2. Рівень дослідженості проблеми удосконалення фізичного стану дітей у науковій літературі

Аналіз наукових джерел показав, що існуюча концепція фізичного виховання застаріла, потребує нового трактування організації навчально-педагогічного процесу, мети, завдань з фізичного виховання з врахуванням соціально-економічних тенденцій розвитку суспільства.

Дослідники: Круцевич Т.Ю., 2007, Литвин О.Т., Булатова М.М., 2006, Білецька В.В., 2007, Тюх І.О., 2008, вказують на відсутність науково-обґрунтованої системи нормативних оцінок фізичної підготовленості школярів, та звертають увагу на погіршення стану здоров’я та фізичної підготовленості школярів[16,19,21].

При цьому молодший шкільний вік виступає основним періодом набуття соціального досвіду, зокрема, формування орієнтацій на здоровий спосіб життя, що є передумовою функціонування механізмів розвитку особистості та організації її життєдіяльності.

Значна кількість досліджень присвячена вдосконаленню організаційної структури педагогічного управління. За результатами проведеного аналізу встановлено, що попри наявності великої кількості досліджень, які стосуються пошуку засобів підвищення ефективності фізичного виховання школярів, основною проблемою залишається пошук інноваційних підходів до організації фізкультурно-оздоровчої роботи, реалізації завдань, які потребують перебудови свідомості людини, мобілізації її життєвих ресурсів, усвідомлення необхідного дотримання здорового способу життя та вироблення особистої позиції щодо зміцнення стану свого здоров’я впродовж всього життя, з врахуванням інтересів та вікових особливостей дітей.

В останні десятиліття в різних країнах світу фізичне виховання стало розглядатися як потужний засіб зміцнення здоров’я населення, забезпечення високої працездатності, якості життя. Сьогодні рекреаційно-оздоровча спрямованість превалює в передових системах фізичного виховання і є основою здорового способу життя населення [В.М. Платонов, 2006; И.А. Когут, 2006; C. Bouchard, S.N. Blair, W.L. Haskell, 2007; М.В. Дутчак, 2009; 56]. Поряд із відсутністю шкідливих звичок, сприятливою екологічною ситуацією, оптимальним співвідношенням праці і відпочинку, раціональним харчуванням вона також є чинником, що сприяє зміцненню здоров’я людей і запорукою продовження життя [Р.С. Паффенбаргер, Э. Ольсен, 1999; Э.Т. Хоули, Б.Д. Френкс, 2000; О. Бар-Ор, 2009; 64].

На превеликий жаль, це не торкнулося системи фізичного виховання населення України, яка і нині базується на дещо модернізованих формах, які були встановлені ще в середині минулого століття. За даними М.М. Булатової, О.Т. Литвина (2004), Т.Ю. Круцевич (2006), Н.В. Москаленко (2010) діюча система фізичного виховання ні в кількісному відношенні, ні за якісними показниками не дозволяє досягти поставленої мети – зміцнення і збереження здоров’я населення, не відповідає потребам сучасного суспільства, що не могло не стати одним із чинників погіршення стану здоров’я й фізичної підготовленості населення України і перш за все молоді.

Згідно з даними наукових досліджень ВООЗ (2005–2010 рр.) за основними показниками здоров’я населення наша держава набагато відстає від передових європейських країн. Велика частина українських школярів має відхилення в стані здоров’я, лише 20 % дітей шкільного віку можна вважати здоровими [Т.Ю. Круцевич, Г.В. Безверхня, 2010]. У перших класах до спеціальної медичної групи відносять 5–6 % дітей, у старших класах – кожного третього школяра, а серед студентів цей показник перевищує 40 % (Т.Ю. Круцевич, 2006). Серед дітей молодшого шкільного віку поширені різні захворювання опорно-рухового апарату, серцево-судинної системи, органів дихання, нервової системи [В. Земцова, 2006; В.А. Кашуба, Зияд Насраллах, 2008; В.П. Неділько, 2008].

