.
8. Постмодерністи висунули високі вимоги до митця — аж до відмежування від навколишнього життя.
Український постмодерн риси:
1) втрата віри у вищий сенс людського існування;
2) заперечення пізнавальності світу, релятивізм;
3) розгубленість індивіда перед власною екзистенцією;
4) погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду;
5) орієнтація на ідеологічну незаангажованість:
6) поглиблена рефлексивність;
7) іронічність та самоіронічність;
8) епатажність (з погляду традиційно-обивательського);
9) інтертекстуальність, діалогізм, амбівалентність (як світоглядні позиції);
10) елітарність.
Український постмодернізм різний за тематикою, стилістикою, рівнем рецептивної спроможності. Він — унікальне явище української культури.
21. Рецептивна естетика як напрям літературознавства.
Цей напрям обґрунтували німецькі літературознавці з Констанцського університету Ганс Роберт Яусс і Вольфганг Ізер. Він набув широкої популярності у 70-ті роки XX століття. Рецептивна естетика пов'язана з проблемою читача. Вольфганг Ізер (1926 р.) — професор англійської літератури і компаративістики, автор праць "Імпліцитний читач: зразки комунікації у прозі від Буньяна до Беккета", "Акт читання: теорія естетичної відповіді", вважає, що кожен текст наповнений значенням, яке конкретизує рецепція читача, значущість тексту породжує не текст, а реципієнті Твір, на думку В. Ізера, є щось більше, ніж текст, бо "текст оживає тільки тоді, коли він реалізується, і, крім того, ця реалізація в жодному разі не є залежною від індивідуальних рис читача... Сходження в одній точці тексту і читача започатковує екзистенцію літературного твору, і це сходження ніколи не можна точно передбачити, але завжди воно повинне залишатися можливим для здійснення, оскільки не ідентифікується ні з текстуальною дійсністю, ні з індивідуальними уподобаннями читача". Твір, за словами В. Ізера, "нагадує арену, де читач і автор беруть участь у грі уяви", "потенційний текст незмірно більший, ніж будь-яка його індивідуальна реалізація". Про це свідчить те, що повторне читання тексту нерідко "викликає враження, відмінні від першого прочитання". Причиною цього, на думку В. Ізера, є зміна власних обставин читача. Читання "включає моменти бачення тексту через перспективу".
Рецептивна естетика спростовує думку про те, що художній твір є відображенням дійсності. Р. Яусс (1921—1997 рр.), професор романістики в Констанцському університеті, вважає, що текст має віртуальний зміст. Рецепційні переживання — множинні, вони ніколи не збігаються з переживаннями автора. Твір-подразнювач, який у кожного читача збуджує море думок і емоцій, зумовлених його досвідом. Читання має суб'єктивний характер. В уяві кожного читача постають такі образи і поняття, які не були закладені автором твору. Єдиної інтерпретації твору не існує, інтерпретація не має дна.
У різні часи історії рецепції зміст тексту постає в нових інтерпретаціях. Письменник постійно запрошує кожного читача до гри уяви. В. Ізер вважає, щоб втягнути читача у текст, автор має уникати надмірної повноти і докладності зображення.
Німецький філософ Ганс Ґеорг Ґадамер (1900—2002 рр.) відзначає, що в процесі читання окреслюється горизонт розуміння світу, тексту і себе, а значення народжується в процесі злиття горизонту тексту і горизонту читача.
Оскільки текст має віртуальний зміст, до цього треба ставитися критично. Некритичне сприйняття твору може привести до таких драм, яких зазнали Дон Кіхот і Емма Боварі.
Візія читача як співтворця твору не нова, ії заклав О. Потебня. Елементи рецептивної теорії є в естетиці Арістотеля, Г.Е. Лессінга і Ф. Шиллера, у працях феноменологічної критики, постструктуралізму, деконструктивізму, послідовників онтологічної герменевтики.
З естетикою рецепції споріднена теорія семіотики італійця Умберто Еко (1932 р.). У праці "Відкритий твір" він поєднує естетику творчості і естетику рецепції. Еко ділить твори на відкриті — такі, що заохочують читача до творення тексту з автором, і завершені, які підлягають розмноженню. Ступінь відкритості збігається зі свободою інтерпретації. "Незавершені" твори, — відзначає У. Еко, — пропонують інтерпретаторові подібне до іграшкового конструктора, і їхнє "завершення" є вже поза увагою автора".1 Читач і критик розглядають літературний твір як постійну можливість відкриття, невичерпний резерв значень. У кожному прочитанні виявляється особистий світ, який "прагне співвідноситись у дусі згоди зі світом тексту". Всі інтерпретації — екзистенціалістські, теологічні, клінічні, психоаналітичні вичерпуються лише сферою можливостей твору.
Вияв усвідомленої поетики "відкритого" твору У. Еко знаходить у символізмі другої половини XIX ст., зокрема у вірші Верлена "Поетичне мистецтво":
Про музику лиш треба дбати
І вірш компонувати так,
Щоб у хисткий його кістяк
Всю душу вкласти без засади.
Відтінки лиш чарують нас, —
Ніяких фарб, лише відтінки!
Вони єднають щохвилинки
І флейту, й річ, і мрію й час.
Про музику завжди і знову!
Хай вірний вірш крилатий твій
Підносить душу в край новий
Ясного неба і любови.
Нехай твій вірш, як скрізь похмуро,
Летить з ранковим вітром десь.
Від м'яти й кмину п'яний весь.
А інше все — література.
(Переклад М. Терещенка)
Найкращим зразком "відкритого" твору, що має на меті створити образ точного екзистенціального та онтологічного стану сучасного світу, У. Еко вважає твір Дж. Джойса "Улісс".
"В "Уліссі", — відзначає У. Еко,— кожен з розділів створює маленький всесвіт, який можна сприймати під різними кутами зору, де немає вже натяку про поетику Арістотелівської форми, а з нею і про однозначну тяглість часу в однорідному просторі". Вчений твердить, що пізнання світу в науці має свій дозволений шлях, а кожне поривання митця до осяяння завжди має у собі щось двозначне. Окрім того, мистецтво, пізнаючи світ, ще продукує доповнення світу, незалежні форми, "які долучаються до них, які вже існують, виявляючи власні закони і проживаючи власним життям".