Ситуація, що склалася обумовлена і тим, що сучасний рівень рухової активності більшості школярів України не відповідає фізіологічним нормам, що забезпечують належний рівень фізичного стану дітей і підлітків [Р. Масауд, 1998; Е.В. Андреева, 2002; И.А. Когут, 2006]. Достатній рівень рухової активності оздоровчої спрямованості має кожна п’ята дитина шкільного віку і кожен десятий студент, що є одним із найнижчих показників у Європі (N. Cavill, 2006; R. Blom, H. Nikogosia, 2006). Це обумовлено низькою ефективністю уроків фізичної культури, відсутністю позакласної роботи й зацікавленості до самостійних занять фізичними вправами [М. М. Булатова, О. Т. Литвин, 2003; Т.Е. Виленская, 2005; Н.В. Москаленко, 2007].

При великій кількості комплексів фізичних вправ для розвитку рухових якостей, відсутні значення їх енергетичної вартості. Інтенсивність фізичних вправ для розвитку витривалості в кращому випадку визначається показниками ЧСС, а в вправах на розвиток сили, бистроти, координації – безпосередньо кількістю повторень, що не завжди дозволяє адекватно дозувати фізичні навантаження з урахуванням вікових і індивідуальних особливостей тих, хто займається.

Створення відповідних комплексів фізичних вправ із режимами рухової активності, певними енерговитратами, які можуть використовуватися в якості модулів фізичних вправ, дозволить оптимізувати рухову активність в урочний і позаурочний час і підвищити ефективність процесу фізичного виховання.

Особливе місце в системі шкільного навчання займає молодший шкільний вік, тому що він виступає основним періодом набуття соціального досвіду, зокрема інтенсивно формуються інтереси, потреби, збільшуються пізнавальні здібності дитини [З.І. Істоміна, 1981, А.Л. Венгер, Г.А. Цукерман, 2001, О.Я. Кібальник, 2006, О.А. Томенко, 2006].

Спеціалісти звертають увагу на необхідність кардинальної перебудови навчально виховного процесу загальноосвітніх навчальних закладів, впровадження інноваційних підходів в систему навчання з урахуванням психофізіологічних закономірностей розвитку дитини.

Загальнотеоретичні основи інноваційної діяльності загальноосвітніх навчальних закладів представлені в роботах В.С. Лазарева, 2002, Л. Ващенко , 2004, Л.І. Даниленко, 2004, Т. Сиротенко, 2005.

Створення нових освітніх технологій в початковій школі відображені в працях Л.В. Занкова, 1975, Ш.А. Амонашвілі, 1982, В.В. Давидова, 1986, Д.Б. Ельконіна, 1996, В.Ф. Шаповалової, 2008[19,43].

Методологія та конкретні шляхи підвищення ефективності системи фізичного виховання молодших школярів здійснюється у наступних напрямках – вдосконалення нормативної бази (І. Бакіко, 2002, М.М. Булатова, А.Т. Литвин, 2003, Т.Ю. Круцевич, 2006); перегляд критеріїв ефективності системи фізичного виховання (О.С. Куц, 2002, В.М. Платонов, 2006, М.М. Булатова, 2007); розробка концепції системи фізичного виховання (Ю.А. Копилов, Т.Б. Мейсон, 1990, М.Л. Бокарєв, 1991, О.Д. Дубогай, 2005, В.К. Бальсевич, 2006, Л.І. Лубишева, 2007, В.П. Лук’яненко, 2007); вдосконалення системи оцінки фізичної підготовленості (Т.Ю. Круцевич, 2006, О.В. Давиденко, 2007, В.В. Білецька, 2008, І.О. Тюх, 2008); обґрунтування змісту фізкультурно-оздоровчих занять (О. Кругляк, 2000, А.В. Віндюк, 2002, І.І. Вовченко, 2003, О.В. Шиян, 2004, О.Д. Дубогай, 2005, В.П. Семененко, 2005, О.О. Власюк, 2006, Н. Карачевська, 2007); організаційно-методичне забезпечення фізкультурно-оздоровчих занять (І.О. Когут, 2003, В. Кашуба, 2006, Н.М. Гончарова, 2008) [17,26].

Одним з пріоритетних завдань системи фізичного виховання є впровадження особистісно-орієнтованої моделі формування у дітей знань та навичок здорового способу життя, усвідомленого відношення до збереження здоров’я. Дана проблема розкрита в роботах Т. Круцевич, 1999, О. Коломієць, 2002, А. Кучерова, 2002, Д. Солопчука, 2003,М. Зубаль, 2004, О.Д. Дубогай, 2005.Існуючі підходи формування теоретичних знань з основ здорового способу життя не завжди враховують психофізіологічні особливості розвитку і інтереси дітей молодшого шкільного віку. Тому пошук сучасних інноваційних підходів до процесу формування теоретичних знань є необхідною складовою фізкультурної освіти (Л.І. Лубишева, 2002), яка значною мірою впливає на залучення дітей до занять фізичною культурою.

Ряд учених (Б.А. Ашмарін, М.Н. Булатова, І.Ф. Ємчук, Н.В. Жмарьов, Т.Ю, Круцевич, А. Б. Матвєєв, І.В. Мурамов , В.М. Платонов, Б.М. Шиян та інші) розробили загально дидактичні принципи побудови процесу духовного і фізичного виховання школярів.

О.Г. Сухарєв , О.П. Лебедєва та інші показали, що рухова активність учнів старших класів на 40 – 50% нижча від вікової потреби. Причому, цими авторами встановлено, що за період навчання в школі рухова активність навіть знижується. Ця обставина пояснюється ними, в основному, ростом у старших класах навчального навантаження.

Чисельні дослідження (Г.Л. Апанасенко, В.К. Бальсевич, О.Д. Дубогай) переконливо доводять, що традиційний шкільний урок фізичного виховання за змістом, обсягом та інтенсивністю навантажень не зовсім відповідає потребам організму, що росте, не враховує індивідуальних можливостей школярів.[6]

Однією з проблем неспроможності й неефективності нинішньої системи фізичного виховання є те, що її зміст не оздоровчий, а освітній. Шкільний урок фізичної культури, спрямований перш за все на вирішення навчальних завдань, пов’язаних з розширенням функціональних ресурсів організму школяра, який ще розвивається, підвищенням його імунологічної стійкості до несприятливих факторів зовнішнього середовища, виявляє мінімальний вплив на оздоровлення дитини. Іншою важливою проблемою недостатньої ефективності фізичного розвитку у школі (навіть за умови раціоналізації обсягу) є відсутність умов для досягнення кумулятивного ефекту – тренувального й оздоровчого.[1] У діючій системі шкільного виховання відсутній диференційований підхід до вибору фізичних навантажень відповідно до рівня розвитку, фізичної підготовленості, біологічного віку школяра. Тому науковцями ведеться пошук оптимального підходу до використання часу, який відводиться на фізичне виховання школярів.[4]

Спостереження М.С. Осипова, С.П. Анікіна, В.І. Дьоміна , проведені на учнях, які мали тривалий дефіцит рухів (50% від біологічної норми), дали можливість авторам виявити деякі можливі негативні наслідки гіпокінезії. У першу чергу це стосується зміни в окислювальних процесах у деяких тканинах і клітинах. У юнаків, зокрема, зафіксовано понижену активність багатьох ферментів, які впливають на характер окислювальних процесів і всього комплексу біохімічних перетворень в організмі . Це , як відомо, негативно впливає на розвиток організму учнів і їхню фізичну підготовленість.

За тривалої гіпокінезії відбуваються характерні зміни і в моториці дітей. Дефіцит рухів безпосередньо відбивається на ставленні і розвитку таких фізичних якостей як сила , швидкість, витривалість. Наприклад, показники сили мускул (сили кисті рук, станова динамометрія, підтягування на перекладині, підскік у висоту з місця) в юнаків виявляються порівняно з нормально фізично розвиненими низькими. У той час, як в усіх першокласників показники станової сили однакові й не залежать від рівня їхньої рухової активності.

Відмінності з’являються по мірі мірі переходу школярів із класу в клас, досягаючи найбільших величин у випускників середньої школи. Юнаки 16 – 17 років, які ведуть малорухомий спосіб життя, мають показники станової сили на 20 – 30 кг. нижчі, ніж їхні однолітки з нормальною руховою активністю. Одночасно можна бачити, що в умовах гіпокінезії часові терміни найінтенсивнішого розвитку в цих учнів основних фізичних якостей відстають від звичайних на 1 – 2 роки.

Система фізичного виховання, яка склалася в загальноосвітній школі, тобто три обов’язкові уроки фізкультури на тиждень, низька моторна щільність та інтенсивність фізичних навантажень на них, недостатнє використання тренажерів, мала кількість занять на відкритому повітрі тощо, не задовольняють потреб учнів у руховій активності організму, який розвивається. Це вказує на доцільність впровадження в режим дня додаткових нетрадиційних форм і методів фізкультурно – оздоровчої і тренувальної роботи в шкільному колективі, яка відповідає інтересам і запитам школярів.

Спостереження І.І. Байрак, З.С. Архангородського, Л. Є. Любомирського та інших показують, що додаткові до занять у школі спортивні тренування школярів у атлетичному клубі протягом 1 – 3 років позитивно впливає на економічніст серця, а також на деякі пониження максимального і мінімального артеріального тиску при відповідному збільшенні пульсового тиску. Це свідчить про покращення адаптації серцево – судинної системи до фізичних навантажень учнів, які займаються в атлетичних клубах [51].

Існує достатньо й інших даних про позитивний вплив систематичних занять фізичними вправами на підвищення рівня рухової підготовленості школярів протягом усього навчального року. Але , разом з тим, у вказаних дослідженнях вказується на необхідність організації фізичного виховання старшокласників з урахуванням їхніх вікових особливостей. Адже у школярів 16 – 17 років в основному завершено морфологічний та функціональний розвиток, що знижує темпи приросту в них основних фізичних якостей. Особливо це важливо враховувати при виборі засобів і методів фізичного виховання в процесі позашкільної фізкультурно – масової роботи, яка має проводитися відповідно з віковими особливостями старшокласників, станом їхнього здоров’я та ступенем рухової активності.

Аналіз існуючих досліджень показує , що якщо проблема фізичного виховання , розвиток рухових якостей та підвищення працездатності юних спортсменів вивчена досить глибоко, то вирішення цих питань на контингенті їх ровесників, які не займаються регулярно спортом ( а їх більшість), ще далека від свого завершення . Разом із тим кількість учнів у цьому віці, залучена до активних занять спортом, постійно скорочується. Це пов’язано в першу чергу з перевантаженням навчального процесу в школі , зміною інтересів старшокласників, відсутністю можливостей для занять спортом в системі ДЮСШ. А тому в основному вся діяльність з фізичного виховання учнів сконцентрована в загальноосвітніх школах.

На сприятливі можливості, створені колись у дитячих таборах, а нині в оздоровчих дитячих таборах, для розвитку рухових якостей і навичок, посиленого фізичного розвитку, працездатності, функціональних можливостей школярів вказується у працях багатьох науковців: Р.О. Альбіцької, В.М. Гендера, Н.Д. Туленкова, Д.В. Желєзного, С.Ф. Цвека, Ю.А. Коропа. Вивченням специфічної ролі дитячого табору як соціально-педагогічного середовища для раціонального фізичного виховання і розвитку підростаючого покоління займалися Є.І. Коваленко, М.Б. Коваль, Н.Г. Трофимюк, В.В. Пимова, Л.Є. Пундик, а окремі з них розглядали питання щодо можливостей природнього середовища, бази табору для оздоровлення і фізичного розвитку дітей, однак вивчення природнього середовища ще не дало своїх результатів у фізичному розвитку дитини, хоча зміни у цьому середовищі можуть мати чималий вплив на здоров’я дітей.[2]

Програма фізичного виховання, науково-методичні рекомендації щодо організації фізкультурно- оздоровчої роботи в дитячих оздоровчих таборах на сучасному етапі не розроблені. Не здійснювалося фундаментальних теоретичних досліджень, а також вкрай недостатньо наукових публікацій з даної проблематики.

Аналіз науково – методичної літератури по темі дослідження свідчить , що в більшості робіт розглядається лише урок фізичної культури. Без сумніву він є основною формою фізичного виховання у школі і може забезпечити більш активний руховий режим учнів під час кваліфікованого його проведення. Але стати сильними, витривалими, готовими до виробничої діяльності, служби в армії випускники шкіл зможуть лише за умови , коли вони будуть щоденно додатково займатися фізичними вправами й у них сформується потреба занять фізичною культурою і спортом. Проте підсумки досліджень останніх років дають змогу стверджувати , що проблема підвищення фізичної підготовленості зокрема старшокласників не вирішується . Це змушує науковців і практиків шукати нестандартні форми і методи фізичного виховання дітей, які могли б викликати у них стійкий інтерес до регулярних занять фізичними вправами.

Аналіз наукових досліджень з проблеми вдосконалення фізкультурно-оздоровчої роботи показав відсутність комплексного підходу до розробки інноваційних підходів та сучасних педагогічних технологій організації системи фізичного виховання в загальноосвітніх навчальних закладах.